вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

«Нотатки мандрівника» Тараса Сиротюка: Кожен похід на гору – це маленьке життя

«Нотатки мандрівника» Тараса Сиротюка: Кожен похід на гору – це маленьке життя
Гори – це хвороба. Один раз спробуєш і вже не зможеш забути ці відчуття. Тому все життя прагнеш вирватися, щоб знову «зловити» за хвіст мить щастя. Тарас Сиротюк – не виняток.

Мандрівник розповів, чому гори можуть не пускати до себе. Чому батьки беруть з собою чотиримісячних дітей. Та як підкорював Карпати в сорочці та краватці.

Все це і не тільки - в нових Нотатках мандрівника.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ НОТАТОК МАНДРІВНИКІВ

ТАКОЖ ПІДПИШІТЬСЯ НА СТОРІНКУ РУБРИКИ В FACEBOOK


Все почалося 1999-го року, коли вперше потрапив в туристичний гурток. А в 2005-му «відкрив» для себе гори. Піднявся на карпатський Чорногірський хребет. А з 2009-го збагнув, що можу вести людей на вершини. Після деяких спроб знайти свою нішу в туризмі створив туристичний клуб «Антар». Нині організовую походи в гори, планую маршрути для велосипедів та мандрівки по воді.

Люблю гори за те, що вони мають специфічну особливість: туди або ходиш постійно, або не ходиш взагалі. Як на мене, люди поділяються на гори і море.



Разом зі своїми «колєгами», з якими прямуємо в гори, поняття «підкорити» відсутнє. Туди можна зійти, а ось здолати - навряд чи. Вершина – це внутрішня боротьба з погодою, умова та фізичними навантаженнями. І кожен турист «вкладає» своє значення в похід.

Пригадую себе, коли вперше піднявся на гору. Тоді зафіксував чіткий момент, побачивши себе збоку. Мабуть, усвідомлюєш: ти геть не такий, який собі здавався. Після такої мандрівки бачиш, що в тобі заховане якесь зерно зла, з яким починаєш боротися. Гадаю, в горах людина показує своє нутро.



«Після першої мандрівки гори снилися»

Мабуть, я представник сучасної та старої Радянської школи туризму. Тому що система знань та уявлень про гори не змінюється. До прикладу, в мене є друзі, які давно емігрували в Штати та ходять на гірські місцевості понад 4-х тисяч метрів. Однак, у моїй голові закладено, що мушу йти до цього поступово, тому - готуватися ретельно. Дуже кортить запозичити досвід звідти, аби люди на вихідні активно відпочивали за містом. Приміром, посеред дикої природи, але цивілізованіше.

До речі, я радий, що саме ринок туризму набирає потужних обертів. Люди різних професій, різних матеріальних статків, ба навіть релігійних конфесій цікавляться горами.



Зараз пригадую, як вирушали в гори і нас було тільки четверо. З кожною подорожжю на одного мандрівника ставало більше і більше. Напевно, найцікавіше спостерігати за людиною, яка піднімається вперше. Я ж то в горах, як «свій», та почуваюся, як вдома. Знаю всі камінчики та повороти. А хтось простує цими стежками вперше. Глянеш на жінку, а в неї очі щодня горять іскорками щастя. Ось споглядати за тим, як людина змінюється, найприємніше. Це колосальне задоволення!

«В горах погода дуже швидко змінюється. Зараз виходить сонце, а через декілька хвилин йде град»

У Словаччині вдало організована робота гірських провідників і йти самому карається штрафом. Я вважаю, що до цього треба ставитися з повагою, адже кожен похід – це чиясь зарплата. А твоя безпека – їхня турбота. Коли йдеш в гори, до кінця не розумієш, що відбувається. А робота провідника полягає у тому, щоб в певні моменти турист відчував потрібне навантаження, потрібні емоції, бачив те, що треба, а не відволікався на зайве.

А ризик є завжди. Є немало яскравих прикладів, коли людина йде сама в гори і ламає ногу, замерзає там. Погода дуже швидко змінюється. Зараз виходить сонце, а через декілька хвилин йде град. Якось літом сиділи між Говерлою і Петросом, я побачив три пори року. Це було на травневі свята. З компанією нових друзів гарно посиділи біля вогнища, а під ранок лягли спати. Вранці мене будять дівчата з криками, мовляв «подивися на це!»



Протираю очі й бачу шар снігу на землі посеред весни. Дівчата налякані, плачуть і геть не знають, що їм робити. А перед тим йшов дощ. Отакі вам гори!

«Організував похід в білих сорочках та краватці»

Ще коли був студентом своєму раціону не надавав великого значення, однак згодом вибудував чітку систему. Зараз харчуюся енергетичною та здоровою їжею. На сніданок – вівсяна каша із сухофруктами, на вечерю готуємо червоний борщ. Впродовж походів меню в горах настільки сформувалося, що кожен раз все зводиться до однакових страв. А поміщається їжа в малюсінький лоточок. Хоча й люди надзвичайно дивуються: «Це все, ми не помремо з голоду?».

Я полюбляю на обід козинаки, горішки, сухофрукти. Все це «добро» складаю в пакетики і ношу в кишені. По дорозі на гору їжа легко засвоюється і дає максимум енергії.

А ще минулого року я втілив божевільну ідею. На день туризму організував похід під назвою «В білих сорочках». Якщо ти приходиш в білій сорочці з краваткою – мінус 70 відсотків за мандрівку. Це було дуже круто!



Також гадаю, що дітям можна йти в гори, як тільки вони почали ходити. До речі, бачив чотиримісячних діток(!). Носять їх на плечах або в спеціальних рюкзаках усіма крутими вершинами туди-сюди.

Думаю, на Волині є що показати, подивитися, але через брак інфраструктури та недостатньої інформації – туризм розвивається повільно.

Та й здебільшого люди недостатньо обізнані у деяких фішках. Наприклад, ми з моєю командою роби маркування туристичних місць на Світязі. Це успішно знищили місцеві. Чому так? Українцям треба звикнути, призвичаїтися, пізнати, «що воно таке і з чим його їдять». На це потрібен час та досвід. Як-от в Польщі років 25 тому було все теж саме з туризмом. Зараз Україна на початку цього шляху.

«Кожен похід – це маленьке життя»

Хороша складова походу в гори - це знайомство з людьми, а найприємніше, коли знаходите спільні інтереси чи то розпочинаєте нові проекти.

Моя найстрашніша мандрівка: ночували вночі біля озера. Гроза «заходила» три, а то й чотири рази. Туристи від грому, блискавки попрокидалися й злякано дивилися на мене. Уявіть собі, посеред темної ночі бачиш білий день.



Певний період свого життя ходив в гори імпульсивно. Після появи дитини зрозумів, що в гори йти неважко, значно складніше повертатися додому. З кожною мандрівною їхати все тяжче, підійматися крихкими каменями, складними вершинами. Тому що більше думаєш, як ставити ногу, роблячи крок. Знаю, що вдома на мене чекають. Але це я збагнув не одразу.

Якось організував одноденну мандрівку. І, як завжди, обдумував кожен крок, буквально до сантиметра. А навпроти бачу хлопчину, який мало не біжить тими скелями вверх-вниз. Спочатку думав «гахнути» його, але потім згадав себе у його віці. Таким самим був.

Є значний відсоток людей, які нічого не роблять і тільки говорять про те, що всі навколо роблять кепсько. А є такі, що мовчки роблять. Останні – люблять гори.

Знаю одного дядька, дружина якого з Луганщини, а він з Таганрогу, Росії. Люди, які мають добру роботу, чесно живуть, подорожують та насолоджуються цим. Напевно, це прості люди. Вони поводяться виховано. Навіть і не подумав би, що вони круті працівники IT-технологій. Розповідають, мов із дитячим захопленням, де бували і що бачили в світі. А якось обоє кажуть таке: «В українських горах не були, але мабуть це щось неймовірне. Хочемо спробувати».



Також наведу приклад людей, які приїхали з Луганська, Дніпропетровська та Харкова. Їм в середньому 25 років і всі вони палять. І як тільки ми стали на перший привал, вони сіли, перекурили та знайшли пляшку для бичків. А впродовж чотирьох днів усе сміття складали туди. Я їм ні словом не обмовився, хоча зазвичай кажу. І у свої 27 років, дізнаюся, що є люди, які не «гадять».

«Я сто відсотків вірю в те, що гори не пускають злих людей»


Пригадую третій позитивний приклад. Якось зустрічаю на день міста Володимира-Волинського хлопця, який питає: «Можеш привезти човна о 8-й ранку, а я з друзями піду на річку (Лугу) - приберу», а я йому: «Гаразд, без питань». І вони за годину прочистили два кілометри водойми. Про цей вчинок ніхто не знав, ніякого шуму в Фейсбуці не здіймали, ні в інтернет-виданнях, ні в газетах. Люди взяли і зробили.



Гори – це фільтр. Сходив раз - або ходиш постійно, або ж не йдеш знову. Я сто відсотків вірю в те, що гори не пускають злих людей.

Гори завжди дарують спокій. Там розумієш, наскільки ти крихітний.

Для того, щоб зрозуміти, – треба йти. Для того, щоб відчути, – треба йти. Пройти ногами, пронести важкий рюкзак на спині, подихати свіжим гірським повітрям, промокнути під дощем та згоріти на сонці. Кожен похід – це маленьке життя.

ТЕКСТ - Катерина ЛАЩУК


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Завантаження...
Коментарі 1
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Шикарні походи з цим клубом, раджу спробувати хоча б один раз.
Відповісти
Останні статті
«Нотатки мандрівника» Тараса Сиротюка: Кожен похід на гору – це маленьке життя
24 квітень, 2017, 11:01