вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Місце, де спинився час: загублені на Волині Сваловичі

Місце, де спинився час: загублені на Волині Сваловичі
У Любешівському районі на Волині між лісів та боліт заховалося унікальне село Сваловичі - cпить собі тихенько між дрімучих лісів, огорнувшись Прип’яттю. 2 години на моторному катері від Люб’язя чи 8 кілометрів бездоріжжям від «доброї дороги» - і ви в Сваловичах.

Цей крихітний населений пункт язик навіть не повертається назвати селом – Сваловичам скоріше хочеться присвоїти титул якоїсь оcобливої республіки, яка живе за власним ритмом та тільки своїми, особливими правилами, непідвладними ні людям, ні часу. Саме цьому, найневідступнішому та найвпертішому супернику, зараз опираються Сваловичі.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПРО ВОЛИНСЬКУ «АМАЗОНКУ» ТУТ


Село розкинулося в надзвичайно мальовничому куточку Волині. Завітавши сюди, ніби занурюєшся в минуле: старі дерев’яні хатки, криті очеретом, які своїми блакитними віконницями дивляться на небо. Крокуючи порожніми вулицями, наче переносишся на кілька століть назад чи в етнографічний музей – довкола тини, старі повітки та вишиті рушники навіть у вікнах.

Село просто губиться у зелені незвичної ікебани - кленів, сосен та бузку. У цьому особливому місці й живуть 16 «могікан» – останні мешканці Сваловичів.

У часи Другої світової село спалили німці, запідозривши, що тут переховуються партизани. Згодом його відбудували на цілих 70 дворів, але чи не з кожним роком тут ставало щораз менше мешканців. Навіть не всі місцеві з упевненістю скажуть вам, скільки сусідів тут можна зустріти.

«Та 20-ти й не назбирається»,- підтверджує здогадки баба Олена, яка самотньо гріється на лавці. Бабуся зав’язна у хустку, одягнена в світлу сорочку та картату спідницю. Але найясніші в цьому образі очі - на тлі білої неслухняної прядки, яка вибивається з-під хустини, сяють небесно-блакитні очі. На вигляд баба стара, як сам білий світ, хоча зізнається – їй всього лише 87. У баби Олени із сусідів тільки кіт, який розважає стареньку, але «як піде, то тіки й через два дня й вертаєцця». А ще біля хати зеленіють акуратно виполені грядки - полуниця, часник та лілії, які жінка доглядає сама. Не проти вона й поговорити з заїжджими, адже навіть таких тут зустрінеш не так уже й часто.

«Приїжджають, буває», - констатує старенька. За сотню метрів від її дому працівники Національного природного парку «Прип’ять-Стохід» облаштували орнітологічний стаціонар, де іноді зупиняються любителі спостерігати за живою природою. Та не всі доходять до хати баби Олени, аби перекинутися кількома словами.

У старому дерев’яному домі – дві кімнати, фарбовані в той таки небесно-блакитний колір. У просторій кухні - пара газет, велика піч та миска щавлю, який баба буде квасити на зиму.У великій кімнаті найперше впадають в очі вишиті рушники та старі фотографії - зі стіни весело посміхається дівчина років 20-ти.

«Не я то, сестра моя», - вловлює баба Олена зацікавлені погляди. Із цього батьківського дому вийшли семеро сестер та братів, які роз’їхалися по всій Україні. Баба Олена тремтливо перебирає фотографії.

«Брат мій. В Донецьку загинув, на роботі», - змахує сльозу старенька, вказуючи на фото. Від рідних братів-сестер лишилися хіба внуки, які часом приїжджають допомогти бабусі по господарству. Сама ж вона все життя прожила без чоловіка та дітей. Але є у баби Олени своя радість – телефон, який подарували внуки сестри. Це її єдиний канал зв’язку зі світом, аби між фраз «говори голосніше» вслуховуватися, коли ж вони приїдуть помагати рубати дрова на зиму.

Трохи показавши своє обійстя, баба Олена йде надвір – далі грітися в привітних променях теплого весняного сонця.

Ми теж вирушаємо далі. Біля доброї половини хат навіть не протоптані стежки, хіба снопи, як сторожі, виглядають з-за повіток. Щоправда, зараз більшість жител занепадають.

Магазин у Сваловичах закрили вже давно. Кожної середи тут діє щось на кшталт міні-ярмарку – торговець привозить необхідні продукти, а місцеві йдуть, аби скупитися щонайменше на тиждень.

Трохи далі, поблизу вулиці Центральної, яку так одразу й за вулицю не сприймеш, сапає город 85-річна баба Катя. Ця надзвичайно приємна щира поліська жінка не звертається до дівчат інакше, як «хорошуха».

«Не знимкуй мене, хорошухо, не знимкуй, я вже стара», - каже баба Катя, яка ще хвилину тому поралася на городі жвавіше 20-річної. Діти баби Каті виїхали в Любешів, як і багато людей після війни. Вона ж лишилася на господарстві і вже 30 років після смерті чоловіка мешкає сама.

Баба Катя розказує, як воно тут живеться: будинок її - біля річки, а сюди вона приходить доглядати городину. На питання, як справляється з чималим шматком, тільки сміється – «та скільки ж того городу?»

Вона – майже кінозірка. Навесні бабі Каті пропонували знятися в фільмі «Пофарбоване пташеня», зйомки якого відбувалися поблизу Сваловичів. Але тоді треба було поїхати до Любешова, а хіба ж знайдеш час в селі, де купа клопотів? Зате вона стала героїнею іншого сюжету - проект Ukraїner зняв бабусю в одному із роликів про Полісся. Баба Катя катала «хорошунів» на човні та співала їм волинських пісень.

А потім, за кілька тижнів, отримала від знімальної групи подарунок.

«Ті дітки совісливі приїзжали, да обіцяли листа написати. Да не забули мене, бабу старую, да подарунки передали», - тішиться баба Катя. Вона багато сміється та все відсилає нас шукати цікавішого співрозмовника.

«Ідіть, оно, хорошухи, на другий кінець. Там у нас парубок живе», - каже бабуся. На питання, скільки парубкові років, уточнює – десь за 50, але «пенсію вже получає».

З уст надзвичайно усміхненої бабусі навіть скарги на життя здаються якимись пустощами: «оно кілька днів тому світло відмикали, то порозмерзалося усе в тому холодильнику», «оно автобус раніше ходив, а то вже років два чи може й три не ходить»; «оно до Хоцуня - рукою подати, 8 кілометрів». «Медички», або ж фельдшера, у селі теж давим-давно немає. Старенькі, які захворіли, приречені на самотність.

«Та що ж, як захворюєш? То лягаєш та й ждеш, поки не вмреш», - не зраджує своїй традиції жартувати баба Катя.

Бабу Катю діти не раз кликали перебратися до райцентру, але вона відмовляється. Тут і город, і хатинка своя, і все таке рідне.

В Сваловичах навіть час, здається, тече зовсім по-іншому – неспішно і розважливо, як сині хвилі Прип’яті поруч. Тут давно вже не чути дитячого сміху чи бадьорих кроків молоді – хіба вряди-годи постукування паличок бабусь, які прямують на городи. Сусідів, та й односельчан можна порахувати на пальцях, а візити чужих людей - чи не єдина радість. А сваловицьким бабусям хочеться говорити, аби почути, що там, у «великому світі».

Сваловичани, як древні волинські дуби у лісі поруч, вросли корінням на цій землі. А тим часом сосновий ліс все далі насувається на городи, а комиші захоплюють береги. Маленьке і давнє село ніби опинилося у полоні волинської зелені, але старі стріхи та почорнілі дідухи під клунями досі опираються, заявляючи всьому світу - хай такі маленькі і загублені, Сваловичі таки є на карті волинського світу.

Туристи, гості, приїжджі тут – як перелітні птахи: «залітають» іноді, аби тільки розмовами розтривожити душу та здійнятися далі. Тим часом на сусідньому від баби Каті шматку поля вже сапає її майже однолітка баба Олена – поки туристи і журналісти розглядають красоти волинської природи та зітхають над часом, що спинився тут, Сваловичам треба жити далі.

Василина БОРУЦЬКА
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 10
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Фотографії дуже гарні та колоритні. Дякую за задоволення від перегляду.
Відповісти
Хочу туди...
Відповісти
Дуже мальовниче місце.в кінці села біля води є бесідка вкрита очеретом. Рибалка супер.раджу. і ще там в кінці села стоїть остання електроопора, і далі проводи не йдуть-символізує край цивілізації:-)
Відповісти
Цікавий репортаж. От тільки непогано б автору було заглянути в словник. Не існує слова "екібана".
Відповісти
Дуже цікава рубрика про Волинські села. Автор -молодець, так цікаво і гарно написано, що хочеться читати ще і ще!
Відповісти
Комиші? То таке село в Сумській області. І воно захоплює берег? Чи таки очерет захоплює отой берег річки?
Відповісти
Оксано, очерети належать до родини Злакових, і очерет звичайний теж росте на березі в Сваловичах. Але в статті йдеться саме про низку видів з роду комишів, які належать до родини Осокових.
Відповісти
ми вже в Гейропс, а вони ще при совєтах...
Відповісти
Читаєш і ніби занурюєшся в сторінки книги Соло для Соломії.
Відповісти
Віддалене село.
Може у війну там базувались хлопці з лісу.
Відповісти
Останні статті
Місце, де спинився час: загублені на Волині Сваловичі
07 червень, 19:00