вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

«Вони, як люди - кожна зі своїм характером», - луцька «козяча мама»

«Вони, як люди - кожна зі своїм характером», - луцька «козяча мама»
Часом, гуляючи Старим містом, у Луцьку можна спостерігати не зовсім звичну для обласного центру картину: сива бабуся, «озброївшись» розкладним стільчиком, жене пасти своє маленьке стадо. Ця колоритна жінка могла б з легкістю стати героїнею ролика про бізонів, який підкорив мережу. Тільки замість бізонів у неї – кози, яких Олена Пахолюк ласкаво величає «козями».

Повільно оминувши будинок архітектора Миколи Голованя, через маленьку вуличку, яка напевне бачила не одну панську бричку, Олена Семенівна жене свої п’ятьох кізоньок на луг до Стиру. Кози дзвінко вистукують ратицями по бруківці та мекають у передчутті зеленої травички, а з-за паркану виглядають сусідські хлопці - бабусю, яка, мов Солоха, по-молодицьки закутана у стару хустку, хтось із них пошепки називає «козячою мамою».

«Козі, мордочками до мене», - лагідним тоном командує Олена Семенівна, і тварини швидко обертаються та вищирюють зуби, ніби сміються.

«Вони, як люди: кожна зі своїм характером», - запевняє власниця та повагом іде за своїми стрункими вихованками.

На долю цієї майже 80-річної жінки випало чимало випробувань. Родом Олена Семенівна із Ніжина, батьки – з Полтавської області та Луганщини. У часи Другої світової її батько Семен Карпов визволяв Волинь від фашистів, а потім залишився тут працювати за спеціальністю - головним агрономом області. Після тривалих поневірянь родина нарешті воз'єдналася у Луцьку, тож саме у повоєнні роки починаються волинські сторінки життя Олени Пахолюк, яка 39 років пропрацювала вчителькою математики. Проте навіть тяжке минуле Олена Семенівна згадує легко і без суму, тому мимоволі здається, що все в неї виходить так усміхнено.

Попри свій поважний вік пані Олена досить рухливо порається по господарстві. Тут у неї два охоронці – собаки, менший із яких ще й складає компанію на пасовиську та допомагає пасти кіз – ті дають про себе знати, подаючи голоси із сараю.

«Зараз, зараз моя малесенька», - заспокоює Олена Семенівна, та, прижмуривши очі, починає свою добру історію. Перша коза в Олени Пахолюк з’явилася ще у 1985 році, коли маму «розбив» інсульт. Незнайома бабуся тоді порадила завести козу – мовляв, від козячого молока мати вилікується, заговорить та навть підведеться з ліжка. Олена Семенівна порадилася із чоловіком та вирішила - варто спробувати всі способи, аби допомогти мамі. Так у Пахолюків з’явилася перша коза, про яку Олена Семенівна згадує з особливою теплотою.

«То було літо, я була якраз у відпустці. Але де взяти козу в Луцьку? Тоді їх взагалі не було. Тому ми зв’язалися із сестрою чоловіка, яка в колгоспі в Ковельському районі була зоотехніком», - пригадує вона. Вже незабаром після зустрічі, саме на 9 травня, Пахолюками привезли чорно-білу пухнасту кізоньку.

«Вона напівдика така була, не мала одного вуха… Її хотіли дорізати, то виходить, що я врятувала їй життя. Я глянула на неї – струнка і гарна, і подумала - хай буде Зорька»,- всміхається жінка. Завдяки молоці кози сталося майже диво - через два тижні мама заговорила, а згодом почала ходити, читати та пригадувати давно забуте. Відтоді кози постійно живуть у родини Пахолюків, а Олена Семенівна дуже звикла до своїх подруг і рятівниць.

З однієї тварини її маленька козяча родина переросла у справжнє стадо із 57 кіз.

«Зараз у мене їх 5, всі прив’язані, а як одв’яжу - б'ються. А тоді не було жодної прив’язаної, а вони ніколи не билися. Жили собі у вольєрі мирно, і все. Справлялася із ними дуже просто - зять з Харкова подав добру ідею купити човна і перевозити кіз пасти на острів», - каже жінка.

З того й почалося «плавання» Олени Пахолюк. Кожного дня вона переправляла 57 кіз на острів, а напасшись донесхочу, її вихованиці шикувалися, аби плисти додому. Кози тоді були не гірше циркових - їх підганяли до переправи, а там вони вже самі по порядку застрибували в човен.

«Я знала характер кожної із них, яка з котрою б’ється, а з якою дружить. Тому я по черзі кликала їх по іменах», - пригадує Олена Семенівна. Завдяки чіткій організації переправа займала тільки 15 хвилин.

Одного разу, ловлячи рибу у Стиру, дивну картину із човном та козами спостерігав кінорежисер Борис Ревенко. Митець зацікавився історією Олени Пахолюк та захотів зняти фільм про цю дивовижну дружбу. Не втрачаючи нагоди, він підійшов до Олени Семенівни та розповів про задум.

«Я тоді була така втомлена, ще працювала на роботі, тому злякалася, що якщо учні побачать, що я такий козовод, то бекатимуть мені навздогін. А Ревенко каже: «Не побачать. А навіть якщо так, то всім дуже сподобається». Я якось і не вмію відмовляти людям, та й погодилася», - так Олена Пахолюк та її кози стали майже кінозірками. Грати особливо не довелося, в кадрі вони просто жили своїм щоденним життям. Згодом фільм «Коза-дереза» переміг на одному із республіканських фестивалів, а про унікальну волинську жінку дізналася вся країна.

З того часу минуло вже чимало років, а розклад Олени Семенівни не дуже то й змінився – з весни до осені жінка щоденно, незалежно від погоди чи настрою, виганяє своїх «козів» на луг. У зливу вона одягається у хитромудрий костюм із поліетилену, готує велику клейонку для кіз – і вперед. Коли починається сильний дощ, тварини біжать ховатися до своєї покровительки.

Нині в Олени 5 улюбленець – Біляна, Білка, Димка, Вертушка та Красавка. Кожна коза для неї особлива і з кожною треба говорити по–своєму.

«Он Вертуха у мене є, то я її інакше ніж скандальна тітка і не називаю. Як тільки якісь інші кози з’являться на пасовищі, то тільки норовить втекти і побуцатися. Але вона добра, і дуже змерзлячка в мене. Хай тільки дощ зачне, то зразу до мене прибіжить, притулиться і гріється. А ось Біляна – то її всі люблять, то така коза, яка собі завжди знайде компанію. Я коли їх жену на пасовисько, а на зустріч хтось йде – то та вже біжить хабар просити», - сміється Олена Семенівна.

Її «козі» дійсно дуже ручні – підходять подивитися, послухати, а той поцілувати гостя. Жінка постійно з ними розмовляє, називає хорошими і красуньками. Кози натомість її жаліють і навіть смішать. Зморшки на обличчі бабусі жвавішають, коли вона пригадує курйозні історії про своїх улюблениць – перша трапилася майже відразу після того, як тільки з’явилася її Зорька.

«Невдовзі довелося шукати для неї козлика. Мені підказали, що за замком є жінка, яка тримає козла. А вона жила поблизу ПТУ, де я викладала. Я якось так засоромилася, що учні побачать, і домовилася що приведу козу ввечері. То от, коли я вже поверталася з того рандеву, мене побачили учні, які саме вечеряли в їдальні. Наступного дня після уроків, коли я вже виходила з училища, хлопці на перекурі замекали мені навздогін.

Я повернулася і кажу «О, то у вас тут козел є! ану йди сюди, мені якраз для кози кавалера бракує!» Відтоді мені ніколи не мекали, а навіть приходили помагати возити сіно. Мене Бог милував, я за 80 років мені погані люди не зустрічалися», - резюмує бабуся. Та й нині світ не без добрих людей - доглядати кіз жінці допомагає сусід із вулиці поблизу. Частенько на гостину заходять й сусідські котики та навіть собаки, аби поласувати свіжим молоком.

«Я пам’ятаю, як колись давно мене образили і я плакала. Я підійшла до собаки, а він мені облизував сльози, шкодував. Так само кози - кладуть голову на плече, жаліють і цілують… От навіть коли хворію, то піднімаюся і йду годувати, а вони мене лікують. Вперше я помітила це ще коли вчителювала – поверталася дуже втомлена, а ще треба було їх доїти. От я прийду, а вона голову на плече покладе, лизне, і вже в мене нема ніякої втоми. Поки я всіх видоїла - вже й наче цілий день відпочивала», - бадьоро каже жінка.

Тим часом погрітися до неї прибігає та сама вередлива Вертушка, яка свариться із чужими козами. Зі своєю господинею вона навпаки - дуже ввічлива і уважна: то поластиться, то притулиться, то в очі зазирає. Олена Семенівна гладить мокру шерсть своєї «козі» і сміється, в Вертушка, видавши дзвінке «м-е-е-е», ніби сміється у відповідь.

«Я уявляю своє життя без них. Прекрасно уявляю, і пожила б так, бо рух вже не той. Але мені треба їх прилаштувати.

Знаєте, я ніколи не забуду історію одного чоловіка з Гнідави, який тримав козу. В нього була скрута і він продав її своєму сусіду, який обіцяв доглядати. Той чоловік продавав, аби врятувати їй життя, а наступного ранку побачив, як сусід з неї знімав шкуру. Він дуже боляче це пережив.

Вони в мене всі «очеловєчені». Не хочу, щоб їй перерізали горло – служила, годувала людей, а тут її саму хочуть з’їсти. Хай вже краще у мене доживуть.

У мене всі кози вмирають від старості, своєю смерті. З мене іноді піджартовують: «Лєна, може б ти їм і пенсію оформляла?» А що я можу вдіяти? Кози дуже добрі – ти до неї підійдеш, вона покладе голову на плече, лизне. Вона любить тебе», - каже Олена Семенівна.

«Козі» вчергове підтверджують цю тезу - збігаються до жінки, аби отримати порцію ласки, натомість облизавши їй руки. Трохи покрутившись біля господині, прудконогі знов біжать щипати травичку. Лишається тільки Вертушка.

Може, для інших вона й дійсно сварлива тітка. Але бачачи, з якою довірою вона тулиться до господині, здається, що між ними якийсь невидимий зв'язок. Кози розбрідаються ген-ген по березі, лузі і навіть йдуть до кількох дерев обабіч, а Олена Пахолюк й далі лишається на березі - розказувати Стиру свої добрі історії про те, як давно вкрадений човен колись літав-туди сюди річкою та возив її кізоньок на зелений безлюдний острів.

ТЕКСТ - Василина БОРУЦЬКА, ФОТО - Павло БЕРЕЗЮК
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 5
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
мило так, гарно!)
Відповісти
Гарний нарис,добрий персонаж,хороші фотографії..
Відповісти
Така стаття гарна, добра, тепла... Давно таких не зустрічала... А то все про "брудну" політику пишуть... Навіть захотілося піти й знайти ту бабусю з кізоньками після прочитання =)
Відповісти
Приємно читати!Журналіст-молодчинка!!
Відповісти
Автору - браво! Дуже приємно читати! Гармонійний матеріал: Героіня-стиль написання-фото. Дякую! А пані Олені довгих років та радості!
Відповісти