вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Будинок-історія: дім на Волині, в якому рятувалися від смерті

Будинок-історія: дім на Волині, в якому рятувалися від смерті
Акуратно обштукатурений одноповерховий будинок з номером 20 на затишній вулиці Поштовій у Володимирі-Волинському, з першого погляду, нічим особливим не вирізняється поміж іншої приватної забудови.

Та як виявилося, цей дім має цікаву, багату на таємниці й навіть героїчну біографію, - пише «Слово правди».

Доньчин виграш батько забрав

Збудував його колись корінний житель міста Пасхаліус-Баюльян-Наполеон Шуровський для дочки Наталії. Дівчина була інвалідом – немовлям, упавши з підвіконня на цемент, сильно травмувала хребет, втратила слух і здатність розмовляти.

В організованому для таких дітей інституті у Варшаві вона опанувала спеціальності швачки, закрійниці, модистки, фотографа. На одному із петербурзьких благодійних балів, що проводився задля дітей-інвалідів, на лотерейний номер Наталії випав перший приз.

Однак батько не віддав виграш дочці, мовляв, це велика спокуса для юної вродливої панночки. Натомість, щоб бути спокійним за її майбутнє, пообіцяв збудувати для неї будинок. І у 1906 році звів міцний високий просторий дерев’яний дім на сім кімнат і чотири входи.

Землю поряд із сестриним будинком викупив брат Наталії Дормидонт, який служив у Волинському імператорському полку й повернувся додому у 1918-му. Він збудував для своєї сім’ї менший за розмірами будинок на місці колишньої конюшні. Залишившись після першого шлюбу із хворим сином, перед початком Другої світової одружився вдруге із на 25 років молодшою донькою міського казначея Аллою Балицькою, яку зустрів у Російському дворянському зібранні (тепер приміщення районної бібліотеки).

Подвір’я у брата й сестри Шуровських було спільним. «Тьотя Наташа, – розповідає племінниця Анна Шуровська-Матвійок, – чудово малювала, була білошвейкою, обшивала міську знать. А ще майстерно фотографувала, у сімейному архіві збереглися її світлини. Клала руку на включений патефон, прислухалася і намагалася вимовити: «Вальс, танго», очевидно відчуваючи музику на дотик. Протягом усього життя старалася тримати рівну поставу, незважаючи на болі у хребті, так навчили її у Варшавському пансіоні».

Як у казковій рукавичці, у Наталчиному домі рятувалися від смерті

У перший день війни Дормидонт оселив у сестриному будинку сім’ї радянських прикордонників із маленькими дітьми (Віру Жукову, Антоніну Баранову, Олександру Багакошвілі й інших), згодом оформив жінкам документи, щоб вони могли безперешкодно ходити містом і працювати.

Незабаром з’явилися мешканці й на горищі – три-чотири єврейські сім’ї переховувалися тут майже постійно протягом гітлерівської окупації. Час від часу господар переводив їх у Шистів, до бабусі Пріськи, звідки вони переправлялися у безпечніші місця. Тим же маршрутом пішли і кілька військовополонених, яким пощастило утекти із концтабору. Жили, як у рукавичці – хоч тісно, але дружно.

Прогодувати таємних квартирантів допомагали сусіди, наприклад Моляєв, який працював на бойні, інколи приносив Шуровським обрізки жиру, шкір, щоб засмачити юшку чи кашу на усю велику компанію.
Чи не боялися? Ще й як! Адже навпроти Шуровських у колишньому єврейському будинку стояла німецька жандармерія, подвір’я добре проглядалося і з вишки, і з території теперішньої пожежної частини МНС.

Якогось дня до них навіть прийшов гітлерівський патруль. Євреї, які вдень спускалися з горища до кімнати, крізь фіранку вчасно помітили німців. Та одній старшій жінці від переляку скрутило живіт і вона справила нужду у плиту, де звично розпалюють вогонь, а потім мерщій заклала на місце фаєрки й молодь витягла бабцю на дах.

Дормидонт, тим часом, терпляче пояснював гітлерівцям, що у цій половині будинку давно ніхто не живе, показував іржавий замок. Та німці все ж змусили знайти ключа й відчинити двері. Увійшовши, погодилися, що у приміщенні давно нема людського духу, та ще й, очевидно, здох і засмердівся щур, тож підніматися на гору не бачили сенсу і поспішили вийти на свіже повітря.

Родинне гніздо у квітучому вінку

Майже всі врятовані Шуровськими євреї залишилися у Союзі й, у свою чергу, після війни допомагали вижити цій сім’ї, адже Дормидонт мав відкриту форму туберкульозу. Жилося, розповідає дочка, важко, голодно й бідно, мама продала все, що могла, щоб купувати дорогі ліки.

Мала єдину спідницю, підшиту з вивороту чорним сатином, щоб не світити дірками. Грошові перекази від єврейських сімей летіли на Поштову вулицю з різних куточків великої країни.

Та врятувати чоловіка так і не вдалося. Він помер у 52-му, а з боргами дружина змогла розрахуватися аж у 61-му, коли продала свій дім. Відтоді вона разом із дітьми замешкала у домі чоловікової сестри. За решту коштів, що залишилися від продажу хати, перекрили бляхою Наталин будинок, який відразу по війні уже доводилося рятувати, бо почав розпливатися через бомбу, що зовсім поряд.

Наталія Наполеонівна дожила до середини 60-х років. Хоча пенсії не отримувала, але заробляючи шиттям, допомагала невістці ростити дітей. У їхній пам’яті вона залишилася гарною, талановитою, незважаючи на фізичні вади, жінкою із непохитною шляхетністю. Хату заповіла племінникам.

Старший, Олексій, колишній інженер-геофізик, зупиняється у своїй половині, приїжджаючи з Івано-Франківська. Молодша, Анна, геолог за освітою, повернулася сюди, коли треба було доглядати хвору матір. І досі проживає тут, уже разом із сином Андрієм, невісткою Світланою, онуки Тетяна й Анастасія навчаються у Львові.

Дім Наталії Шуровської став родинним гніздом для нащадків її брата. Вони дбають про нього й ставляться, як до живої істоти, бо відчувають у ньому живе родинне тепло. Високі стіни, попід стелю кахляна біла грубка, що обігріває три кімнати, все тут міцне, добротне, незважаючи на солідний вік, ще колишня, «рідна» підлога, а будинку ж – 111 років! Смолисті соснові балки під дахом – аж бринять, каже Анна Дормидонтівна, розповідаючи, як кілька років тому син Андрій замінював шифер на нову металочерепицю.

Розмаїття квітів, кільканадцять сортів лілій, доглянуті фруктові дерева й грядки із різними сортами помідорів – тепер цим більше займаються син і невістка, каже пані Анна. І розповідає, що вона успадкувала це захоплення від матері, яка виростила лілію, на якій одночасно розпускалися 54 квітки. Збереглася світлина цього квітучого дива, зроблена, до речі, Наталією Шуровською.

Володимир – найкраще місце у світі

– Ми – корінні волиняни, – каже пані Анна. – У юності мамі якось сказала – так мені цей Володимир набрид, мрію від нього відірватися, – каже жінка. – «Ой, дитино, гіркі для мене слова говориш», – відповіла вона мені тоді. А коли уже дорослою повернулася сюди, побувавши в Узбекистані, на Тянь-Шані, у тундрі, на Дніпропетровщині, де будували шахти, зійшовши з поїзда, готова була кожну цеглину цілувати.

І дочка Тетяна, яка мешкає у Херсоні, каже, що милішого й гарнішого від Володимира міста немає. Синова старша донька, котра вивчає комп’ютену лінгвістику у Львівській політехніці, також спершу твердтла: ніколи сюди не повернусь. А як побувала волонтером в Америці, каже: «Як тут добре, гарнішого місця нема!».

Історична довідка. Родинне коріння Шуровських відоме до ХVІІІ сторіччя. Прадід теперішньої господині дому 72-річної пані Анни, міщанин Вікентій одружився із польською шляхтянкою Аполонією Холевінською із-під Ратного і одержав дворянський титул. За сімейними переказами, свого часу вона вражала вродою на царських балах у Петербурзі.

Примхлива пані давала дітям вишукані імена, очевидно мріючи про їхнє майбутнє суспільне становище. Однак, старший син Наполеон, одружившись із міщанкою Людмилою Соловйовою, втратив дворянство. Щоправда, у рідному місті залишився людиною шанованою, коли Волинь увійшла до складу Речі Посполитої, обирався членом міського сейму й зустрічав Пілсудського під час візиту до Володимира.

Через незвичне ім’я з чоловіком інколи траплялися курйози, один – навіть після його смерті – місцева газета, яку вивішували на круглій тумбі у центрі міста, написала: «Помер Наполеон Бонапарт…», у наступному номері надрукували спростування й уточнили, що насправді почив у Бозі Наполеон Шуровський. (Про це розповіла володимирська старожилка Наталія Грабарчук). На Лодомирському цвинтарі є сімейний склеп Шуровських.

Текст - Ірина НАДЮКОВА
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.