вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Руслана Порицька: «ГаРмИдЕр» певною мірою вже став брендом

Руслана Порицька: «ГаРмИдЕр» певною мірою вже став брендом
Інформаційне агентство ВолиньPost розпочинає серію публікацій про театральні колективи міста.

За роки існування театру-студії «ГаРмИдЕр» став впізнаваною родзинкою міста, взяв участь у багатьох проектах і навіть заснував власний фестиваль «Мандрівний вішак».

Руслана Порицька – режисер цієї театральної студії. Вона переконана, що театр – це командна гра, де кожен відповідальний за спільну справу.

У розмові Руслана Порицька пригадала перші роки існування театру, розповіла про те, яка постановка видалася найважчою, а також поділилася творчими планами «ГаРмИдЕру».

- Як виникла ідея створити театр?
- Так далеко треба повертатися. Ми займалися в університетській студії і в якийсь момент відчули, що хочемо робити щось власне. Спробували, запросивши Ларису Зеленову, Заслужену артистку України з нашого драмтеатру, аби вона нас спрямувала та допомогла, давши ази театрального мистецтва. Власне під її керівництвом при університеті п’ять років проіснувала наша студія.

Після того вона передала керівництво студії мені. Так все починалося. Це була ініціатива молодих людей. Троє з них, мій чоловік (Павло Порицький, - ред.), я та Алла Доманська є засновниками, які до сьогодні є у театрі.

Руслана та Павло Порицькі під час святкування Дня театру
Руслана та Павло Порицькі під час святкування Дня театру
Руслана Порицька та Алла Доманська під час прес-конференції
Руслана Порицька та Алла Доманська під час прес-конференції


- Театр має дуже цікаву назву. Розкажіть, будь ласка, про неї детальніше?
- Назва спонтанна як і ми, як і все решта, що з нами відбувається. Ми, щоб не було так, що хтось комусь нав’язує свою думку, вирішили написати назви, покласти їх до капелюха, витягнути та й по тому. Ми серйозно до того не відносилися. Тепер я розумію, що могло бути набагато гірше, якби випала інша назва, але випав «ГаРмИдЕр» і ми стали «ГаРмИдЕром».

Певною мірою брендом, бо це є запам'ятовувано, подібного театру в Україні немає. Колись був музичний бенд «Гармидер», але вони затихли. Мабуть, ми їх енергетично витіснили з інформаційного поля. (сміється – авт.)

- Чи пам’ятаєте першу постановку театру?
- Так, я дуже добре пам’ятаю першу постановку театру. Це була філософська казка «У пошуках синього птаха», але лише за мотивами Морріса Метерлінка. Це була якась наша історія, ми, вибравши мотив пошуку птиці щастя, написали текст самостійно. Як зараз пам’ятаю, що тоді жила у винайманій квартирі з друзями, там всі збиралися, мізкували. Власне там виникла та казка.

- Театр існує дуже багато років. Як він змінився за цей час?
- Коли у 2003–2004 роках ми думали, що вміємо все, то з часом приходило розуміння як багато нам ще треба вчитися. І ми хапалися за кожну можливість. Ми дуже активно їздили на фестивалі, майстер-класи, по можливості запрошували до себе артистів, режисерів, багато працювали над собою. Ми постійно шукали свою театральну мову, своє обличчя. Я думаю, що театр у своїй основі залишився таким самим спонтанним, таким самим різним. Спочатку виникла назва, а потім осмислення філософії театру.

То ми залишилися на усвідомленні того, що у «ГаРмИдЕрі» все має бути дуже різним: різні постановки, різні люди, які не підкоряються єдиній ідеології. Ці люди мають різні вподобання, різні життєві орієнтири, різні роботи, заняття, хобі поза театром. Це поєднання різності, як у людському факторі, так і у тому, що стосується театральних постановок. Якщо проаналізувати наші постановки, то вони дуже різні.



- Ким є актори театру? Чи є хтось хто працює з перших років заснування театру?
- З перших років, як я вже сказала, нас є троє. Ми працювали разом ще до створення «ГаРмИдЕру» і, власне, дійшли до «ГаРмИдЕру» разом. І кожного року хтось з’являвся. Є люди, які грають 14, 13, 12 і так далі років.

- Чи важко зараз обирати нових акторів? Як це відбувається?
- Ми їх не обираємо. Ми їх навіть не запрошуємо і тим паче не відбираємо. Я швидше навіть відмовляю. До останнього. Сідаю, дивлюся в очі і питаю «Може воно тобі не треба?». Це надто відповідально. Це не забавка на рівні театрального гуртка, що прийшов, покривлявся і задоволений пішов додому. Хоча задоволення обов’язковий елемент цього заняття, бо по-іншому сенсу в тому немає.

Але задоволення приходить через дуже багато випробувань, через велику трату свого часу, душевних сил, жертвування багато чим в іншій частині свого життя. Людям доводиться домовлятися багато в чому з роботодавцями. Багато людей, скажу по правді, обирають роботу таким чином, де можуть зрозуміти це заняття, де можуть їх відпускати на гастролі, розуміти їх неможливість залишатися на роботі у позаробочий час. Це відповідальність за весь колектив. Театр – це взаємопов’язана, дуже командна гра. Так як і в футболі, коли хтось випадає, все валиться.

- Яка з постановок театру видалась Вам найважчою?
- Кожна постановка театру, над якою працюємо здається найулюбленішою, я до неї прикипаю. Вона й важка. Не можу назвати легких постановок. Наприклад, нещодавно ми їздили на «Театральну лабораторію» і сім днів працювали з ранку до ночі. Це був метод повного виснаження, щоб ні на що не відволікатися, щоб твоє тіло, розум і усі психічні стани були у стадії повного включення.

Було справді важко, ми надалі працюємо над цією роботою. Була дуже важка постановка вистави «Кінь, який їздив верхи». Дуже складний і вимотуючий текст Дороти Масловської. Насправді, цю виставу не так багато хто ставив. Вперше ми ставили українською. Дуже складний текст для осмислення. А ще він справді руйнуючий. Коли є історія, де є радість, то ти йдеш до радості, очищаєшся. А ця постановка – про споживацьке суспільство, яке нас руйнує. Це було важко.

Я бачила, що це відбивається на колективі, на психічному стані. Доходило до сліз, до розпачу, до дуже великої фізичної напруги, щоб зрозуміти героїв і пережити це на сцені. «Кінь, який їздив верхи» - одна з найважчих постановок, які я пам’ятаю.



- А яка була найлегшою?
- Важкість і легкість – це філософські категорії. Те, що далося легко, те нецікаво. Був нещодавно тренінг з контактної імпровізації. Поклали подушку – умовну мету, а усі мали були з’єднані якоюсь частиною і у неймовірних позах дійти до тієї подушки. Спочатку ми зробили це дуже легко, але це було зовсім нецікаво. В кінці, коли ми це робили, це було дуже довго. Хтось стояв на одній нозі, хтось вниз головою, бо не можна розчепитися. Це було довго, але всі кайфонули.

Те саме з виставою. Легких вистав не було, але з тих, що легко склалися і мали довге і щасливе життя – це «Містерія любові». Це пластичне дійство, яке є дуже радісним в основі, бо це три історії про любов, дуже різну, не конкретну. Ця постановка дуже класно скрізь йшла, її відбирали на різні фестивалі. З нею ми побували чи то в п’яти, чи в семи країнах, вже не згадаю. Її постійно хотіли бачити в Луцьку. Досі після вистави хтось підходить і питає, коли буде «Містерія любові».

Ми ж зрозуміли, що вже відіграли її. І у такому варіанті, на такому етапі вже закінчилася. «Містерія любові» - це те речитативно-пластичне дійство, яке народилося саме собою, природно, і дуже довго і щасливо проіснувало.

- Розкажіть, будь ласка, декілька слів про гастролі театру? Де вдалося побувати? Яке місто чи країна запам’яталося найбільше?
- Ми об’їздили майже всю Україну. Довелося побувати і в Криму на чудовому фестивалі якраз напередодні того, як його загарбали. Ця поїздка для мене була дуже знаковою, тому що там ми були єдиним україномовним і українським за своєю суттю театром. Навіть те, що були театри з України нічого не змінювало. На нас дуже дивно там дивилися, ми відчували, що до нас ставляться з пересторогою як до чужинців у нашому тоді ще Криму.

Ми зрозуміли, що він якийсь не наш. Це було дуже глибоке пережиття. Тоді дуже класно сприйняли нашу виставу. Це був театрально-дизайнерський фестиваль. З усього колишнього СНД з’їхалися дуже круті дизайнери. Вони на ті вистави, які їм найбільше запали, створювали театральні плакати. Ми були на другому місці за кількістю тих плакатів, які створили. Але пересторога була просто дивовижною.

Були на фестивалі в Донецьку. По всій Україні фактично були або на фестивалі, або просто з гастролями. Щодо інших країн ми працювали в Польщі у багатьох містах, неодноразову були в Латвії, в Литві, в Естонії, Білорусі, Чехії.

У студії «Догори–дриґом»
У студії «Догори–дриґом»


Насправді, поїздки – це проблематично. Ми не фінансуємось, і коли нас запрошують, то нам оплачують проживання, харчування, фінансують організацію нашого виступу, але дорога має бути за власний рахунок. Ми не можемо посягатися на далекі фестивалі, бо самі маємо шукати гроші.

- Ви берете участь і у проектах, які реалізуються в Луцьку. Який з них запам’ятався найбільше? Який став найбільш масштабним?
- Ми в дуже багатьох проектах беремо участь, багато долучаємося до соціальних проектів. Нам цікавий театр на межі, соціокультурні проекти. У нас був проект, коли ми працювали з важкими підлітками, побували в колонії. Також були проекти, коли ми приїжджали у дитячі будинки та інтернати. Багато працюємо над оживленням міста. Коли їжджу по різних містах, фестивалях, семінарах, то багато говорю про цей наш досвід. Місто – територія театру. Наймасштабнішим проектом є, звісно, «Мандрівний вішак» - це освоєння місто згідно з гаслом фестивалю «Театр поза межами театру».



Надзвичайно цікаві також театралізовані екскурсії, які ми самі розробляли. У рамках відкриття туристичного сезону ми тричі освоювали вулиці міста, які оживали. Це вулиця Лесі Українки, вулиця Богдана Хмельницького і частина Старого міста. Також я розробляла разом з туристичною агенцією «Патріот» нічну театралізовану екскурсію, яку проводить Дмитро Безвербний, це «Містика і романтика Лучеська». Це освоєння міста мені дуже цікаве.



У рамках фестивалю «Art Territory» була театральна частина, яку я курувала. До нас і приїжджали гості, і ми теж робили свої проекти, вписуючи їх у міський простір. Це те, що мені особисто дуже цікаво.

- Розкажіть, про цьогорічний «Мандрівний вішак». Як це буде відбуватися? Як зміниться фестиваль цього року?
- Власне, концепція залишається незмінною. Для нас принципово, щоб були інші локації, шоб людям було цікаво, щоб для них щоразу це було несподівано, щоб локації відповідали тим спектаклям, щоб вони були антуражем, атмосферою. Цього року у нас є 10 колективів, у нас є Польща, Іран, Литва і українські колективи. Ми охоплюємо аудиторію від дітей до тих, хто звик дивитися класичні постановки, але між тим є й експерименти. У нас є постдокументальний театр, побудований на реальних текстах, реальних висловлюваннях реальних людей.

У нас навіть є ресторанна комедія. Це професійний театр зі Львова, вони вже вписані в ресторанний простір, де комунікують з глядачем. Можна їсти-пити і ще й перетворитися на актора. Такий цікавий формат.

І у нас є не театр. До нас приїжджає просто культова особистість – Антон Романов, який є просто відкриттям театрального світу. Цьогоріч його «не вистава» «Мапа ідентичності, мапа ворожнечі». Це його власна історія. Він постане перед глядачем повністю оголеним і у такому форматі розповість свою історію. Я сподіваюсь, що Луцьк і до цього вже готовий.

- У перший рік існування фестивалю Ви розповідали, що було важко домовитися з власниками про локацію. Вас важко впускали в потрібний простір. Як було цього року?

- Зараз постає інша проблема. Луцьк не резиновий. Локації ніби і є, але вони в аварійному стані. Ми думаємо, у першу чергу, про безпеку. Про комфорт, не буду казати, бо буває по різному. У тому теж є філософія фестивалю. Вже з’являється складність з пошуком нових локацій як таких, але про фестиваль знають. Історії вдалих перемовин ґрунтувалися на тому, що казали «Так, ми знаємо про Ваш фестиваль». Так як нам на зустріч прийшла «Едельвіка»: від них ми маємо і приміщення само собою, і купу подарунків від них для колективів. З’являться ексклюзивні подарунки з символікою фестивалю та міста.

Ще з нового на фестивалі з’явиться до пари панові Мандрішакові пані Вішакова, яка буде господарювати, вести фестиваль. Незмінними залишаються суб’єктивні судді. Будь-хто може вийти і сказати «Я віддаю перевагу такому колективу». Це ще один варіант виходу за межі театру. Це не критики, а звичайні люди, яким або припало до серця або ні.

Цікаво, що минулого року в нас був просто мегакрутий Адам Вальний, який є просто гуру, і показав естетичне дійство «Гамлет», але він не отримав жодного подарунка. Глибоко до серця він нікому не припав. Власне не люблю цього розмежування на аматорський і професійний театр.

Специфіка фестивалю така, що ми запрошуємо різні колективи: і професійні колективи, і ті, у яких займаються люди, що не мають освіти, проте їхня гра дуже високого рівня. Саме на тому будується фестивальний рух. Після нашого фестивалю ми їдемо у Запоріжжя на фестиваль фактично професійних театрів, але вони дивляться наш продукт, оцінюють і беруть. Нікого не цікавить та приставка у нашому свідоцтві «народний аматорський театр Луцького будинку культури».

- Нещодавно Ви відкрили дитячу театральну студію «Догори–дриґом». Розкажіть, будь ласка, про неї детальніше?
- Важливо для мене те, що відбулося минулого року. Те, що ми вже охопили такий віковий спектр. Мені багато телефонували і запитували «Ну чому Ви не берете дітей?». Ми таки зважилися і почали працювати з дітьми. Тепер є шанс логічного переходу, коли діти до «ГаРмИдЕру» вже доходитимуть підготовленими, зрілими акторами.



- Розкажіть, будь ласка, як робота у театрі змінює Вас?
- Це незворотні зміни ( сміється – авт.). Це така душевна робота, що кожного разу відбувається переосмислення чогось. Після кожної вистави хочеться посидіти і просто поговорити з кимось про найсокровенніше, про дитинство. Ти змінюєшся, постійно формуються нові грані поглядів, відчуття життя. З іншого боку щоразу стаєш мудрішим у спілкуванні з людьми, сприймання колективу, шукання підходу до індивідуальних особливостей кожного. Це дуже сильно загартовує. З кожним разом роботи стає більше, вимоги глядачів стають вищими, планку вже не можна опускати. Щоразу стаєш сильнішим або сходиш з цього шляху.



- Поділіться, будь ласка, творчими планами? Які постановки побачимо незабаром у виконанні «ГаРмИдЕру»?
- У рамках фестивалю Meridian Lutsk ми представимо виставу, назва якої ще у стадії обговорення і суперечок. Це формат, який я називаю «моно 7D». Це сім історій поетів, яких об’єднує Друга світова війна і переміщення в рамках Європи, в рамках країн, які зачепила війна, країн, які приймали біженців. Оця історія постійних втеч, переміщень і вибору чи залишитися чесним, чи почати служити і стати «угодним» режиму. Це дуже цікава і динамічна вистава. Будемо грати свої репертуарні вистави.

У планах до кінця року перезавантаження «Івонни» Вітольда Ґомбровича. Ми робили її постановку. Це було щось шалене, зал не вмістив тоді всіх глядачів. Це був розголос, успіх.

Цією постановкою я незадоволена, незадоволена тим як ми побачили тоді «Івонну». А я не люблю залишатися незадоволеною. Хочеться реабілітуватися перед автором, перед собою. Тому до кінця року буде «Івонна» Вітольда Ґомбровича.

ТЕКСТ - Олена ЛАУЩЕНКО, ФОТО - Павло БЕРЕЗЮК

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Останні статті
Руслана Порицька: «ГаРмИдЕр» певною мірою вже став брендом
22 серпень, 12:00