вхід реєстрація

Письменник Бортніков: Щоб розкрутити свою книгу, бриньчати на бандурі не стану

Письменник Бортніков:  Щоб розкрутити свою книгу, бриньчати на бандурі не стану
Приводом до розмови з Сергієм Бортніковим став його дебют у серії «Военные приключения» московського видавництва «Вече».

До слова, воно вже видало кілька книг нашого земляка на кримінально-пригодницьку тематику («Право на убийство», «Отомстить и умереть»).

Повість Бортнікова «Восточная миссия» – про маловідомі події Першої світової війни, історію бельгійського бронедивізіону, що воював на боці російської імператорської армії, про події, що відбувалися на Західній Україні і на Волині зокрема.

Попри непересічність вже цього факту – лучанина друкують в одній серії з Юліаном Семеновим, Василем Ардаматським та іншими класиками жанру, – зацікавило й інше: разом з «Восточной миссией» росіяни видали ще й повість Сергія Бортнікова «Примирение», де серед головних персонажів… вояки Української повстанської армії.

– Як так сталося, що в Росії погодилися надрукувати книгу про УПА?

– Коли у грудні минулого року я надіслав рукопис видавцю, мені зателефонував куратор серії Віталій Піщенко (до слова, секретар правління Союзу письменників Росії) і сказав: «У нас є можливість видати твою книгу ще до нового року».

Поки я перебував у шоці (в Україні ж на таке щастя треба чекати у рази довше!), він додав: «Але треба збільшити обсяг». Мовляв, або подовжуй «Восточную місію», або терміново пиши ще один невеликий твір.

А у мене вже була готова кіноповість «Примирення». Я переказав її ідею Віталію Івановичу. Той погодився.

– Тобто видавництво, з яким ви співпрацюєте, вам теми замовляє?

– Ні. Лише націлює на потрібну тематику.

– А зауваження чи побажання якісь були?

– Так. Піщенко сказав: «Вы, украинцы, хорошие ребята, но почему-то обязательно стараетесь в каждой книге «замочить» энкаведиста».

– Про що ваш твір «Примирение»?

– У центрі сюжету – брати-близнюки Клименки. 1938-го року вони втекли зі Східної України, де лютував голод. Один потрапив до рук прикордонників і виріс радянським офіцером. Інший, якому втеча вдалася, виховувався у волинському селі, в родині тітки, став націоналістом і під час війни воював в УПА.

– Що у вашій книзі вигадка, а що – правда?

– Я використав історію власної родини. Прототипом капітана Березіна став мій дій Дмитро Бортніков. Він родом з Уралу. Служив начальником штабу полку, який дислокувався в місті Олика.

Потрапив у полон під Києвом, але був випущений німцями, бо сказав, що його прізвище Бортніченко. Мав прострелені легені, лежав в Олиці, харкав кров’ю і нічим не міг зарадити своїм двом дітям, котрі ходили по навколишніх селах і просили милостиню.

Ще до його повернення, в перші дні війни, до його дружини, тобто моєї рідної бабусі, прийшли поліцаї і сказали: «Ваша влада закінчилася». Вона відповіла: «Я во власти никогда не была. Я жена простого советского офицера». За що поліцай вдарив її прикладом у голову.

Три дні вона лежала без свідомості. Тато, якому тоді було «аж» 9 років, оббігав усіх медиків, але жодна людина не зважилася надати допомогу. Жінка померла у віці 32 роки. Лише зовсім нещодавно ми встановили, де знаходиться її могила…

Коли повернулися радянські війська, дід прийшов в «особий отдєл» і сказав: «Я капитан Бортников, начальник штаба полка». Йому відповіли: «Знаємо, але ти не начальник штабу полку, а командир штрафної роти. І не капітан а старший лейтенант...»

У штрафроті він брав участь у вуличних боях за Будапешт, був важко поранений в голову і повернувся з фронту лише у 48-му році разом з медсестрою, яка витягла його з того світу… Працював звичайним ковалем у Ковельському депо. Де до бойових нагород додав і трудову – Орден Трудового Червоного прапора.

– У романі є цікаві моменти. Скажімо, про загін повстанців, у яких були прізвиська «Ленін», «Берія», «Чкалов»… Про те, як радянські спецслужби на окупованій території вбивали своїх же…

– Я багато спілкувався з вояками УПА. Особисто знав повстанця, який мав псевдо «Ворошилов»… Про те, як радянських солдатів, що в умовах окупації «відлежувалися» в місцевих жінок, відстрілювали свої ж, переодягнуті у німецьку форму, чув у дитинстві від людини, яка виконувала цю місію. Щойно Україна отримала незалежність – він втік до Молдови.

– Ваша нова книга популярна у росіян?

– За інформацією про продажі книг в інтернеті, вона – одна з перших. У серії «Военные приключения», де понад 200 книжок, чотири тижні перебувала на другому місці. Нині ж опустилася на шосте.

– Чим може зацікавити читача інша ваша повість, яка дала назву книзі, – «Восточная миссия»?

– Книга – абсолютно документальна, написана на основі досліджень мого друга, доктора гуманістики Сергія Ткачова.

Там йдеться про унікальні речі, невідомі факти часів Першої світової. Наприклад, про вояків так званого Бельгійського бронедивізіону, які воювали у складі Російської імператорської армії. І не тільки про них.

Чимало фактів, про які взагалі ніхто ніколи не згадував. Наприклад, розповідь про реальний бій в районі села Іванівка Рожищенського районі… Там австрійці з німцями стояли з одного боку ріки, а росіяни – з іншого. Останні пішли на штурм і погнали ворога на декілька кілометрів. Потім відступили.

На другий день дивляться: іде делегація австрійських офіцерів з прапором. Здаються чи що? А ті наблизилися й кажуть: мовляв, вчора один ваш гусар захопився наступом і глибоко вклинився у наші лави. Ми його вбили й поховали… Ось його документи – віддайте матері.

Мало хто знає, що коли німці захопили Кам’янець-Подільський – найбільш укріплене місто на заході Російської імперії, то не взяли з міста контрибуції – відкупу. Хоч так тоді було заведено. І коли росіяни погнали їх назад і звільнили Львів, то на знак вдячності теж не вимагали контрибуції.

Австрійські офіцери вільно ходили по захопленому росіянами Львову при зброї і з дамами у вечірніх сукнях. І віддавали честь переможцям – російським офіцерам. Про це мало хто знає. І про це йдеться в моїй книзі.

ДРУЖИНА МІНІСТРА КРАВЧЕНКА ЗНЯЛА ФІЛЬМ ПРО СВОГО ЧОЛОВІКА

– Як ви вже зазначили, повість «Примирення» спочатку була кіносценарієм. Чому фільм так і не зняли?

– Це не один сценарій, який так і не став фільмом… Так, наприклад, свого часу ми з Григорієм Коханом зробили серіал «Народжена незалежністю»… Ідею запропонував міністр внутрішніх справ Кравченко, але після того, як він пустив собі дві кулі в голову, робота заглохла.

Мало хто знає, але дружина Кравченка Тетяна зняла чудовий фільм про свого чоловіка. Ми пустили його поза конкурсом на фестивалі «Золотий Георгій», де я є членом журі. І дали їй гран-прі в одній з номінацій. Цей фільм треба транслювати по всіх каналах. Але зрозуміло, що ніхто його не покаже. Ніколи.

– Кравченко покінчив життя самогубством?

- Звичайно, що ні. Це ж очевидно. В нашій державі все всім очевидно, тільки прес-служби різних відомств говорять неочевидні речі. От всі бачать, що Європа від нас відвертається, а МЗС каже: все кльово, не боїмося ми ніяких бойкотів.

– Чому зараз мало знімають українських фільмів?

– Бо у нас багато людей, які хочуть зробити щось у мистецтві «на халяву». Хапнути. Пригадую, один випадок, коли я дізнався, що заступником міністра культури, який куруватиме галузь кінематографії, призначили Тимофія Кохана – сина мого друга, кінорежисера Григорія Романовича Кохана.

Ось я і став подумки потирати руки: тепер точно нам видадуть грошей стільки треба на фільм «Народжена незалежністю».

Приїжджаю в Київ, а його дружина Лариса Тимофіївна, всесвітньо відома вчена, дочка Тимофія Левчука, каже: «Сережа, ну вы же понимаете, что мы не можем быть первыми…».

І я зрозумів: це високопорядні люди, які ніколи не намазуватимуть приватний бутерброд на державний хліб.

У БРАТОВБИВСТВІ НІЯКОГО ГЕРОЇЗМУ НЕМАЄ

– Ви вважаєте, прочитавши вашу книгу «Примирение», росіяни адекватно сприймуть інформацію про «бандерівців», почнуть краще розуміти нашу історію?

– Сподіваюсь.

– А яка особисто ваша як етнічного росіянина думка про українських повстанців?

– От дивіться… Яка тоді була ситуація? Сорок перший рік... Червону армію фашисти погнали далеко на Схід, вглиб російської території.

Тут, на Західній Україні, ніяких – ні російських, ні українських – партизанів ще немає. Цю нішу мав хтось заповнити. Бо ж окупанти рекрутували на роботу молодих дівчат, забирали худобу.

Ось хлопці й згуртувалися, щоб дати їм якийсь опір. Здебільшого вони воювали не з німцями, а з поліцаями, які підтримували фашистський режим. Герої вони? Герої!

Я завжди кажу: хто захищає власну домівку – той герой. Але, коли до цього примішується якась ідеологія, й ідеологія здебільшого братовбивча – це вже не героїзм.

Мало хто знає, що під час громадянської війни у Білій армії не існувало нагород. Не можна відзначати вояків за вбивство співвітчизників. Лише в Червоній армії наліво і направо роздавали ордени й медалі.

Тепер всі, хто називає героями одних українців, а ворогами – інших, мислять в межах совкової психології…

До речі, в іншому романі – «Восточная миссия» – я описав ситуацію, коли бельгійцям пропонували воювати спочатку на боці УНР, потім – більшовиків. На що вони вустами свого командира відповіли: «Мы не будем убивать наших русских братьев – ни белых, ни красных».

От поки ми всі не зрозуміємо, що серед нас є і білі, і червоні, але всі вони українці, і не перестанемо принижувати один одного, нічого путнього у країні не буде.

– Але ж це закономірно для національної ідеології – образ захисника, воїна за Незалежність…

– Якщо є вояки УПА, які поклали взвод, роту, німців і самі загинули, звісно, вони – герої, і їм треба ставити пам’ятники…

Один з колишніх вояків УПА Василь Чабан показував мені місце загибелі свого бойового побратима Володимира Щура в Ковельському районі, поблизу села Шкурат. Його оточили енкаведисти, і він, аби їм не здатися, пустив собі кулю в голову. Герой? Герой! Давайте поставимо йому пам’ятник. Але ні в якому разі не треба робити героями політиків, ідеологів. Бандеру, Шухевича…

– Шухевич теж воював…

– Я розумію… Але той, хто боронить рідне село, – це одне. А той, хто відстоює якісь ідеологічні принципи, іласні політичні інтереси – зовсім інше.

Наприклад, я категорично проти ідеалізації маршала Жукова… Він особисто розстрілював офіцерів тільки за те, що вони запізнювалися у місце розташування своєї частини. Не починав наступу, поки не мав триразової переваги у живій силі. Клав людей тисячами, мільйонами.

І в той же час я категорично проти Шухевичів-Бандер, які кидали 15-16-річних дітей під кулі…

От сьогодні всі шанують «героїв Крут». А я кажу: злочинці ті, хто послав їх під ті Крути! Кажуть: хлопці зробили добре діло, затримали наступ радянських військ... Йо-ма-йо! Цим вони лише дали змогу втекти з Києва відомим масонам – Грушевському з Винниченком!

– Але ж мусять бути якісь герої. На подвигах яких можна виховувати дітей, молодь…

– У нас є купа простих людей, які, ризикуючи власними життями, переховували військовополонених, євреїв. До слова, кожен, хто переховував хоч одного єврея, отримує нині від ізраїльського уряду щомісяця по 300 шекелів. А хто ховав взвод радянських партизанів? А хто працював на Уралі по 18 годин, маючи за плечима лише 11-12-13 років? От де герої!

А той, хто зі зброєю в руках вбивав брата, – це не герой!

Якось я пив чарку з одним поляком. Той запитав: «От почнеться Третя світова війна – ти будеш в мене стріляти?» Подумав, і зізнався: напевно, буду. Я ж знаю: позаду чекісти, «ні шагу назад»…

А він випив і каже: «а я в тебе – ніколи!». Звідси висновок: поки ми всі не зрозуміємо, що краще, нехай тебе вб’ють, ніж ти когось, – нічого у нас не вийде.

– Правда, що у більшості росіян - збочене уявлення про українську історію?

– Так. Бо ж у Радянському Союзі всіх повстанців називали «бандерівцями». Але ж були і «бульбівці», і мельниківці… Нині всіх їх вважають героями…

Логіка така: «Да, он подлец, но это наш подлец». Ось і вийшло, що Мазепа – герой нації… Лишень через те, що зрадив російського царя! Але після того він обдурив і шведів, і поляків, і свого кума Кочубея, з неповнолітньою дочкою якого почав спати… Але у нас це замовчують.

От візьмімо, наприклад, того ж Грушевського… Дехто стверджує, що він – перший Президент України… А він таким ніколи не був! А про незалежність навіть не мріяв – лише про автономію у складі Росії. Тому й дожив до сталінських репресій… Якби він був якимсь антирадянщиком, його б шльопнули ще на початку століття. Червоні ж ні з ким не церемонилися.

А Грушевський спокійно жив і викладав у Ставропольському університеті, заслуживши тавро «великого украинского историка».

До речі, про репресії. Які, як зараз кажуть, робили «комуністи проти українців». Так-от: українці брали найактивнішу участь у творенні радянської влади. 60% усіх керівних посад в Союзі займали українці! Вони вважали цю владу своєю!

– Ви патріот?

– Звичайно! Я за незалежну українську державу. Як сказав Розенбаум: «Я очень Родину люблю, а государство – ненавижу!» Тому й ніколи не був ні в якій партії. І ніколи не буду. Я самодостатня людина.

РОСІЯНИ КЛИЧУТЬ У СПІЛКУ ПИСЬМЕННИКІВ, А НАШІ – НІ

– Під час однієї з наших попередніх розмов ви розповідали, що вас кличуть у члени «Союза писателей России», а ви відмовляєтеся. Не передумали?

– Вже подав заяву. Думаю, що у вересні мене приймуть.

– Чому ви змінили свою позицію?

– Готуючи матеріал для газети «Волинь», відомий журналіст Олександр Нагорний назвав мене «літератором». Бо члени спілки письменників України заборонили називати «письменниками» усіх інших.

Я кажу: стоп! А Тарас Шевченко, а Леся Українка – теж не письменники? Вони ж не були членами НСПУ! Мовчить…

Росіяни мене благають: «Вступи!». Наші ж – ні пари з вуст. А я ніколи не йду туди, куди мене не кличуть.

Якось Микола Дмітрієв намірився видати книжку в Луцьку. І йому – автору, який відомий далеко за межами країни, порекомендували запастися рецензіями… двох членів спілки.

Ну, не маразм? Я змушений був зв’язуватися з Києвом, головою творчого об’єднання пригодників і фантастів Миколою Славінським, аби той написав рецензію… На щастя, Микола Борисович погодився… А якби ні?

– Ви російський письменник чи український?

– Письменник не належить до якоїсь нації. От Микола Гоголь – український автор чи російський? Справжній талант належить всесвіту.

– Чому ви взялися за історію? Всі знали письменника Бортнікова як автора детективів, книг про кримінальний світ.

– У творчості має бути прогрес. Я починав з того, що писав гумор. Публікувався і в «Перці», і «Жовтні», і в «Молоді України» – в багатьох виданнях. Був автором популярних на радіо передач «А ми до вас в ранковий час» та «Від суботи до суботи». Видав збірку гумористичних творів у видавництві «Молодь».

Після того почав писати детективи. Мої книги відкрили три серії: «СУД» («Сучасний український детектив»), «СБУ» («Сучасний бестселер України») і «ДПА» («Детективи. Пригоди. Архіви».) Тобто у цьому жанрі теж досяг певної межі.

Тепер от «присів» на історичні романи. Вважаю, що їх публікація в популярній ще з радянських часів серії «Военные приключения» – теж значний успіх.

Можливо, коли закінчу з історією, перейду на якісь більш психологічні речі. Буду більше заглиблюватися в людські душі, в мотиви вчинків.

У НАС НАЙКРАЩИЙ ПИСЬМЕННИК – ЯНУКОВИЧ

– Чому в Україні так мало книг видається?

– Тому що в нас кожен книговидавець хоче передусім «хапнути» з бюджету. А не вкладати власні кошти в розвиток літератури.

Якось я розмовляв з секретарем «Союза писателей России». Кажу: давай спробуємо видати мої книги за кордоном… А він відповідає: «Сергей! Ты никому там не интересен. Я работал в одном из издательств Гамбурга (Гамбург – це книговидавнича столиця Німеччини), – никому наши авторы там не нужны. Почему там писатели зарабатывают так много? Потому что лет пять издательства платят им заведомо завышенный гонорар. Зная, что в перспективе они станут классиками и окупят все затраты…»

На жаль, Україна пішла іншим шляхом. У нас найкращі письменники хто? Толстоухов, Янукович… (Посміхається.)

Окрім них – шоумени і організатори рок-концертів. Андрухович, Жадан, Карпа, Скрябін, Поплавський, тепер от Капранови… Влаштовують презентації, бриньчать на банджо…

Ви уявляєте, що Бортніков приїде презентувати серйозний історичний роман, візьме бандуру в руки і буде наспівувати «Думи мої»?..

– Який гонорар ви отримуєте за одну книгу?

– Близько 25 тисяч російських рублів. Майже тисячу доларів.

– Це за який тираж?

– Стандартний… Перший наклад – 4-5 тисяч примірників. Якщо потім книгу перевидають – автор отримає такий самий гонорар.

КАЖУТЬ, Я НЕ ПОДІЄВИЙ. ТО ЩО – БАНДУРУ В РУКИ БРАТИ?

– Чому ви – сучасний письменник – не маєте власного сайту, не ведете блог, вас не видно у соцмережах?

– Мені це абсолютно нецікаво.

– Не хочете «розкрутити» своє ім’я, зробити більш популярними свої книги?

– Абсолютно! Я не маю авторських прав на свої твори. І не продаю їх. Надсилаю свої твори електронкою в Москву й отримую відповідь: друкуватимуть чи ні.

Якщо друкують – дають гонорар і забирають у мене на два роки авторські права. Самі розповсюджують, рекламують, продають мої книжки.

Скільки їх продано і чи продано взагалі – мене абсолютно не обходить. Я свій гонорар отримую ще до того, як вони надійдуть у торгівлю.

Так кілька років тому я уклав контракт на видавництво роману «КАР» (в українському варіанті «Карателі» – він потрапив до ТОП-10 українських детективів за всю історію незалежності). Не знаю, чи вийшла ця книга – не бачив її в очі. Але гроші отримав сповна.

– Але ж є закони ринку. Якщо «Сергій Бортніков» стане «брендом», популярним іменем – вас і перевидаватимуть охочіше, і контракти вигідніші пропонуватимуть…

– Ви міркуєте, як журналіст. От мене недавно записували на одному із загальнонаціональних телеканалів. Редактор якого казав, що я – «не подієвий». То що? Треба брати в руки бандуру і співати?

Та не буде цього ніколи! Я серйозний автор, який встає о 4-5 годині ранку, багато працює. Кажуть, Лев Толстой переписував «Війну і мир» 30 разів. Звичайно, мені простіше – є комп’ютер. Але якщо порахувати, скільки раз я змінюю текст, – буде не те що 30, а й 50 разів.

Я НА РОЗБОРКИ РАЗОМ З КЛІВАНСЬКИМ НЕ ЇЗДИВ

– Ви справді добре знаєте історію криміналу на Волині?

– «Імідж» знавця криміналу мені створили, зокрема через те, що в останні три роки, до того, як зник Володя Кліванський, я тісно спілкувався з ним.

І не тільки. З Бачилавою, Хомичем, Стуканом… Потім їхні «мемуари» друкували місцеві ЗМІ.

До того ж, я вів рубрику «За лаштунками резонансних справ» у головній газеті краю – «Волині».

– Хто такий Кліванський? Він справді був кримінальним авторитетом?

– Я не вважаю його таким. Це інтелігентна освічена людина. Спортсмен. Тих, кого прийнято називати «мурчащими», він люто ненавидів.

Хоча, можливо, у спілкуванні в межах свого середовища, він був не таким – цього ж я не знаю. На розборки з ним не їздив.

– На Волині сьогодні у владі чи політиці є люди, які мають кримінальне минуле?

– Ну, якщо у нас президент – двічі засуджений! (Сміється.) У нашій країні кожен другий чи третій чоловік сидів. Ось вам і пропорція, щоб оцінити таку ж ситуацію на Волині.

– А прізвища назвете?

- Ну, візьміть бізнесменів – тих, хто представляє бізнес у владі. Вони всі незаконно отримали свої статки. Це ж зрозуміло! На Заході мільйонерами стають за 3-4 покоління. А в нас хапнули за 2-3 роки. І стали мільярдерами. Як кажуть росіяни, із грязі – в князі.

Даішник зупиняє п’яного, а він каже: «У меня 10 мильйонов на счету. Я дам миллион твоему начальнику – и тебя выгонят с работы!». Ну, що це таке?

Людина після таких слів повинна сісти у в’язницю. Я не кажу на 5 років. Хай на місяць – але до злочинців у камеру. Усіх – чиновника, депутата… Й позбавити права до кінця життя займати посади в органах державної влади. І все! Це для них буде страшніше за будь-яку зону.

У Сінгапурі вся боротьба з корупцією звелася до того, що за наказом прем’єр-міністра просто постріляли усіх, хто був заплямований корупцією. В тому числі – і найближчих родичів високопосадовців.

Так само зробив президент Південної Кореї. І світ не протестував, мовляв, недемократично!

І в Білорусі: там нема так званої організованої злочинності. За кілька місяців усі так звані кримінальні авторитети були постріляні з одного розстрільного пістолета. Все!

– Але ж це – диктаторські методи…

– Так, диктаторські! Але що – нам не треба зараз диктаторських методів? Ви знаєте, скільки людей розстріляли за наказом Сталіна? 700 тисяч осіб. А скільки людей зараз в Україні треба розстріляти без суду і слідства?! У мільйон не вкладетесь.

А скільки на Соловки треба «запакувати»? Візьміть тільки п’ять скликань парламенту: по 450 чоловік – вже 2 тисячі…

До слова, увійдіть на сайт Президента Білорусі. І побачите девіз «Держава для народу». У нас навіть сказати вголос такі слова не наважується ніхто з політиків.

КРИМІНАЛЬНИКІВ УБИЛИ, А ПРИ ВЛАДІ - «БІЗНЕСМЕНОБАНДИТИ»

– Спілкуючись із засудженими, ви, напевно, оцінювали і життя в зонах. Дивилися сюжет про Лук’янівське СІЗО? Ситуація справді така жахлива?

– Так, звісно, у сюжеті показали правду. І це знають всі, хто з тим стикався.

– В нашому Луцькому СІЗО так само?

– В епоху всезагальної комерціалізації хтось завжди спробує нажитися на чужій біді. Якщо одна пачка чаю коштує на волі 4 гривні, а в зоні – 20, звичайно, що знаходяться люди, які намагаються використати таку ситуацію для власного збагачення.

– На Волині є зараз кримінальні авторитети?

- Увесь той криміналітет – давно перебитий. У Луцьку можна назвати десятки прізвищ людей, які лежать у землі… Той же Кліванський зник безвісти, і більше 10 років нікому нічого про нього невідомо.

А ще були Куцевич, Гнат, Патрон… Хто їх зараз пам’ятає?

А так звані «бізнесменобандити» вже давно у владі. Вони депутати усіх рівнів, гарцюють на конях і будують церкви.

На заході кажуть так: «Я можу прозвітувати про кожну свою копійку, тільки не питайте мене, де взяв перший мільйон». Наші швидко засвоїли це правило.

– А на чому на Волині найшвидше заробляли гроші в 90-х?

– Якщо говорити про суто кримінальний бізнес – відверто грабували поляків. Або ж «втюхували» їм підробки: наприклад, замість горілки наливали в пляшки воду. Деякі бригадири розповідали, що в день могли заробити на машину. Вкрав два ящики «Бойсів» чи джинсів т от тобі й «Жигулі».

Якщо ж казати про організовану злочинність – то це земля, ліси, мисливські господарства. Незаконна приватизація.

- На вашу думку, є перспектива в розкритті вбивства колишнього начальника луцького міськвідділу УМВС Сергія Швачки? Його вбили 10 років тому у травні.

– Немає.

– Попередній начальник УМВС В’ячеслав Ходирєв казав, що є…

– Нічого не розкриють.

– Чому?

– Ніхто не зацікавлений у цьому.

Капітан Ігор Чигринюк, який спочатку взявся розслідувати цю справу, потім на знак протесту пішов з органів.

Тоді серед працівників міськвідділу почали поширюватися чутки, що столичні боси забрали з сейфа Швачки солідну суму грошей, і Чигринюк зрозумів, що справедливому розслідуванню прийшов кінець. Він ще намагався щось зробити, але після того, як його самого почали викликати у різні інстанції: ВВБ (відділ внутрішньої безпеки), прокуратуру і навіть СБУ – не витримав: подав рапорт про відставку.

А якби його призначили начальником міліції в Луцьку, а ще краще міністром ВС – через кілька днів справу було б розкрито.

ВІД РОЗВАЛУ СОЮЗУ НАЙБІЛЬШЕ ПОСТРАЖДАЛИ КРИМІНАЛЬНІ АВТОРИТЕТИ І ПИСЬМЕННИКИ

– У вас ніколи не було проблем через те, що ви оприлюднювали інформацію, яка комусь могла б бути небажана?

– Я таких фактів ніколи особливо й не оприлюднював. Та й зараз за таке не лякають і не вбивають. Вбивають лише за гроші. Можеш писати що завгодно і про кого завгодно. Їм давно на все начхати.

До слова, так звані кримінальні авторитети, які колись були і яких зараз немає, – вони більш, ніж будь-хто, були зацікавлені у правді. Тому що ніхто так не постраждав при переході від соціалізму до капіталізму, як кримінальні авторитети і письменники.

– Чому?

– Кримінальних авторитетів перебили чи пересадили. А письменників просто позбавили заробітку.

Волинські автори Петро Мах, Василь Гей видавали щороку по кілька книжок, які виходили мінімальним накладом у 15 тисяч. І заробляли на кожній по тисячі, в то й по дві-три повноцінних радянських карбованців.

Мало хто знає, але коли Сталіну доповіли, що «оказывается, в нашей стране есть писатели-милионеры», і поклали на стіл список з 30 осіб, який очолював тодішній керівник Спілки письменників СССР Алєксєй Толстой, вождь сказав: «А почему их так мало?».

– Нічого дивного: письменники для радянської влади були потужним інструментом впливу, насадження потрібної ідеології.

– А зараз що змінилося? І зараз вони повинні бути потужним інструментом впливу.

– Ну, але ви вже сьогодні говорили: ідеологія шкодить.

– Ідеологія протистояння шкодить! А ідеологія незалежності держави, процвітання, демократизації – як це може зашкодити?

Але в нас немає цієї ідеології! Ми досі не знаємо, що ми будуємо. Комунізм, соціалізм, капіталізм…

– Ідеологія незалежності держави неможлива без теми протистояння – ця ж незалежність виборювалася у війнах, в боях, із вбивствами і закономірною ненавистю...

– Треба будувати ідеологію на покращенні життя в цій незалежній державі... Аби кожен розумів, що незалежність нам цінна не тому, що ми за неї кров проливали, а тому, що дає нам можливість жити краще.

От візьміть ту ж «тоталітарну» російську систему. Включи їхні новини: там побудували міст, там відкрили школу, там побудували церкву. В Білорусі, в маленькому містечку, де 37 тисяч населення, – ультрасучасний каток, ультрасучасний культурний центр. В Мінську – найкраща в світі бібліотека, повністю комп’ютеризована. От на чому треба ідеологію будувати!

ПУТІН НЕ ХОЧЕ БРАТАТИСЯ ІЗ ЗЕКОМ

– Те, що Янукович свого часу сидів, ви вважаєте, наклало свій відбиток на його теперішню роботу?

– Я вважаю, що такі люди не повинні керувати державою. Не має значення, які вони зараз, але якщо сидів – йди піднімати улюблений бізнес. І не пхайся у владу, де мають бути ідеально чисті люди.

Адже уявіть собі: він став одразу головнокомандувачем армії! Хоч сам в ній не служив! Навіть не рядовий, а буде командувати маршалами, генералами…

– Але ж його народ вибрав.

– Добре. Але я зараз не про народ. А про позицію українських офіцерів. Вони, як мінімум, мали б скласти свої повноваження. Здати папахи й піти геть. Це – як мінімум. Бо раніше в таких випадках офіцери взагалі стрілялися.

Людина, яка має офіцерську честь, не може взяти під козирок і виконувати накази колишнього ув’язненого.

От чого Путін нібито і «взасос» з Януковичем, а справ з ним не має?.. Та тому, що Путін весь час був «з іншого боку». І як офіцер вважає недостойним брататися із зеком.

Я вважаю, що у політиці має бути ще суворіше, ніж у кримінальному світі, де існує своя ієрархія. Наприклад, той, хто проходив по 117 статті – зґвалтування, не міг стати кримінальним авторитетом. А зараз це правило скасовано: якщо ти «пєтух», «опущений» – все одно маєш право стати кримінальним авторитетом. Чому? Тому що зрозуміли: на багатьох таким чином менти просто вішали цю статтю. Незаконно, щоб людина на все життя мала це тавро. І кримінальний світ вирішив це обмеження зняти.

А в політиці такі методи неможливі. Якщо ти вже відбув – все. Йди в бізнес, в літературу, але до вдади тобі – зась.

– До речі, зараз по українських зонах і далі неухильно дотримуються усіх цих законів?

– Дуже важко сказати. Багато що змінилося. І змінюється далі. Причому зі страшною швидкістю.

От колись на зону було 3-4 чоловіки «опущених». А тепер там – цілі загони добовольців-педерастів з волі. І за пачку «Прими» тобі що хочеш зроблять. Й опускати нікого не треба.

Загалом усі ці правила життя в зоні, закони злочинного світу зараз неактуальні. Адже раніше там серед інших сиділи й люди, які мали гроші. Відтак вони були зацікавлені у порядку і мали можливість впливати на процеси. Могли організувати «грів», надіслати «маляву» на волю...

А сьогодні багаті не сидять – відкуповуються. І в зонах правлять бал реальні «безпределщикі», для яких авторитети – не указ.

І взагалі, кримінального світу як такого в Україні вже немає. Всі «злодії в законі» вбиті. Якщо є якісь, то це «скороспєлкі», «апельсини» (так називають вихідців здебільшого з кавказького регіону, які просто платять в «общак», щоб стати «злодіями в законі»).

Раніше я спілкувався зі справжніми авторитетами – це були люди особливі. Їм не можна було торкатися зброї. Вони не мали права одружувалися, служити в армії, мати якісь справи з державою, матюкатися. І що важливо – вони повинні були бути безкорисливими, не мали права на майно. Повністю утримувалися з «общака». Адже «вор» був заодно і суддею. А який з тебе суддя, якщо ти «при бабках» і заради них готовий іти на будь-яку несправедливість?

Розмовляв Юрій РИЧУК (ВолиньPost)
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 8
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
шикарне інтерв"ю!
Відповісти
Кому цей Бортніков тільки не служив: і богу, і чорту, і ментам, і криміналу, і кримінало-ментам, і пеніценціарній системі... Письменник "широкої дороги". А компютер у нього зразка часів "аустєрліцького сражєнія". Могли б бандити скинутись на 3 тисячі, щоб ощасливити такого маститого письменника чимсь біль сучасним (не мерседесом же!!!). А поділіться враженнями, хо читає Бортнікова? Бо з романами Лиса я засинаю на другій сторінці. Як писав Сергій Єсєнін, "за жизнь не мог преодлеть пяти страниц из "Капитала".
Відповісти
Удивил.Ну очень удивил.Гордон тихо курит.
Відповісти
Можна мати дорогий акордеон і не вміти на ньому грати. А можна не погано грати й на дешевому. Так і що до комп'ютера. Клавіатура та сама.Важливо, як пише Бортнников, а не на чому. А що має про що писати, то факт. А щоб не засинати на Лисові,головне - не обкурюватися а ще не треба читати на ніч.
Відповісти
Освічений чоловік і незалежний.
По темі інтерв"ю хочу зауважити,що ми вже давно нічого не будуємо,а руйнуємо та проїдаємо те,що будували батьки та діди.І хто все прихопив,зокрема і по Луцьку,а ті,хто були і є при владі,бо їм було тільки руку протягнути і все ставало їхнім.
Об'єкти,які збудовані до ЄВРО 2012 теж приватні по факту,просто на них списані бюджетні гроші і немалі .Гірко.
Об
Відповісти
Хочу подякувати всім, хто долучився ло обговорення цього матеріалу. Але... Є одне уточнення. Бортніков ніколи нікому не продавався і не служив. Коли щось робив - свято вірив у свою правоту. Тому й розраховувався завжди сам за себе. У компанії олігархів, бандитів чи ментів. А уникнути контактів із ними при моїй роботі - неможливо.
Відповісти
Мені особисто подобаються книги Бортнікова.Я й сам писати почав у газети з 1972 року,в піонерські.
Відповісти
"У романі є цікаві моменти", - твердить журналіст. Тільки моменти???
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні статті
Письменник Бортніков: Щоб розкрутити свою книгу, бриньчати на бандурі не стану
02 липня, 2012, 16:45