Волинянка, яка пережила клінічну смерть у США, народила сина

На Волині мешкає унікальна дівчина. Через важку вроджену ваду серця в Україні її вважали приреченою. Та мама знайшла благодійників, які повезли дитя на операцію в США.

Відтоді минуло майже двадцять років. За цей час життя Яни Зубчик із села Буцинь Старовижівського району кардинально змінилося. Вона вийшла заміж і вже тішиться первістком-сином, - пише "Вісник + К".

Губи та нігті синіли до чорноти

Ті страшні роки між життям і смертю Яночки мама Євгенія Федорівна не може згадувати без сліз. Бо не було хвилини, щоб не трусилася над донькою. Лікарі майже відразу після народження налякали: кожної миті можна чекати найгіршого, бо сердечко дівчинки не працює, як треба. Тоді й сама стала помічати, що в доні губи синіють, вона марніє на очах.

Батьки кинулися шукати порятунок для дитини. Об’їздили Луцьк, Київ, Львів. Та точного діагнозу ніде встановити не могли.

– Нам казали: «Чекайте на операцію». І ми нічого не робили – ждали, що буде, – згадує мама. – Бо тоді в Україні операції на відкритому серці були рідкістю.

Вже Яні настав час іти до школи. А вона була така худа і знесилена, що портфель з книжками та зошитами навіть підняти не могла. Ранець носила старша сестра, а мама вдома далеко від телефона не відходила, бо в будь-яку секунду могла дзвонити вчителька: «Йдіть забирайте дитинку, бо вже посиніла». І вона бігла, щоб… встигнути побачити доньку живою.

Несла на руках маленьку додому і в безнадії дивилася на її сині аж до чорноти губи та нігті. Страшно було. Дитя нічим не цікавилося, нічого не хотіло: дівчинці до всього було байдуже – холодно чи тепло, день чи ніч. Вона танула на очах, а з нею – і шанси на операцію, бо в інституті кардіохірургії імені Амосова погоджувались оперувати за умови, що дитина важитиме хоча би 20 кілограмів.

Фабрика випустила для Яни серію іменних сніговичків

Яна гасла. Мама за слізьми світу Божого не бачила. Аж тут односельчанка поділилася координатами нового кардіологічного центру у Львові, працівники якого допомагали відправити хворих діток на лікування у Францію. За цей шанс Зубчики вхопились, як за рятівну соломинку. Бо знали: без операції в їхньої дитини є максимум рік. Адже в той час донечці вже поставили остаточний діагноз: «хвороба Фалло» (важка вроджена патологія серця).

– Тоді співпраця між українськими та закордонними клініками тільки починалась. Яну поставили на чергу на операцію у Франції. Ми мали зібрати 700 доларів і чекати виклику. Аж не минуло й місяця – дзвонять: «Набираємо групу дітей на операцію в Америку. Є місце, поїдете?» Звісно, кажу, що їдемо. А в нас паспортів навіть нема закордонних. До відльоту залишалося вісімнадцять днів – і ми встигли виробити і документи, і візу, – розповідає Євгенія Федорівна.

Їх чекав Нью-Йорк. Там саме почала свою діяльність благодійна організація «Український дар життя», яку заснувала наша діаспора. Зубчикам феноменально пощастило, адже повністю і проживання, і лікування на себе взяли американці. Їх поселили в будинку подружжя Фіслерів – Джозефа і Баббі. Звідти Яну везли на обстеження в клініку. Вже під час першого ж огляду доктор Айзенберг (імена усіх благодійників Зубчики пам’ятають як «Отче наш») здивовано запитав: «Як та дитина живе? У неї серце, як сито».

– Він був вражений, адже у серці Яни нарахував аж 46 дірочок. Сказав, що з одного боку воно надто тонке, а з іншого – товсте. Треба терміново робити латочку. І Яні відразу призначили операцію. Вона тривала аж вісімнадцять годин, – розповідає жінка.

В той час в усіх американських газетах писали про маленьку українку із хворим серцем. А фабрика іграшок випустила для Яни іменну серію плюшевих сніговичків. Усі виручені від продажу кошти передали родині хворої дівчинки.

Мертва пролежала 45 хвилин – і ожила

Минали дні, а мама стривожено дивилася на Яну. Суттєвого покращення у стані дитини вона не бачила. Така ж квола, такий же згаслий погляд. Аби розрадити дівчинку, до неї приходили американські однолітки (зустрічі організовувала одна зі шкіл) або просто чужі люди, які прочитали про Яну з газет. Її возили на різні екскурсії, влаштовували розваги.

7 травня у дівчинки був день народження. До неї в клініку прийшло багато гостей, запросили навіть клоунів. Ніби все добре минуло. Чекала виписка. Та наступного ранку Яна попросила маму принести їй з апарата у фойє льоду. Коли жінка повернулася в палату, дитя лежало… мертве.

– У відчаї я стала кричати. Хірург Яни був саме в операційній. Йому повідомили, і він доручив закінчувати операцію іншому лікареві, а сам прибіг спасати нашу дівчинку, – згадує мама Яни. – Її забрали, стали підключати до всяких апаратів. Але минуло десять хвилин, двадцять, півгодини… Йшла сорок п’ята хвилина, як Яна лежала мертва, медики не могли знайти серцебиття. Почулося: «Вибачте, ми зробили все, що могли».

Як мама пережила це – одному Богу відомо. Зізнається, що в ті страшні миті для себе вирішила: без дитини додому не повернеться. В голові крутилось: «Якщо смерть така безжальна, то хай забирає нас обох». Вона у відчаї дивилася на вікно у коридорі на сьомому поверсі. Та ноги підкосилися, жінка знепритомніла. У ту мить лікарі знайшли серцебиття у мертвої дитини…

Мама 90 днів і ночей біля доньки сиділа в кріслі

Але те, в якому стані лежала Яна, маму шокувало: легені були роздавлені, очі повилазили, рука почорніла, волосся вилізло… А ще медики зізналися, що під час реанімування дівчинки той клаптик, який був пришитий на серці, відлетів. Здавалося, перед очима не рідна дитина лежить, а якась загримована лялька із фільму жахів.

Лікарі відразу повідомили Євгенію Федорівну, що донька, найімовірніше, осліпне та що мозок може не відновитися після такого довгого часу в комі. «Лишиться калікою», – попереджали. «Але ж жива!» – відповідала мама.

А тут ще одне потрясіння: почорніла рука не відновлюється, хочуть ампутувати. Мама – в плач: «Не дам різати… Вже буде, як буде». Їй не хотілося більше мучити і травмувати Яночку, яка й так страшно натерпілася.

Дев’яносто днів жінка біля доньки в кріслі їла і спала. Одного разу вона вийшла на коридор і здивувалася. Там зібралися пацієнти з усіх палат – з різних країн, – стали навколішки і щось промовляли. Якраз у палату зайшла Янина перекладачка й запитала у жінки: «Знаєш, що люди ці роблять?» «Видно, моляться, бо на коліна стають», – відповіла Євгенія Федорівна. «Так, за твою дитину всі стоять і моляться. Кожен своєю мовою».

І сталося диво. Спочатку посвітлів мізинчик чорної Яниної руки, потім – інші пальці, долоня. Й невдовзі вся ручка порожевіла. Та поки більше в Америці нічого зробити не могли. Тож відправили Яну додому. Сказали, що у такому критичному стані проводити будь-які операції на серці не можна, дитя мусить хоч трішки окріпнути.

Назначили вдруге приїхати в Америку через півроку. Та стан Яни погіршився. Коли дівчинку привезли на черговий огляд до Львова, було прийнято рішення негайно відправляти її в США. Їй знову пришили латочку, яка раніше відлетіла, і поставили в серце спеціальну трубочку. І наступного дня Яна сама встала й пішла, а на вустах з’явилася посмішка.

Два роки сина грудьми годувала

Життя дівчини відтоді пішло у зовсім іншому руслі. Яна закінчила школу, технікум харчових технологій та влаштувалася на роботу в бар. Там і зустріла свою долю – коханого Антона. Через три роки він зробив дівчині пропозицію руки і серця, і пара одружилася.

А невдовзі Яна завагітніла, і знову додалося переживань. Бо ж усі лікарі застерігали: не можна. Але дівчина добре загартувала свій характер і на кожне вмовляння «подумати» відповідала твердо: «Я все вирішила, мамою стану за будь-яку ціну, навіть якщо доведеться за це віддати своє життя».

Коли підійшов час пологів, брати на себе відповідальність за особливу вагітну ніхто не поспішав, Яну направили в Київ, в інститут кардіології імені Амосова. А там почула: «Де оперувалися, туди їдьте й родіть». Це не лікар сказав – болючу фразу кинув хтось із молодшого персоналу. Але як вона різонула по й так порубцьованому серцю! «Якби не Америка, я б зараз тут не була. Мене б узагалі не було», – відповіла дівчина і поїхала геть. Пізніше її відправили в клініку педіатрії, акушерства і гінекології, а там призначили планове кесарське.

Як завжди, поруч була головна опора в житті Яни – мама. Вона поїхала з дитиною на пологи. Переживала за все страшно. І коли з операційної почали виходити лікарі й бігати з кабінету в кабінет, метушитися, Євгенії Федорівні похололо в грудях. Що могла подумати? Що сталася біда, бо ж попередили, що Яні не можна родити. Але пізніше виявилося, що, коли породіллі дали наркоз і вже мали починати операцію, дитятко всередині раптово різко повернулось і лягло поперек! Його важко було дістати.

– Я все чула і бачила, бо наркоз мені вводили у спину, й не повірите – сміялася. Народження дитини – це така щаслива мить у житті! А те, що трошки «затрималися» через мого хлопчика, то не страшно. Маму тільки шкода: вона там від тривог сивіла, – згадує Яна.

І зізнається: перше, що попросила, – показати дитину кардіологу, щоб впевнитися, що хлопчик патології не має. Лікар підтвердив: малюк здоровий.

Зараз Дмитрику вже два з половиною рочки. І мама лише нещодавно відлучила його від грудей! І хоч і сьогодні Яні часто серце коле, буває задишка, молода жінка веде активне, повноцінне життя. Всім, що має, вона завдячує батькам, які колись не опустили рук і вибороли її у смерті.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.