вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Письменниця Наталка Сняданко - про нову книгу, фемінізм і свободу бути індивідуальністю

Письменниця Наталка Сняданко - про нову книгу, фемінізм і свободу бути індивідуальністю
Новий роман письменниці Наталки Сняданко «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» розповідає про нащадка імператорської династії Габсбургів, який згодом став полковником легіону Українських січових стрільців і взяв собі псевдо Василь Вишиваний.

Ув’язнений працівниками радянської спецслужби, Вільгельм Габсбург помер у 1947 році в Лук’янівській тюрмі у Києві. Проте в романі він не гине, а оселяється в радянському Львові, одружується, пише мемуари, намагається дати собі раду в новій дійсності. Хронологія твору охоплює 150 років, упродовж яких змінюються люди, епохи, звичаї, але вічною залишається цінність свободи. Наталка Сняданко презентувала «Охайні прописи…» у Луцьку.

– Як ти відкривала для себе постать Василя Вишиваного перед тим, як познайомити з ним читачів на сторінках роману?


– Це один із персонажів, який завжди був мені близьким. Час від часу він виринав в інтелектуальному просторі: у газетних та журнальних публікаціях, потім була книга «Український патріот з династії Габсбургів» видавництва «Темпора», монографія Тімоті Снайдера «Червоний князь». Ще в 90-х у Львові кружляли чутки, начебто насправді Вільгельм не загинув у Лук’янівській в’язниці. Тобто продовжити йому життя в книжці не було суто моєю вигадкою.

На появу роману надихнув австрійський режисер, який поділився зі мною своїм задумом зняти фільм про Вишиваного. Сюжет стрічки ґрунтується на монографії Снайдера, також є кілька ігрових сцен, базованих на протоколах допитів. Коли режисер попросив мене допомогти поперекладати документи, я за нагоди перечитала синопсис фільму, інші матеріали. Подумала: Вільгельм – такий кінематографічний персонаж, що аж проситься в роман. Стало шкода, що нема художніх книг про нього. Почала заглиблюватися в джерела.

Довгий час не могла знайти підходу: тема яскрава, але писати белетризовану біографію в стилі Андре Моруа мені було трохи нудно, і це би вийшло вторинно. Потім вирішила, що це має бути роман про місто, про територію.

Це більше топографічний текст, у якому Львів і загалом Галичина є такими собі напівперсонажами, які переживають метаморфози часу разом із героями. Часто ми сприймаємо топографію як невідворотність, як щось, що вже сталося. Наші знання про простір абстрактні – так само, як і про людські біографії. Це реконструкція пам’яті, яка завжди є припущенням. Так само і роман є реконструкцією.



– Ти розповідала, що в процесі роботи над книжкою не вистачало жіночих спогадів, мемуарів, свідчень. Проте, хоч центральним персонажем є чоловік, історія все ж розказана з жіночої перспективи. Чому?

– У нас існує традиція самоцензури: мовляв, важливі речі не можуть бути приватними, а приватні – важливими. Це стосується не лише жінок. Ми соромимося говорити на людях про якісь начебто дрібниці, намагаємося постійно перебувати в колі важливих подій. Та коли приватне цілком зникає з публічного простору, виникає ефект штучності. У мемуарній літературі йдеться здебільшого про досвід боротьби, служіння, відданості ідеям. Він, безперечно, важливий, але абсолютно позбавлений особистого. У такий наратив важко повірити.

Герта Мюллер (німецька письменниця з румунським корінням – ред.) розповідала мені, як працювала над своєю книжкою «Гойдалка дихання». Серед історій, які описує авторка, є і розповідь її мами, румунської німки, яку в 1945 році депортували в табори на Донеччині. Герта хотіла переказати мамину історію, але в ній було багато узагальненого. Мама розповідала речі, які, на її думку, були важливими, та це не були її приватні переживання.

Коли ж про пережите став розповідати вивезений поет Оскар Пастіор, він робив це зовсім з іншої перспективи. Тому твір і став цікавим: замість описувати узагальнений досвід боротьби й страждань, зосереджувався на людському вимірі трагедії.

Хотілося, щоб ця історія була розказана з жіночої перспективи, бо жінкам властиво краще зауважувати деталі, ліпше обживати простір. Але центральний персонаж був чоловічий, тому доводилося його вписувати в інтер’єр.



– Вільгельм Габсбург сам вибирає собі ідентичність і стає Василем Вишиваним. Що для нього значив цей вибір?

– Мені був важливим момент саме свідомого вибору. Бо, трапляється, люди вирішують так: ось, не буду більше українцем, а стану поляком, бо матиму візу, роботу. Це не варто плутати з вибором ідентичності, бо в таких випадках люди не задумуються, що саме вони втрачають або чого набувають; чим, крім формальності, для них є такий крок. Мені йшлося про вибір ідентичності як певного набору культурних ознак.

Бо це не є просто – закорінитися в певному просторі, освоїтися у середовищі, подолати відчуження. Такий вибір передбачає більше жертв, ніж привілеїв. У випадку Вишиваного це дуже промовисто: рішення коштувало йому стосунків із родиною, привілейованого статусу. Герой свідомий того, що вибір ідентичності означає відповідальність – перед самим собою насамперед.

– Ти перекладаєш німецьку літературу та створюєш українську. Чим, на твою думку, відрізняються ці дві культури у подоланні травм ХХ століття?

– Ми є країною з перерваною літературною традицією, з багатолітніми успішними спробами нівелювати гуманітарну науку. Не можна порівнювати з німецьким літературним процесом, де традиція була потужнішою й тривалішою, де траплялося менше перешкод на шляху її розвитку. Але треба вчитися – і не лише нам від німців.

Адже традиція – це теж завжди певне обмеження: вона диктує, створює конкуренцію, нагнітає. Коли пишеш мовою, якою писав Ніцше, традиція тяжіє над тобою, важче наважитися робити щось по-іншому. В українській це легше, бо ті, що пишуть, можуть не знати традиції, та й загалом вона є коротшою.

Не тільки час грає роль. Вагомий фактор – швидкість пересування в цьому часі. Недавно перечитувала «Груповий портрет з дамою» Генріха Бьолля, а перед тим перекладала «Моє сторіччя» Ґюнтера Ґрасса. Книжки схожі тим, що намагаються узагальнити ХХ століття, але в Бьолля стисліше йдеться про повоєнний період.

Написана в 70-х роках, книжка розповідає про порахунки з війною, яка – лише тло, що впливає на героїв, їхню психіку, долання травм. В оповіді відсутній героїзм, воєнний пафос. Є європейський наратив маленької людини, для якої війна є абсолютним злом. Це те, чого бракує нашій літературі, – і не лише тоді, коли йдеться про війну. Замилування в трагізмі робить наше просування в часі дуже повільним.

Якщо порівнювати осмислення ХХ століття, то процеси, які навіть у східній комуністичній Німеччині вже проговорені, у нас ще лише на підході. Консерватизм і самоцензура не дають нам рухатися в ногу зі світовими інтелектуальними процесами.



– Як змінюються героїні твоїх книжок відповідно до того, як змінюєшся ти сама? Чи залежить тобі на тому, аби створювати сильні жіночі типажі?

– Змінююся я, а отже і вони. Для мене важливо пропускати персонажів через себе. Книги, позбавлені живих емоцій, завжди мені відчутні. Можу їх читати, цінувати майстерність, але такі тексти пріснуваті, сухуваті.

Не знаю, чи мої героїні сильні. Трохи боюся словосполучення «сильна жінка». Жінка, як і чоловік, має право на звичайність. Ніхто не повинен бути сильним, якщо йому цього не хочеться. Застиглість ролей – теж нездорова. Тому і в жіночих, і в чоловічих образах хотілося досягнути звичайності, нормальності, щоб більш драстичні теми перестали бути скандальними або кон’юнктурними, а стали звичними.

Коли мене перестануть запитувати: «Чи справді герої нетрадиційної сексуальної орієнтації?», як ось жінки у «Фрау Мюллер не налаштована платити більше», або «Чому ви про це написали?», тоді буде зрозуміло, що це лише одна з тем. Ніхто ж не цікавиться, чому в мене в книжці є описи любовних сцен або кулінарних рецептів – це просто одна з граней життя.

– Чим для вас є фемінізм?


– Це спосіб буття, усвідомлення того, що те, що ти жінка, не накладає на тебе обмежень і обов’язків. Це свобода жити так, як вважаєш за потрібне і як зручно тобі. У патріархальному суспільстві всі страждають від нав’язаних ролей – нема людей, які завжди хотіли б бути сильними чоловіками чи пасивними, підлеглими жінками. Доводиться перебувати в конфлікті між тим, що відчуваєш і що тобі нав’язане. Тому для мене фемінізм – це спосіб звільнення від набутих комплексів.

Виховуючи своїх дітей, намагаюся уникати інтонацій авторитарності у своєму мовленні. Буває, говориш роздратованим наказовим тоном, а потім дивуєшся, коли діти так кажуть до тебе чи одне одному – упізнаєш свої інтонації і лякаєшся. Із легкою заздрістю спостерігала, як спілкуються мої однолітки в Німеччині між собою. У них зовсім інший природний навик, адже їхні батьки спілкувалися з ними по-іншому. Їм не потрібно такої інтенсивної інтелектуальної праці, як мені для розриву цього шаблону.

Те саме відбувається у стосунках між жінками і чоловіками, але передусім патріархальний мізогінний контекст виростає саме в жіночому середовищі – це теж елемент авторитарної культури. Рабська свідомість – свідомість людей, які розуміють, що не мають шансів змінити те, що їх не влаштовує. Єдине, що вони можуть, – знайти ще слабших за себе і виливати роздратування на них замість об’єднатися і боротися, як це прийнято в демократичному світі.



– Галичина на зламі ХІХ-ХХ століть, описана в книжці, – досить патріархальна. Чи впливала ця реалія на спосіб письма?

– Хотілося зробити своїх героїнь якомога вільнішими. Там, де вдавалося, намагалася уникати негативних конотацій і створювати прецедент позитиву не так сильної, як успішної жінки, якій добре в тому, що вона робить. Вона успішна не тому, що робить чоловічу роботу, і не тому, що вона «одинокий мужчина», – просто живе сродною працею. Любити те, що робиш, бути в цьому щасливим, позбутися страху бути індивідуальністю – це і є свобода.

Вільгельм є такою особистістю. Він міг би обрати багато інших варіантів, міг стати успішним польським діячем, після розпаду імперії міг би займатися бізнес-проектами, але чомусь не зробив цього. Мені страшенно імпонує його внутрішня свобода, вміння попри все її відстояти. Здається, вона для Вільгельма була важливішою, ніж зовнішній успіх. Замість реалізації в певній ролі він вибрав жити життям, яке подобається: мати певний вигляд й поведінку, обирати коло спілкування.

Це дуже сучасний, не тодішній спосіб мислення. У той час індивідуальна свобода не була цінністю, а тим паче в таких високих суспільних колах. Визначити, що це цінність, і наполягати на ній – дуже круто. Це робить Вільгельма Габсбурга не одним із ерцгерцогів, який закохався в українку або у вишиванку, а особистістю, яка відчула свободу від умовностей суспільного тиску. Принаймні я це так інтерпретую.


Текст - Ярослава Тимощук

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Останні статті
Письменниця Наталка Сняданко - про нову книгу, фемінізм і свободу бути індивідуальністю
03 грудень, 2017, 20:04