вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

У пам'ять про Івана Корсака. Спогади

У пам'ять про Івана Корсака. Спогади
7 грудня перестало битись серце відомого волинського письменника та журналіста Івана Корсака. Йому був 71 рік.

Інформаційне агентство ВолиньPost попросило колег поділитися спогадами про легендарну особистість.

На Волині його ім'я найдужче пов'язане з газетою «Сім'я і Дім», життя в яку вдихнув Іван Корсак. Згодом він став творцем радіо «СІД-ФМ» і до 2014 року очолював свій медіахолодинг.

Крім того Іван Корсак - автор понад 20 книг, які перекладені білоруською, польською, литовською, російською, англійською і турецькою мовами.

Вашій увазі підбірка спогадів:

Андрій Собуцький
Андрій Собуцький


Пропрацював під керівництвом Івана Феодосійовича 6,5 року. Те, як він учив витягувати теми та хуліганити із заголовками - можна окремий посібник писати. В певний момент свого життя переживав не найкращі миті особистого життя. Мав труднощі та проблеми. І саме Іван Феодосійович став мені тоді другим батьком: підтримував, мотивував, нянькався, наче з рідним сином, інколи навіть і дисциплінарно виховував. В колективі жартували - мовляв, це тому, що я, Іван Корсак та його син Віктор народжені 15 вересня. Скажу відверто - якби не терпіння шефа (так поважно ми його називали), то не знаю, чи досяг би того рівня майстерності та життєвих принципів.


Юрій Конкевич
Юрій Конкевич


Корсак дуже подобався тим, що не був ретроградом. І не згадував про колишні хороші часи, коли все було добре. Його улюблена фраза: "Молодість велика перевага". Всі колеги, які з ним працювали, її чули. Завжди вчився новому.

Він не цурався у нас запитати, якщо щось не розумів. Він освоїв фейсбук і інтернет. Можливо, він тішився тим, що працював з молодими людьми. Для багатьох він був людиною, яка ввела нас в світ професії. Для нас це був перший досвід журналістики.

Серед моїх колег нема людей, які здатні на погані вчинки чи підлість. Іван Феодосійович цим тішився і розумів. Щиро дякую йому за це.

Думаю, багато людей, які з ним перетиналися, погодяться, що редакторське життя в 1990-х роках - це мистецтво компромісів. Проте Корсак ніколи не ставив на шальку терезів українськість. Він ніколи не домовлявся би і не йшов на компроміс із принципових питань, які стосувалися б патріотизму чи порядності газети і її працівників.

Щирі співчуття родині Корсаків. Це велика родина, сім'я, яка трималися один одного. Ми завжди це бачили. І зараз втрата духовного лідера Івана Феодосійовича.


Сергій Наумук
Сергій Наумук


З Іваном Феодосійовичем вперше зустрілися на співбесіді, коли я влаштовувався на роботу в редакцію газети “Сім’я і дім”. Врізався у пам’ять чіпким поглядом, логічним мисленням та чіткими запитаннями. Таким був завжди. У кабінет заходив рвучкими кроками. Хоча значно старший за нас, але незмінно звертався тільки “колеги”.

Іван Феодосійович ніколи не ставав на перепоні творчих пошуків. Вимагав одне: аби матеріал був цікавим. Так і з’явилася на сторінках “Сім’ї і дім” розповідь, наприклад, про хлопчика-мауглі, який жив на смітнику у Брищі. Довірливо сприйняли інформацію про те, що дитина роками харчувалася відходами, а зимувала у теплій купі перепрілого сміття не лише читачі (хоча номер вийшов 1 квітня), але й столичні колеги. Працівники всеукраїнського телеканалу ніяк не хотіли вірити, що це вигадка і все просили даних про брищенського “мауглі”. Мовляв, і фото є. Запевнення, що на світлині зображений син одного з наших працівників не допомагали. Здається, тоді нам так і не повірили, а подумали, що ми “зажали” тему.

А ще не можу не згадати, як шеф (так між собою називали Івана Феодосійовича) вмів коротити матеріали. Просто фантастично міг викинути абзац. І то настільки вправно, що читач бачив тільки стрункий текст. Ото як скульптор вивільняв текст від зайвого. Тим і запам’ятався.


Оксана Головій
Оксана Головій


Коли болять слова, тоді плаче душа… Іван Феодосійович був особливою людиною в моєму житті. Знаковою. Бо став мені хрещеним батьком у професії.

…Листопад 2005 року. Я, молода, недосвідчена і злякана переступаю поріг його кабінету. Серце калатає десь у п’ятах, думки розбігаються, як ті зайці. Що казати? Як стати? Куди дивитися? Одне слово – паніка. Та коли зустрічаю його щиру усмішку, бачу його добрі очі, в кутиках яких поховалися хитринки, розумію: постукала у ТІ двері. Він тисне мою тремтячу руку: «Ласкаво просимо в команду, пані Оксанко». Так він відтоді мене й називав – «пані Оксанко»…

Він завше вмів скерувати. Вмів надихнути. Просто брав за плечі й розвертав у правильному напрямку. Поряд із ним я почувалася захищеною. І сильною. «Я не покину вас серед льоду», – не раз казав. І не покидав. Він вірив у мене. А я вірила йому…

Він навіть насварити вмів так, що не було образливо. А просто хотілося тримати планку й бодай трішечки дотягуватися до його рівня. До рівня титана.

Коли на понеділкових планірках «купував півнів» тим, хто запізнився, щоразу кабінет вибухав реготом. Як і тоді, коли критикував когось за «ямало-ненецьку народну пісню – що бачу, те співаю». Він був геніальним редактором. І щедро ділився колосальним досвідом. Звісно, іноді непросто було підготувати три варіанти першої сторінки газети, але нині я розумію, що в такий спосіб він вчив нас дивитися на світ ширше й не боятися виходити за рамки.

«Пані Оксанко, пора видаватися», – якось ошелешив. «Та ви що, як я… Та ну… Та я не зможу», – забелькотала я. «Як то не зможете? А я нащо? Допоможу…», – узяв за плечі й усміхнувся. І від того немов крила виросли – я зможу!

«Кожне варте уваги слово має бути цвяхом прибите до стіни історії! – не раз повторював. – Пані Оксанко, ви маєте тонке перо, плекайте його і не згубіть». Не згублю, Іване Феодосійовичу. Бодай заради того, щоби не розчарувати Вас. Дякую долі, що свого часу завернула мою стежку й послала навхрест із Вашою… Титани йдуть у засвіти, але назавше лишаються жити в пам’яті тих, у чиїх серцях вони запалили полум’я любові до слова…

Іван Корсак та Жанна Куява
Іван Корсак та Жанна Куява


Сьогодні не стало Івана Корсака, мого шефа (в широкому розумінні цього слова), учителя, людини, яка кардинально вплинула на мою долю: завдяки Івану Феодосійовичу я потрапила до Луцька, відтак переїхала до Києва, завдяки йому я вчилася писанню й писала.

Він був тим, хто відчував, відчитував на відстані. Восени 2005 року, ніколи досі його не бачивши, я, несміливе дівчисько, кореспондентка районної газети, написала листа до редакції газети "Сім'я і дім", на ім'я самого шеф-редактора Івана Феодосійовича Корсака, в якому надіслала кілька своїх статей, і в якому зазначила (як тепер пам'ятаю), що дуже хочу, аби ті статті йому сподобалися (так мріяла тоді працювати в "найсімейнішому виданні"). За тиждень по тому я сиділа в його кабінеті - він запросив на співбесіду - боялася й слово сказати, таким суворим і величним здавався мені цей чоловік.

Тим часом за всі майже 10 років роботи в "Сім'ї і домі" боязні до Івана Корсака я більше не відчувала, лише - повагу. І вдячність. За те, що залишав після роботи і як з дитиною (чи як з ученицею) розбирав мої перші неоковирні статті, кажучи, приміром: "Не варто в письмі вживати слово "страшно", треба написати так, щоб читач відчув отой страх". За те, що повірив у мене й запропонував стати власкором у Києві. За те, що тішився всім без винятку моїм успіхам - і журналістським, і письменницьким. Якось так по-батьківськи тішився. За те, що ніколи не забував, запрошував телефоном на кожну свою київську презентацію.

Він був тим, кому на київські презентації я завше носила квіти. І звідки поверталася з квітами - він дарував навзаєм. Мої квіти забирав, а мені дарував інші, кращі. То був чоловік, який виявляв неймовірну шляхетність і повагу до жінок і дівчат, він загалом був зразком у ставленні до іншого.

Увесь цей час ми листувалися. Зрідка, але листи від Івана Корсака приходили неодмінно. Надто в передсвяткові дні, в яких він вітав із прийдешніми святами, так по-особливому, по-своєму звертаючись "Щирошанована Жанночко". І, що найбільше дивувало, - він ніколи не забував привітати з днем народження. Як він ту дату пам'ятав?...

Щойно дивлюся у скриньку - останній лист від Івана Феодосійовича був саме 25 січня 2017 року. Як же сумно, що це востаннє. Як же болісно, що більше таких теплих листів не одержуватиму. :(

Плачу. І дуже співчуваю родині.

Вічна пам'ять!

Завжи пам'ятатиму. І завжди буду вдячна.

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.