вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Віталій Іваницький: «За кордоном ніде б не жив - тільки в Україні, в Луцьку»

Віталій Іваницький: «За кордоном ніде б не жив - тільки в Україні, в Луцьку»
Лучанина Віталія Іваницького знають по всій Україні та далеко за її межами. Він є відомим режисером, автором сотень свят, подій та сценаріїв, а за активну діяльність здобув міжнародне визнання – у Голлівуді метра нагородили званням «Найкращий продюсер».

Нині зірковий волинянин не збавляє темпу життя, та попри поважний вік, встигає здійснювати різні режисерські постановки, писати вірші, творити пісні, організовувати благодійні акції і займатися теж улюбленою справою - квітами та роботою на земельній грядці.

Віталія Іваницького неодноразово «переманювали» працювати у великі міста, та чоловік глибоко вріс корінням на Волині – каже, що із рідного краю нізащо б не поїхав.

Ми зустрілися із цією «людиною – творчим оркестром» напередодні його 60-ти річчя. Невисокий усміхнений чоловік, з довгим волоссям, що теж йому додає мистецького іміджу, дійсно аж ніяк не виглядає на такий поважний вік - видають його хіба що втомлені, але сяючі мудрістю очі.

Віталію Миколайовичу, перше, що про Вас видає пошуковик в інтернеті - володар титулу «Найкращий продюсер» у Голлівуді. Розкажіть детальніше, як Вам вдалося отримати це звання.

Мені приємно, дійсно, що я маю такий сертифікат та свідоцтво. Я нагороджений як найкращий продюсер. Правда не знаю чи Америки, чи України найкращий продюсер, але таке є (сміється). Я мав можливість на запрошення фестивалю всесвітніх видовищних мистецтв, який проходить Голлівуді, попрацювати у Лос-Анджелесі, це було в 2005 році. Я їздив туди з співачкою Іриною Яриною, і разом з тим мав можливість попрацювати режисером. За творчу роботу у рамках фестивалю мене й нагородили цим почесним дипломом.

А з ким Вам вдалося познайомитися під час поїздки?

Чесно кажучи, часу не було знайомитися. Познайомився хіба зі стилем життя Америки. Мені, як творчій людині, важко було там жити, та й думаю, пересічним людям це не легко. Там стиль життя - хаос, немає дружніх стосунків, немає відносин колег, друзів. Там кожен дбає про себе сам, немає такого ставлення, як в нас, українців, такої щирості в людей.

У США я зустрічався з колегами - з кінорежисером, зокрема з нашим земляком Марком Клейнерманом, з музикантом популярної групи «Світязь» Романом Ланкіозом (учасник ВІА «Світязь», - ред.). Він як дізнався, що я там, запросив в гості, у ресторан, де він грає. Він представив мене, що я його друг-режисер із Луцька - всі піднялися та аплодували, мені було дуже приємно.

То після цієї поїздки у вас не з’явилася американська мрія?

Ні. За кордоном ніде б не жив - тільки в Україні, в Луцьку. Мені в Києві давали квартиру трикімнатну, але я не поміняв її на Луцьк, бо саме тут мій дім. Я навіть пісню написав про Луцьк: «І де б не був, і де б не їздив я; сказати чесно не боюсь; Луцьк - мій дім, моя сім’я; це місто, яким завжди горджусь».

Ви навчалися в Санкт-Петербурзі. Не було спокуси залишитися в північній столиці Росії?

Була спокуса, і запрошували після закінчення навчання залишитись викладачем драматургії і режисури в Санкт-Петербурзі, та я не захотів. Я патріот своєї Волині і Луцька.

Одного разу, пам'ятаю, навіть відомий квартет «Явір» оголосив зі сцени, що Іваницький переїжджає в Київ. Але ні, я не переїхав.

Дякую долі, що я мав можливість працювати в Києві. Багато знайомств відбулося дякуючи тому, що відомий режисер Борис Григорович Шарварко запросив мене єдиного з регіонів України працювати в його команді. Довелося працювати з багатьма відомими людьми – Софією Ротару, Раїсою Кириченко, Нані Брегвадзе, Дмитром Гнатюком, Павлом Зібровим та багатьма іншими зірками. Я бачив становлення багатьох як митців, виконавців, співаків, вони і досі приїжджають до мене.

З багатьма відомими артистами я і нині підтримую дружні стосунки. Особливо з Павлом Зібровим. Зустрічаємося з ним і зараз – ось 31 грудня він знову буде в Луцьку. Я не знаю, яке прізвище назвати з зірок, з якими мені довелося працювати – мене знають дуже багато артистів, творчих колективів. Приємно, що досі я маю можливість творити і співпрацювати з багатьма творчими особистостями.

А є у Вас улюбленці серед артистів?

Звичайно (усміхається). Найперше – це Павло Зібров, дуже приємно з ним працювати. Також - Павло Дворський, Степан Галябарда, Богдан Сташків, Петро Чорний, Павло Мрежук, Анатолій Говорадло, Василь Волощук, Михайло Грицкан, Генадій Татарченко, виконавці, які приїжджали на фестиваль «На хвилях Світязя» - Віктор Грибик, Василь Дунець, Михайло Попелюк, Любомир Чермак, Ірина Зінковська та багато інших нині відомих співаків та співачок.

З творчих колективів - квартет «Гетьман», «Соколи», «Піккардійська терція», «Лісапетний батальйон» - вони створили пісню на мій вірш «Жіноча сумочка».

З колективом «Лісапетний батальйон»
З колективом «Лісапетний батальйон»


На фестивалі «На хвилях Світязя» побували багато зірок. Як вдалося організувати таке масштабне дійство?

З Божою допомогою, з допомогою хороших друзів, колег і моєї команди творчої фірми «Ідея». Це дійство працює на імідж Волині. Так вийшло, що ми створили своє – українське і несли щось своє, українське.

Після того, як розвалився СРСР, як там не було, але українські пісні звучало мало, і хотілося зробити щось своє, щоб популяризувати українську пісню і волинський край, Україну у світовому співтоваристві.



Прийшла така ідея зробити фестиваль на найбільшому озері України. На озері Світязі. Хотілося зробити свій український «Сопот» (міжнародний пісенний фестиваль у Польщі, вперше проведений в 1961 році, - ред.). Десь був фестиваль «Таврійські ігри», але там було мало українського, а більше російського. Нам же хотілося, щоб звучала саме українська пісня.

І, власне кажучи, це була одна з умов - незалежно звідки ти приїхав, з іншого регіону чи держави, але ти повинен виконувати пісню українською. Тоді приїжджали і грузини, і поляки, і словаки, з Ізраїлю, з Молдови, з тієї ж Росії, але вони всі виконували пісню українською мовою. Це говорило про те, що ми мали свій стиль, імідж, своє раціональне зерно. Фестиваль завжди проходив на всенародне свято Івана Купала і ми через народні звичаї, обряди демонстрували українські традиції, пошановували українську народну і сучасну пісню. Це теж була популяризація української мови, національного мистецтва.

Волиняни допомагали вам? Долучалися до організації?

Я вам скажу так: без людей, які внесли якусь фінансову частину в проведення фестивалю, неможливо було реалізовувати такий проект протягом 17 років. Тому я завдячую людям, які з самого спочатку підтримували фестиваль.

Це й Степан Петрович Івахів, нині покійний Ігор Миронович Єремеєв, які з першого фестивалю підтримували усі фестивалі. Власне, вони несли найбільше фінансове навантаження, тому що в них було розуміння, що це потрібно було не для Іваницького, а для престижу Волині, для людей, і це виховувало почуття гордості за наш волинський край і українську пісню. Вони підтримали ідею встановлення першої в Україні «Алеї зірок» на Світязі - перші відбитки рук зірок, це були знамениті на весь світ «Тріо Мареничі». Але, це вже історія…

Мені приємно, що Степан Петрович Івахів і зараз фінансово підтримує фактично усі мої творчі проекти, як і добродії – Віктор Григорович Чорнуха, Леонід Володимирович Джулінський, Василь Васильович Токарський, Юрій Васильвич Ольховий та багато інших порядних від бізнесу людей, за що я їм щиро вдячний.

До слова, на нашому фестивалі «народилася» Руслана, саме тут народився у неї постановочний номер на основі фольклору. Коли вона це побачила під час всенародного свята Івана Купала, з’явилася ідея номеру, який Руслана повезла на Євробачення, і стала володарем гран-прі.

Під час прес-конференції на 10-му ювілейному фестивалі вона сказала, що дякує людям, які посприяли реалізації ідеї «Диких танців»: в творчому плані – організатору фестивалю «На хвилях Світязя» Віталію Іваницькому, а в фінансовому - Ігорю Мироновичу Єремеєву і Степану Петровичу Івахіву.

Сьогодні фестиваль перейшов у формат фестивалю студентської пісні?


Я передав права на нього Східноєвропейському національному університету імені Лесі Українки. Фестиваль змінив формат. Я не мав можливості певний час проект проводити на такому рівні, як би хотів. Тому передав для студентів, але він живе і влітку, над чарівним озером Світязя звучить наш пісенний гімн – «На хвилях Світязя – ми не прощаємось, На хвилях Світязя – зустрічаємось…».

Я все таки вірю, що з часом фестиваль «На хвилях Світязя», який роками був візитною карткою Волині, знову потужно зазвучить українськими піснями над плесом озера Світязь і відкриє багато талановитих виконавців, які стануть відомими на теренах всієї України. Вірю, що колись фестиваль «На хвилях Світязя» таки стане Українським «Сопотом», або Українською «Юрмалою».

Ви завжди мріяли займатися творчою роботою?


Мій тато був музикантом, режисером, актором і художником і десь воно й передалося мені. Я, чесно кажучи, не думав, що здобуду професію режисера – в дитинстві я досить скептично до цього відносився. В школі писав якісь там сценарії, сценки, композиції, а в армії за організаторські здібності мене призначили художнім керівником військової частини, без відповідної освіти. Тобто я організовував різні свята, композиції. Наша військова частина їздила на всесоюзний конкурс художньої творчості і ми зайняли перше місце. Відомі митці - Олександра Пахмутова та Микола Добронравов, вручали мені диплом. Після цього я почав мріяти, щоб професійно займатися режисурою.

І таки Богу дякувати, і дякувати наполегливості моїй мамі, я поступив навчатися у Луцьке культурно-освітнє училище, на факультет режисури, яке закінчив з відзнакою. За перші ази професійної майстерності я дякую своєму викладачу Віталію Сергійовичу Герасимлюку - він доклав дуже багато зусиль, аби я зрозумів основи цієї професії і зумів переконати, що якщо ти хочеш чогось, то треба бути наполегливим. В плані набуття організаторських навиків, я навчався майстерності у Віктора Михайловича Чебліна.

А потім пітерський інститут культури, ще один майстер режисури – Ельмір Вікторович Вершковський. По його книгах та книгах його коллег - Генкіна, Петрова, Дронова, я навчався в училищі. Вони організовували масштабні дійства, Олімпіади, фестивалі, культурно – спортивні свята, театралізовані дійства. На другому курсі мене, як здібного студента, вже запрошували як режисера на загально –міське свято випускників.

Богу дякувати так склалося, що я зрозумів, що це моє, хоча це дуже важко. Як казав Вершковський, режисер - як полководець. У вас є армія артистів, і ви не повинні помилитися. 99% вашого успіху залежить від всіх чинників: ви як організатор, ви як технічний директор, і драматург, і звукорежисер, як композитор, як художник, як актор – маєте враховувати усі фактори. У вас є один шанс це зробити. Повторити більше не можна буде все це дійство. Ви робите це один раз і глядачі будуть бачити загальний результат.

Хтось думає, що організувати свято, фестиваль, або будь-яке масове дійство дуже просто. А насправді, за цим стоїть ціла творча машина, ціла армія технічних працівників, , звук, світло, художнє і музичне оформлення, відео, телебачення, зйомка, розміщення, проїзд, проживання та інші моменти, це психологія і глядача, і артистів. Уявіть собі, коли ти працюєш під час фестивалю чи якогось іншого масового дійства і в тебе 1000 людей? Треба мудро підійти до всього, що пов'язує це дійство - зробити певні блоки, епізоди, щоб глядачеві було цікаво.

Найголовніше тут - фантазія, оригінальність і професіоналізм, щоб глядач не постояв і через 15 хвилин він почав позіхати, бо йому просто не цікаво. Шкода, що зараз не навчають такої як у мене професії – режисура масових свят,театралізованих видовищ і концертів., бо у цієї професії є свої певні закони організації і проведення будь-якої культурно – мистецької чи спортивної імпрези.

Ви один з перших заснували в Україні творчу фірму «Ідея», яка майже 20 років займалася організацією свят та фестивалів. Чому «Ідея» сьогодні не працює?

Важко сьогодні про це говорити. Це була маленька філармонія. На початку 90-х років, я ризикнув і один із перших в Україні, організував приватну структуру, яка займала я написанням сценаріїв і організацією різних свят та видовищ. Це теж був експеримент. Я люблю експериментувати. Мій викладач режисури Віталій Сергійович Герасимлюк казав, що не ризикнув б такого робити. Але я ризикований в цьому плані.

І я дякую Господу, що допоміг мені разом з моїми однодумцями – Олександром Лук'янчуком, Віктором Клімчуком, Федором Бондаруком, Анатолієм Іваницьким, Мирославою Войтович, Наталею Пясецькою, Світланою Яковлєвою, Леонідом Сніцарем упродовж багатьох років професійно працювати, організовувати, придумувати і впроваджувати в життя нові форми дозвілля для людей не тільки в Луцьку, на Волині, але і по всій Україні і за межами нашої держави.

Ніхто не знав, як буде з фестивалем вишитих рушників чи фестивалем сала. Хтось навіть запевняв, що це невдалі ідеї. Наприклад, ідея проведення фестивалю любителів сала «З любов’ю до сала» народилася досить спонтанно. В санаторії, у Трускавці, я потоваришував з грузинами, які теж відпочивали, і побачив, як вони з гордістю культивують національну їжу – шашлик. І в мене виникла ідея: чого б не зробити фестиваль сала, щоб підняти престиж українського національного продукту. Люди в нас дійсно сало шанують, і за кордоном знають. Усі знають, що національна гордість українців – сало!

Під час фестивалю сала
Під час фестивалю сала


На перший фестиваль приїхали 102 засоби масової інформації з усього світу: Reuters, Associated Press, Грузія, Голландія, Росія, Молдова, купа телеканалів. Це такий бум був, що я навіть трішки злякався. Тоді ми встановили перші рекорди: Пам’ятник Салу і Свині, який до цього часу стоїть біля народного клубу «Майдан». Це ми у Луцьку зробили найбільший і найдовший бутерброди з сала, а останнього разу робили найбільший у світі футбольний м'яч з сала вагою 400 кілограмів (висота м’яча -2,3 метри, в обхваті м’яч – 6,45 метри). Національним проектом «Книга рекордів України».

Цей рекорд визнано, як світовий, його подали в «Книгу рекордів Гіннеса. Це на нашому фестивалі любителів сала волинянин Михайло Киденько встановив рекорд на швидкість поїдання сала – з’їв 1 кілограм сала за 9 хвилин, що теж визнано «Книгою рекордів України», як світовий рекорд.

Під час фестивалю сала
Під час фестивалю сала


Стараємося робити нестандартні речі. Так само виникла ідея вшанування вишитих рушників. З ними пов'язаний образ Матері Божої і кожної мами в сім'ї, яка згідно традицій вишивала дітям рушники, які були оберегами. Тому щорічно на свято Матері у Луцьку проводимо цей фестиваль. Сьогодні фестиваль набув міжнародного формату - приїжджають з Канади, Німеччини, Іспанії, Польщі, Словаччини та інших країн з своїми власними рушниками і вони вважають честю побувати на цьому фестивалі. Були унікальні вироби, здається вишиті рушники з 1730 року - це теж демонстрація того, що українці зберігають традиції. Згодом виникла така ідея прикрашати рушниками в цей день вікна осель, вітрини магазинів, організацій.

Спочатку скептично до цього віднеслися, але четвертий рік поспіль ми це робимо і цього року місто Луцьк і мене, як автора ідеї, було нагороджено дипломом Національного проекту «Книга рекордів України» і зафіксовано, як всеукраїнський рекорд. Вперше в Україні, у Луцьку, ми створили загальний орнамент вишитих рушників всього міста і найдовший вишитий рушник єднання людей довжиною 1 кілометр 730 метрів. Приємно, що нашу ідею прикрашати місто вишитими рушниками вже взяли інші міста та населені пункти в Україні.

В мене є таке бажання, щоб на День Матері, всі міста і села України прикрашали вишитими рушниками свої оселі, організації, підприємства, установи, заклади громадського харчування, навчальні заклади… Це був би святковий, незвичний, народний елемент оформлення всіх міст та сіл нашої держави і вся наша Україна була б у вишитих рушниках. Уявляєте, яка це буде краса!




Ви є представником Книги рекордів України у Західному регіоні. А який найцікавіший рекорд вам доводилося фіксувати?

Зовсім недавно в селі Сирники я зафіксував рекорд, коли жителі випекли всією громадою майже 3 тисячі сирників. Я, як офіційний представник «Книги рекордів України», мав честь вручати своїм землякам цей диплом.

У Сирниках
У Сирниках


А ще вручати диплом одного разу мене делегували в Естонію. Я там представляв фестиваль сала і презентував сало в шоколаді – віз 50 плиток шоколаду і 5 кілограм сала і там все готували. Естонці були в приємному шоці від сала в шоколаді.

Як вам вдалося придумати такий хитромудрий рецепт?

Сало в шоколаді це була моя ідея, але реалізували її фахівці в нас на фестивалі, для любителів сала зробили такий делікатес. Тепер навіть артисти-друзі приїжджають і кажуть: «Дай спробувати сало в шоколаді» (сміється). Мрію, щоб хтось з підприємців або бізнесових структур реалізував мою ідею і поставив на загальне широке виробництво «Українського сала в шоколаді». Впевнений, вони матимуть прибуток. Можливо, колись і зі мною поділяться.

Я знаю, що хтось, і колись, візьметься за цю справу, бо це буде і престижно і вигідно у фінансовому плані. Ось, наприклад, я років сім тому пропонував ідею нашим керівникам Луцька створити унікальний перший у світі музей сала. Віднеслись скептично до моєї ідеї, а ось у Львові швидко схпоили і швидко реалізували – створили таки музей сала. Тепер місто Львів, а не Луцьк має перший у світі музей сала і це відіграє не малу роль для промоції міста, туди їдуть туристи з усієї України і закордону, щоб відвідати цей незвичний музей, і у цьому місті залишають гроші та поповнюють міську казну.

В мене є ще одна цікава ідея – у Луцьку створити музей воскових фігур свиней. Вивчив це питання – це буде перший подібний заклад у світі. Шукаю інвесторів. Можливо, знову знайдуться скептики і нині розкритикують мою ідею, але я знаю, якщо цього сьогодні не зробити в нашому місті, для його промоції і креативності, цю мою ідею знову хтось підхопить і в інше місто будуть їхати туристи, щоб побувати у цьому оригінальному музеї. Для цього багато не потрібно – підтримка впливових людей, невеликі фінанси і місце розташування (у цьому плані в мене є думки). І все. Тим паче, що ми вже маємо у місті Луцьку Перший у світі Пам’ятник салу і свині.

В моїй голові часто народжуються якісь цікаві ідеї і їх хочеться реалізувати. Наприклад, запровадити премію імені видатного діяча Волині Бориса Клімчука - теж моя ідея. ЇЇ організовують інші люди, але сам задум та ескіз статуетки - мої. Чи фестиваль пісень нашого земляка В’ячеслава Хурсенка, це теж моя ідея. Людина стільки зробила для України, для Волині в творчому плані, його пісні актуальні й нині, ми повинні пам’ятати та вшановувати таких волинян.



Або вітання Чудотворця Миколая у громадському транспорті на свято Святого Миколи Чудотврця – це теж моя ідея. Ви просто не можете собі уявити, які щасливі діти від того, що Чудотворець Миколай заходить в тролейбус чи автобус і безкоштовно роздає дітлахам подарунки та іконки з молитвою до Святого. Це неймовірна радість дітей і приємні емоції, які передати просто не можливо. Знову тішуся,що започатковану мною у Луцьку щорічно таку благодійну акцію вже проводять в інших містах України.



Ви неодноразово виступали організатором благодійних акцій, зокрема в 2014 організували дійство, під час якого для волинських бійців зібрали майже 200 тис грн. Багато митців нині намагаються абстрагуватися від цієї теми, заявляючи, що мистецтво відділене від держави чи політики. Як ви оцінюєте таку позицію?

Це залежить від людини. Я по своїй доброті і за покликом серця, відповідно до християнських та моральних цінностей, не можу стояти осторонь людської біди. Ще у 2008 році, коли на Закарпатті була повінь, я влаштував акцію, в ході якої ми назбирали багато необхідного і відвезли туди. Тоді я побачив, що наші митці теж небайдужі до чужих проблем. Згодом, тривалий час я влаштовував акцію «Святий чудотворець Миколай зі святом всіх дітей вітай» - діти писали листи, а ми збирали кошти, вручали їм подарунки, возили малих за кордон тощо.

Тому, коли почалася війна, я також не міг стояти осторонь. Я організував і провів благодійну акцію, і дякую, що мене підтримали майже усі митці, а також лучани та волиняни. У рамках благодійної акції «Все для перемоги», ми назбирали 197 тисяч гривень для волинських бійців – закупили бронежилети, прилади нічного бачення тощо, і сподіваюся, що певною мірою це допомогло хлопцям на передовій, і можливо, врятувало життя не одній людині.

Тепловізори та прилади нічного бачення для волинських біців АТО придбані за кошти зібрані на благодійній акції «Все для перемоги»
Тепловізори та прилади нічного бачення для волинських біців АТО придбані за кошти зібрані на благодійній акції «Все для перемоги»


Я не маю фінансової можливості допомагати, як якийсь бізнесмен, але як митець я вигадав «Мистецьку арт-терапію» для бійців АТО, які проходять реабілітацію в обласному госпіталі інвалідів. У лютому буде 3 роки, відколи я постійно організовую для хлопців цю мистецьку арт-терапію. В госпіталі інвалідів війни я постійно зустрічаюся з бійцями, організовую для них різні культурні заходи, вони мене вже називають своїм творчим батьком. Я влаштовую поїздки і культпоходи у замок, музеї та на різні мистецькі заходи, як відбуваються у Луцьку. Я домовляюся з організаторами про відвідини концертів – дякувати Богу, мене поважають, знають ім’я Іваницького і не відмовляють.

Щоправда, бувають курйозні та конфліктні ситуації, в основному із молодими організаторами. Вони пояснюють свою позицію, що концерт - це комерційний проект. Я стараюся переконувати, що якби не було наших хлопців-захисників, їм би зараз було б аж ніяк не до комерції. Зрештою, ще ніхто не відмовив, а хлопці із задоволенням ходять на такі заходи – я відчуваю, що їм це потрібно. Це, певним чином, психологічна допомога та духовне оздоровлення. Ліки – це добре, але ще треба дати усвідомити, що вони зараз потрібні суспільству та родині, духовно їх лікувати. Для цих людей, що повернулися з АТО – духовне лікування сьогодні дуже потрібне. От недавно, я водив 55 хлопців на «Лісапедний батальйон» - вони були такі задоволені.

Атовці з Віталієм Іваницьким та Олегом Винником
Атовці з Віталієм Іваницьким та Олегом Винником


Я розумію, що забираю цей час у родини, дітей та онуків, але я вже не можу кинути цієї справи, бо поки йде віна, я відчуваю, що у цьому є потреба у людей, які захищали мене, власне, кожного з нас.

Але я відчуваю, що за останні півтора року суспільство звикло до цієї ситуації – воно черствіє. Тому важливо не залишати цієї справи. Нещодавно своїми сценарно – режисерськими знаннями, я долучився до будівництва церкви у місті Волноваха, де загинули наші бійці. Я організував збір коштів на фестивалі вишитих рушників «Вишиті обереги єднання», сприяв організації благодійних аукціонів та попросив свого друга, народного артиста України Павла Дворського долучитися до благодійного концерту для збору коштів – тоді вдалося зібрати 155 тисяч гривень. Нещодавно організовував творчий вечір Світлани Бояркевич, яка нині живе в Іспанії – зібрані у ході дійства кошт також передали на зведення храму.

Домовився із Олегом Скрипкою – у лютому буде ще один благодійний концерт збору коштів для будівництва церкви. Стараюся в міру можливого, своїми організаторськими та режисерськими справами долучатися до благодійних проекті на потреби, які існують в суспільстві.

Фестиваль вишитих рушників. Збір коштів на будівництво храму у місті Волноваха, поблизу якого загинули волинські бійці
Фестиваль вишитих рушників. Збір коштів на будівництво храму у місті Волноваха, поблизу якого загинули волинські бійці


Протягом 5 років Ви працювали викладачем в університеті. Як оціните таланти сьогоднішньої молоді?

Супер. Я, чесно кажучи, боявся йти на цю роботу, бо тут потрібна певна прив’язаність. У мене багато проектів по всій Україні і навіть за кордоном, і я намагався, аби це не впливало на навчальний процес.

Студенти мали можливість на практиці реалізовувати теоретичні знання. Разом ми проводили акцію «Здоровий ти – здорова українська нація» - як у них горіли очі! Вони готували усе від початку до кінця – так, як керівник, я скеровував у потрібне русло, але робили усе студенти. Єдине - у них поки немає професійного бачення реалізації. Є ідея і хочеться все робити спонтанно. На практиці ж то тут проблема, то там проблема. Тому ми з розумінням працювали над ідеєю, аби вона втілювалася практично. Це дуже цікавий досвід.

Мені було приємно працювати з молоддю - вони креативні, у них цікаві ідеї. От я випустив курс і з деякими випускниками досі спілкуємося. Для мене найважливішою завжди була думка студентів та їхні ідеї - краще помилятися, але пропонувати щось та думати. Я бачив, як працює їхня фантазія.

Чому Ви припинили викладацьку діяльність ?

Мені було важко – 2 години зранку в понеділок, потім пара о 16:00, а у вівторок вже інший графік. Тим часом мене запрошували на інші проекти у різних регіонах України і мені було незручно, що я не можу повністю себе присвятити цій справі. Насправді, коли готуєш проект чи фестиваль – це робота на кілька місяців, вона вимагає багато часу і недоспаних ночей. Тому, на жаль, я припинив викладати, бо «халтурити» не можу і не хочу.

Окрім режисерської та постановочної діяльності Ви ще й пишете поезію. Як давно Ви цим займаєтеся та де черпаєте натхнення для творчості?

Я й сам не знаю, де його черпаю. Десь та Муза приходить. Я пишу з дитинства, мав дуже багато віршів, але ніколи цього не афішував. Це були мої емоції через призму віршових рядків. Однак перед 50-річчям поспілкувався із своїм хорошим другом, заслуженим діячем мистецтв України Степаном Галябардою. Він відомий поет-пісняр, тож одного разу я прочитав йому кілька віршів. Коли він спитав, хто автор, то не повірив, що це мої віршовані рядки. Тоді він попросив почитати ще моїх віршів. Деякі йому сподобалися, а деякі він відверто покритикував, у деяких підказав, як правильніше написати. Він майстер у цій справі.

Мої вірші базуються на не надуманих образах, а на реальних подіях чи ситуаціях. Тому до 55-ої річниці з Дня народження виникла ідея здивувати публіку своєю книгою віршів, я випустив – «Я бачу світ душею режисера». Потім, я подарував її Павлу Зіброву та нашому французькому колезі Анатолію Міронову. От він, наприклад, прочитав вірш про Луцьк та написав до нього музику. Уявляєте, француз написав пісню про Луцьк! Народний артист України Павло Дворський, побачивши вірш «Життєва дорога», сказав, що це буде його пісня. Тож потім почалися прохання від деяких відомих співаків спільно творити пісні. Наприклад, з нашими знаними земляками Василем Чепелюком ми написали пісню «День народження», а з Адамом Горбатюком ми створили пісню «Волинь моя», яка сьогодні є досить відомою, правда мало хто знає, що автор слів Віталій Іваницький.

Між іншим, нині покійний Борис Петрович Клімчук казав, що ця пісня стане сучасним Гімном Волині. Можливо, так воно колись і станеться. А нещодавно з Наталею Фаліон (керівник «Лісапетного батальйону», -ред.) ми написати пісню «Жіноча сумочка». От відомий гурт - «Лісапетний батальйон» і усюди співає цю жартівливу пісню. Я уявив свою дружину і те, що відбувається у неї в сумці, та мабуть у кожній жіночій сумочці – там і сейф, і склад, і музей…



Для Вас важче писати «на замовлення», про щось конктретне?

Відверто кажучи, важко. Над піснею «Моя кохана», яку попросив написати заслужений артист України Альберт Салтиков, ми працювали 7-8 місяців – то по мелодії не підходить, то треба вірші поправляти. Але у різних ситуаціях – по-різному.

Пісні у виконані Петра Чоного «Зігрій мене», Михайла Грицкана «Наші діти» та В’ячеслава Судими «Пісня про онуків» написалися досить швидко.

Своє 50-річчя Ви відзначали творчим вечором в Палаці культури, 55-іччя відбулося у Драмтеатрі. Яких сюрпризів чекати на вашу 60-ту річницю?

Тепер я вирішив здивувати публіку компакт-диском «Пісні із серця режисера «Посміхайтеся люди». Тому на святкуванні відбудеться його презентація. Захід відбудеться 15 січня в Драмтеатрі - на свято приїдуть усі виконавці, які співатимуть лише мої пісні. Сьогодні я святкуватиму у родинному колі.

Як «відпочиваєте» від творчості? Які маєте хоббі?

Я дуже люблю копирсатися в землі. Я живу в Луцьку і постійно люблю змінювати творчий хист на хист сільського працівника. Я дуже люблю копати, садити, тішитися, як воно росте, збирати врожай. Страшенно люблю квіти, у мене тільки тюльпанів – більше 30 видів.

Дуже люблю щось вирощувати своїми руками. Ще наприкінці зими я починаю роботи, а найкраща пора для мене – весна, коли ти все садиш, поливаєш… Мені допомагає дружина, діти, маю семеро онуків, тому стараюся змінювати напрямок діяльності і це теж допомагає в творчому плані. Адже інколи під час фізичної роботи народжуються цікаві ідеї.

Чи є у Вас якийсь секрет цієї невичерпної енергії?

Звичайно. Це віра в Бога – з його благословінням можна робити дуже багато хороших речей. А ще віра в тих людей, які вірять в тебе та допомагають, бо без них нічого б не вийшло. Іноді і у мене бували думки все залишити. Але посидівши день-два розумію, що хтось мусить робити, аби люди добре відпочивали. Це моя професія, у мене непогано виходить, тай починаю знову щось творити і вигадувати.

Ви щаслива людина?

Мабуть так. Все таки я прожив 60 років. Думаю зробив не мало в творчому плані для міста, для Волині і, зрештою для України, і горджусь, що мав можливість зробити свій внесок у культурну спадщину свого краю і своєї Батьківщини. Бог благословив мене творити і робити добро для людей через призму свої заходів і постановок.

Мені батьки дали найголовніше - я певною мірою зрозумів, що потрібен людям. У будь-якій професії ти маєш самовіддано працювати і робити все чесно . Я щасливий, бо маю люблячу дружину – вона, як ніхто мене розуміє, вона мій надійний тил та перший критик, ми разом вже 37 років. Щасливий, що маю трьох прекрасних доньок і вже семеро онуків. Я щасливий, що маю ще змогу творити, спілкуватися із людьми та відчувати, що моя робота їм потрібна.

Я навіть написав такі віршовані рядки:

Признаюся: не вмію я багато говорити.
Мої слова – свята, концерти, фестивалі.
І поки Бог дає можливість ще творити,
Як режисер, я працюватиму і далі.

Сім'я Іваницьких на Театральному майдані Луцька
Сім'я Іваницьких на Театральному майдані Луцька


ТЕКСТ - Василина БОРУЦЬКА

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.