«Усім народам потрібний свій Портрет», – неопубліковане інтерв'ю з Миколою Романюком

3 лютого 2018 року минає рік з дня смерті міського голови Луцька Миколи Романюка.

Журналіст Петро Чечелюк передав інтерв'ю з Миколою Ярославовичем, яке ніколи не публікувалося. Розмова записана в 2014 році і стосується одного з наймасштабніших проектів, які вдалося реалізувати Миколі Романюку, - Асоціації «Шлях Гедиміновичів», спадщину Луцька, дружбу народів та багато іншого.

*****************

Величава сцена! Сувора епоха династії великих князів Литовських та королів Польських XIV-XV століть - нащадків великого князя Гедиміна. Присутні на святі здійснюють мандрівку в часі. Минуле оживає завдяки вдало підібраній національній одежі середньовіччя і музиці на давно забутих музичних інструментах як символах невловимості і ефемерності.

Панночки і пани музичного інструментального ансамблю «Львівські Менестрелі» в тихій задумі перебирають струни ренесансної лютні, з сумом дублює її басові струни дульчіан (ренесансний фагот), в розпачі ридає барокова скрипка, плачуть сопілка і блокфлейта… Таке відхилення, свого роду запрошення дати волю уяві, сублімується в форму чудово компонування за рахунок витонченої музики: оркестр підтримує атмосферу архаїчності (дульчіан), і чарівності (скрипка і рідкі удари ударного інструменту). Пам'ять. Вона допомагає людству долати час, вона нагромаджує те, що зветься культурою. Безпам’ятство руйнівне, пам'ять – будівнича.

Так 10 жовтня 2014 року у художньому музеї Луцька святкували 585-ту річницю З’їзду європейських монархів з литовськими князями Любартом та Вітовтом.

Середньовіччя. Спокійна до аскетизму урочистість. Гостей з Литви під брамою Луцького Замку зустрічає Кликун, голосно і урочисто виголошуючи їхні титули.

Театралізоване дійство у виконанні акторів Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру обирає князя Любарта. Надається слово великому князю Вітовту, образ якого втілив гість з Литви. Останній акцентує, що «дружба між народами Німану та Дніпра нараховує чи не тисячу років».

Народи разом боронили свою землю від монголо-татарського ярма, а розгромив завойовників у битві при Синіх Водах Ольгерд - Великий князь Литовський, який і приєднав більшість українських земель до свого князівства.

Після цієї перемоги Київ, Чернігівщина, Волинь та Поділля стають частиною великої на той час європейської держави. Під час Грюнвальдської битви проти Тевтонського ордену литовсько-польські полки стоять пліч-о-пліч з українськими полками. У 1429 році, коли у місті на З’їзд для вирішення долі Європи збираються монархи, Луцьк на якийсь час стає центром Європи.

«Сьогодні, коли ви захищаєте кордони колишньої нашої спільної держави від північного агресора, ми низько схиляємо перед вами голову», - велично завершує свою промову театралізований Вітовт.

Голова Волинської ОДА Володимир Гунчик «увімкнув машину часу» і в своєму виступі на мить поринув в історію: «585 років тому мешканці Лучеська приймали поважних гостей, а городяни добре розуміли, що небезпека, яка чатує на них за мурами великого міста, потребує серйозної підтримки, єднання. Нині небезпека знову стоїть біля кордонів України, а український народ знову приймає доленосне рішення – через героїзм своїх синів, пролиту кров, підтверджує своє право вибору, право поєднання своєї долі з європейськими народами».

У вітальному слові міський голова Микола Романюк зізнався, що ще торік будувались плани по широкому святкуванню річниці історичної події – З’їзду королів Європи в Луцьку. Однак в Україну прийшло лихо, війна, тому довелося скасувати феєрверки та помпезне відзначення річниці З’їзду європейських монархів.

Він вручив подяки литовському художнику Артурасу Слапшису, власнику колекції Антанасу Гедвіласу, історикам-дослідникам життя литовських державних діячів Томасу Баранаускасу та Інзі Баранаускієне.

По закінченню театрального дійства в художньому музеї Луцька відбулось відкриття виставки полотен Артураса Слапшиса «Портрети правителів та відомих діячів Великого князівства Литовського», приуроченої до цієї ж знаменної дати. Митець повідомив присутнім про презентацію лучанам 45 портретів найвидатніших литовських князів останніх 300 років, які охоплюють частину історії Великого князівства Литовського.

Ідея проекту у нього виникла давно, коли художник ще жив в Америці. Доля звела його з цікавими та відомими культурними діячами Литви, які вирішили розширити проект та видати книгу. Проектом зацікавилися українці, які запросили митця у Луцьк. Колекція портретів є унікальною, адже більше, ніж половина державних діячів зображені на полотні вперше.

Проект туризму і культури «Шлях Гедиміновичів», здійснений в Луцьку завдяки міському голові Миколі Романюку і підтриманий Литвою та Білорусією, ставить за ціль розвиток багатостороннього співробітництва в сфері туризму і культури, масових комунікацій, зближення європейських держав. І вже сьогодні видно, що місту цей механізм справді вдалось створити, адже проект – це гнучка і ефективна структура, яка дозволяє швидко реагувати на реальні потреби, які виникають в гуманітарному співробітництві. Проект з’єднує творчу енергію людей, задіяних в ньому, досвід, інтелект, унікальну культуру народів – членів проекту. В ньому немає ніякої політики, ніяких прагматичних інтересів, ніякої «економіки».

«Ми лише намагаємось налаштувати довірливе спілкування, щоб бути ближче один до одного. Я вважаю, що це благородно», - каже міський голова Луцька. Тому, по старій традиції, три запитання автору міжнародного проекту «Шлях Гедиміновичів» Миколі Романюку.

- Нині ми рятуємо гігантський пласт культури, створений нашими попередниками. Очевидно, коли стоїть проблема виживання людства, збереження цивілізації, зміцнення нашої держави, треба усвідомлювати, що мова йде не тільки про виживання біологічних видів, але й про збереження української культури, іншими словами - української цивілізації. Разом з іншими народами. Чи не так?

- Сьогодні гуманітарна сфера стає загальним пріоритетом розвитку абсолютної більшості країн світу, а також формою міжнародного співробітництва. Культурні, історичні і просто людські відносини народів – ось головні цінності, збереження і нарощування яких є головним завданням проекту, автором якого я являюсь.

Без спільної історії наших країн немає майбутнього, а погляд в майбутнє допомагає по-новому визначити і підтримати інтереси друг друга, виходячи з нової реальності і вибудовуючи стосунки по-новому. Культура повинна розглядатись не лише як один з інститутів суспільної свідомості, але й як цільна система цінностей, які формують ідентичність нації, єдність держави. В умовах демократії саме культура, поруч з релігією, бере на себе завдання збереження духовних, моральних орієнтирів нації.

Тому міжнаціональні відносини вимагають створення нових громадський інститутів, які б спиралися на знання історії, етнографії, мистецтва і культури в усіх їх розмаїтті. Таку функцію взяв на себе проект «Шлях Гедиміновичів».



– На сьогоднішньому скромному святі (теперішній час іншого не дозволяє), литовський художник Артурас Слапшис привіз з собою унікальну виставку портретів литовських князів, яку лучани зможуть відвідувати впродовж місяця. Чи не вважаєте ви, що це символічний загальний збірний портрет литовської нації?

- Засновник лондонської національної портретної галереї Томас Карлейль писав: «Будь-який портрет природою своєю як ніби переважає півдюжини «біографій» в тому понятті, в якому пишуться біографії. Або краще скажу так, - я бачу портрет як свічку, яка горить, при світлі якої можна читати ці біографії. Тим самим досягається людське їх розуміння».

Усім народам без виключення потрібний свій Портрет – обличчя нації. Чи по-іншому, зображення людей, які внесли певний вклад в історію, розвиток і культуру народів. Це народні герої, монархи і президенти, політики, царі і цариці, князі і воїни, музиканти і письменники. Вдивляючись в їхні обличчя, ми в змозі побачити чи емоційно відчути їх деякі особисті якості, які асоціюються з тією епохою, в якій вони жили, індивідуальні характеристики і психологічні особливості.

Зображення, зазвичай, не обманює на відміну від друкованого слова. Я вважаю, що така виставка портретів діячів братньої держави в Луцьку - це глибоко символічно, це – прекрасно!

Крім усього, взірці, оригінали – а це і є пам’ятки старовини – цінні не тільки архітектурними достоїнствами чи меморіальними згадками. Оригінали є речовими доказами історичного існування і розвитку нації.

Зв'язок часу, спадкоємність поколінь, обов’язок зберегти і передати по естафеті історичну спадщину, перестають бути абстракціями і порожніми лозунгами, якщо ми можемо доторкнутись до стіни фортеці чи храму, будучи впевнені, що до цієї ж стіни могли торкатись наша прапрадіди. І та стіна, подзьобана часом століть, радувала їх око своїми формами кладки цеглин. А якщо замість цих цеглин ми виявимо монолітний сучасний бетон – усі високі матерії перетворюються в нісенітницю, в обман, в ілюзію, в нігілізм, який заперечує цінності оригіналу.



- Художник і філософ Микола Реріх зрівнював історичні цінності з ще «невипитою чашею», що в повній мірі відноситься до нашого культурного заходу і до тих історичних цінностей, якими володіє Луцьк. Що ви скажете про спадщину міста, про її збереження і роль історії в патріотичному вихованні нинішнього і нових поколінь?

- В епоху середньовіччя Луцьк демонстрував популярну в наші часи модель міжетнічного світу, співробітництва народів Заходу і Сходу, являючи собою такий собі «багатомовний Вавилон», який вражав гармонічною злагодою українців, поляків, євреїв, караїмів, вірмен, литовців, інших національностей, між якими був встановлений міцний мир, заснований на основі міжконфесійної терпимості, свободі ремісництва, відкритості для всіх видів торгівлі.

Вони стояли біля джерел створення культури міста – того, що навколо нас, чим ми сьогодні пишаємось.

Сьогодні можна сформулювати тисячі конкретних причин зникнення кожного з тисяч історичних пам’ятників і пам’яток в межах окремого регіону, держави, континенту. Але й існує загальна причина, яка, як нам видається, пояснює усе. Кінець кінцем, втратам запобігти важко і формула «ніщо не вічне під Луною» банальна саме тому, що істинна. Охорона культурної спадщини являється свого роду протистоянням його величності Часу і прогресу, який несе за собою безперервні зміни чи повну зміну деяких матеріальних і духовних цінностей, які супутні людству в часі.

Лише спеціальні міри, які приймаються державою і суспільством, дозволяють, наприклад, заборонити зносити чи перебудовувати старовинні споруди, або, скажімо, переписувати якийсь художній шедевр на полотні. Якщо ж (цілком природно), держава і суспільство розуміють значення культурної спадщини і бажають його зберегти. Тому треба розуміти: в пам’ятника старовини є «четвертий вимір» - оригінал, живий, втілений в ньому зв'язок часу.

Сподіваюсь, культурні люди помітили, що знахідкою організаторів проекту стало включення в програму автентичних музичних творів. Це, як кажуть, приклад під рукою. Маю на увазі, який чудовий музичний подарунок підніс гостям свята музичний інструментальний ансамбль «Львівські Менестрелі», під керівництвом мистецького керівника Олени Дудкевич, який виконує старовинну музику часів Великого князівства Литовського. Навіть самі інструменти справляють на сучасного глядача неповторне враження вишуканістю і складністю декоративних елементів, виконаних з перламутру, кістки і інших цінних матеріалів. Це хіба не елемент культури і шанобливого ставлення до нашої історії!?

Тому, поза сумнівом, наш час вимагає пильної турботи про культурно-просвітницьку спадщину, всесвітньої допомоги і підтримки сучасної вітчизняної культури. Розвиток економіки, технічний прогрес, подолання політичних і соціальних криз і катаклізмів неможливі без культури.

Щодо молоді, яка нерідко вражаюче мало знає про історію рідного краю, то вона, як ми бачимо, знаходить в таких заходах дивні факти, які далеко краще ілюструють течію історичних подій, ніж статистика і хронологія. Романтизм, який дрімає в душах, котрі ще не піддались роз’їдаючому цинізму, знайде тут опору для себе, побачить, що душа може бути вільною, в яких би умовах вона не перебувала. Сьогодні ми активно залучаємо до культури молодь, покоління, яке виросло в суверенних державах. Покоління, яке не завжди розуміє, як треба ставитись до держав, з якими була спільна історія.

Тому головна функція таких заходів - навчитися вибудовувати зносини з сусідами, ставитись до них і їхньої культури з глибоким розумінням. Завдання місцевої влади - створити умови і хорошу атмосферу для такого роду спілкувань. Така атмосфера з часом перетворюється в потужну діючу силу.

Дружба народів в новому звучанні - це не порожні слова, це спілкування однодумців, це підтримка і допомога. Культура і історія беруть на себе завдання збереження моральних орієнтирів нації. Сьогоднішнє культурне дійство в нашому місті - наочний свідок того, що я сказав вище.



Редакція Інформаційного агентству ВолиньPost дякує Петру Чечелюку за можливість опублікувати цей текст.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.