вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Лікар завжди має бути сильним, – Лариса Духневич

Лікар завжди має бути сильним, – Лариса Духневич
Луцька міська клінічна лікарня - один із найпотужніших медичних закладів обласного центру. За рік вона приймає понад 40 тисяч людей, з яких 22 тисячі лікуються в стаціонарі. Заклад складається із чотирьох відділень, тут працює майже 1100 людей, і ось уже 17 років цією величезною агломерацією керує усміхнена та завжди привітна Лариса Духневич.

У кабінеті головного лікаря не знайдеш розкішних меблів чи дорогих подарунків. За майже три десятки років тут здійснювали лише косметичний ремонт. «Сюди заходять люди, приїжджають іноземні гості, але мені не соромно – виглядає тут все досить пристойно. Кабінет – далеко не першочергова проблема», - знизує плечима Духневич.

Очільниця лікарні розповіла про те, чому медицина ніколи насправді не була безкоштовною, що вважає своїми найбільшими досягненнями та чому її діти не стали лікарями.

Свою медичну кар’єру Ви розпочали із роботи санітаркою, але вже майже два десятки років очолюєте лікарню. Наскільки корисним вважаєте свій перший досвід роботи?

Я глибоко переконана, що керівник може відбутися тільки тоді, коли він пройшов хоча б основні кар’єрні щаблі. Колись ти не міг стати керівником одразу, у якій б то не було галузі – ти мав побути бригадиром, майстром, інженером, щоб стати головним інженером. Так і у мене вийшло. До інституту я була санітаркою, а після закінчення - лікарем, начмедом, заступником головного лікаря, а лише тоді – головним лікарем. Я вважаю, що цей досвід не просто корисний – він базовий і дуже допомагає в професії, бо як керівник я дуже чітко розумію будь-яку ланку роботи. Я не соромлюся зайти у їдальню чи вбиральню, перевірити, чи там чисто, бо переконана, що головний лікар має бути в курсі всього, що відбувається, знати, на що звернути увагу. Я це знаю, бо пройшла у лікарні всі рівні – це дуже допомагає в роботі.

А що наштовхнуло Вас на те, щоб поєднати своє життя із медициною? У Вашій родині були лікарі?

Знаєте, я щаслива людина, бо займаюся улюбленою справою. Мені вдалося обрати професію за покликанням. Я не уявляю себе кимось іншим: якби я знов могла обрати життєву дорогу, я знову би стала лікарем.

У моїй родині були і медики, і вчителі, але для мене не було якогось конкретного прикладу. Але навіть коли ми дітьми бавилися, я завжди була лікарем – мені вже тоді це подобалося. Я не сумнівалася, ким маю стати, не вагалася із вибором професії. В інституті я була відмінницею, і цей синдром супроводжує мене у житті - я завжди намагаюся все робити якнайкраще. Я люблю людей, і це одна із моїх найважливіших рис. Зараз люди не дуже задоволені життям і зациклені на негативі, акцентують увагу на всьому поганому, тому я ще й намагаюся прививати і колективу, і пацієнтам, позитивне ставлення до життя.

До речі, пригадую, що колись Ви навіть застерігали від того, щоб у всьому бачити негатив. Такий настрій впливає на фізіологічний стан людини?

Звичайно. Це заважає людям розвиватися і з медичної точки зору шкодить здоров’ю. Якщо є гармонія в душі, то є й здоров’я. Енергія йде за думкою: якщо вона позитивна – гармонія, якщо думка
негативна – енергія руйнівна. Вона викликатиме дисбаланс в органах чи системах – це я вам як медик кажу. Тому в душу треба пускати менше негативу, а вміти бачити хороше. Тоді й імунітет буде сильнішим, бо організм позбудеться стресу.

Мені дуже подобається вислів Шопенгауера «Здоров’я – це ще не все. Але все ніщо, коли немає здоров’я». Це мій принцип, бо я вважаю здоров’я одним із двох безцінних речей, які може мати людина. Друга безцінна річ – це свобода.

Ваш профіль – кардіологія. Любите виходити «в поле», робити аналізи пацієнтам чи зосереджуєтеся на управлінській роботі?

Я намагаюся не втратити фах. Маю вищу категорію з терапії, та за фахом - кардіолог, тож аспірантуру закінчувала в інфарктному відділенні. Це не статистика, це робота зі складними хворими. Я постійно «веду» пацієнтів, а ще ось уже 18 років викладаю в медуніверситеті на факультеті післядипломної освіти. Це дає змогу бути на хвилі нових знань. Для мене дуже важливо не відставати, тому я постійно над собою працюю.

З пацієнтами я відпочиваю душею, але організаторська робота займає левову частку мого часу.

Як ви культивуєте позитив на такій роботі? Адже зазвичай до вас приходять люди із негативним настроєм, хваоробами та болем.

Насправді, це не завжди так. У мій кабінет зазвичай дійсно заходять із проблемами. Але я ще вмію походити палатами, поспілкуватися із людьми – часто вони вдячні за те, що для них роблять лікарі, деякі пацієнти навіть пишуть нам вірші (усміхається). Це поповнює енергетику і надихає, а я вмію знаходити ці моменти в своєму житті.

Ми завжди шукаємо взаєморозуміння та гармонію з пацієнтами. Зазвичай це вдається, заважати може хіба те, що існує невідповідність декларованих гарантій і їх фінансове забезпечення.

Власне, чи може взагалі медицина бути безкоштовною?

Ось тут і криється глобальна помилка. Медицина ніколи не була безкоштовною, просто платить або держава, або страхова компанія, або сам пацієнт. Медицина завжди вважалися престижною професією, але зараз, на жаль, престиж втрачається, бо люди звинувачують лікарів у всьому, що відбувається у самій галузі, а це неправильно. Престиж медпрацівника нині незаслужено низький.

Справа у тому, що наше міністерство дало обов’язкові стандарти до виконання - протоколи. Однак ніхто не порахував їхню вартість. Коли ми підраховуємо цифри, виявляється, що вартість лише розхідних матеріалів на операцію, наприклад, із видалення середньостатистичного апендицита, без ускладнень – 2,5 тис грн. Держава дає 18 гривень на ліжкодень на препарати, термін перебування пацієнта – нехай 10 днів, це вже отримуємо 180 грн. Як можна за ці гроші зробити те, що коштує 2,5 тис грн.? Це нереально. Тому керівники медзакаладів ще тоді, на початку Незалежності, почали думати, як забезпечити людей лікуванням, особливо тих, хто взагалі не може собі дозволити купити медикаменти. Ще у 1997 році покійний мер Антон Кривицький взяв відповідальність та видав розпорядження про введення благодійних пожертв людей для надання якісної медичної допомоги для громадян.

За системою благодійних внесків працюють медики всієї країни. Лікарі не можуть зробити, як, наприклад, будівельники – показати акт на виконання робіт та напряму отримати гроші. Коштів, передбачених законом, ми рахували, вистачає лікарні на тиждень, а ще три тижні на місяць ми мусили б існувати без коштів, ліків та розхідних матеріалів. А бувають і термінові операції. Тож дисбаланс та нерозуміння того, що відбувається, зробило винними медиків.

Люди мають розуміти, що медики з ними в одному човні. Співробітники лікарні теж збирають гроші, коли комусь з колективу потрібне вартісне лікування. Медики такі самі люди, але вони стоять на фронті: тут ми стикаємося не лише з інфекціями, а й з нерозумінням та агресією людей. А нам також потрібна підтримка.

Питання щодо розформування благодійних фондів активно підіймають протягом останніх кількох років. Як вважаєте, це реально зробити?

На благодійних внесках працює вся країна, бо тут є дуже чітка законодавча база. Згідно з бюджетним кодексом, існує поняття власних надходжень, куди належать благодійні внески. Тут же прописано, що їх можна й треба витрачати на організацію основної діяльності. Ми працюємо із благодійним фондом, який залучає кошти, тобто робить це не лікарня, а саме благодійна організація. Ці кошти ми витрачаємо на лікування, а також, наприклад, на господарську діяльність, як це передбачено в статуті.

Нам дорікали, що ми купили трактор. Але взимку наш водій чистить ним доїзд аби "швидка" могла виїхати та привезти хворого, а коли нас підтоплює, техніка вичищає мул. Тобто від цього також залежить життєдіяльність лікарні та якість наших послуг. Не люблю, коли на таких важливих питаннях спекулюють. Скажу так: якщо хворі люди стають носіями суспільної моралі, то тоді у нас хворе суспільство.

Повторюся – вся Україна працює через благодійні фонди, аби забезпечити рівень лікування та діагностику втримати на плаву. От вам проста математика – на рік нам дали 4 мільйони на медикаменти. Аби провести відкритий тендер, ми ділимо їх на підгрупи - розчини, хімреактиви, плівка для рентгену тощо, по яких і оголошуємо конкурс на закупівлю. Але коли ми ділимо отримані кошти на кількість пацієнтів, отримуємо на 1 ліжкодень 18 гривень на пацієнта – сюди входять і аналізи, і медикаменти, і рентген тощо. От скажіть, як за гривню зробити рентген? Ще на харчування маємо 9 гривень – це на три прийоми їжа для пацієнта. Та буханка хліба сьогодні коштує дорожче.

Медична реформа зможе повпливати на такий стан речей і поліпшити фінансування?

Думаю, нарешті все буде розставлене чітко і ясно – стане зрозуміло, за якими правилами ми граємо. Наприклад, зарплата має відповідати рівню життя, і так у будь-якій галузі. Це глобальна проблема – нині тільки лінивий не кине камінь в медика, поліцейського чи суддю. А той же поліцейський має бути впевненим, що має гарантії, що його життя застраховане, що у нього достатній рівень зарплати. Так само і медики. Але у нас молоді лікарі навіть не отримують 3 тисяч гривень – після усіх відрахувань «на руки» дають 2600 грн. Як на ці кошти людина має винаймати квартиру та утримувати родину? Багато працівників ідуть у фармацевтичні компанії, відверто, бо там платять краще.

Я переконана, що коли люди роблять спільну справу і бачать ціль – тоді й буде результат. Треба зробити все, аби у колективу не зникло бажання працювати, бо це трагедія. Одна із основних функцій керівника – створити таку атмосферу, щоб людям хотілося йти на роботу.

Нещодавно була інформація про те, що лікарі мігрують із України за кордон у пошуках кращого життя. В очолюваній Вами лікарні є така проблема? Чи відчуває заклад нестачу спеціалістів?

Є окремі лікарі із нашої лікарні, які поїхали працювати в Німеччину. Наразі єдине, що стримує старших та середнього віку лікарів, це все-таки мова. Багато молоді серед інтернів паралельно вчать іноземну, бо не планують свого майбутнього тут, і це мене найбільше лякає. Від нестачі лікарів поки що Бог милував, бо ми все-таки намагаємося створити умови, аби їм хоч трохи комфортно працювалося. Але є дуже велика проблема з медсестрами та молодшими сестрами. Вони масово їдуть, часто на некваліфіковану роботу – наприклад, доглядальницями, бо там не треба досконалих знань іноземної. Але є дві медсестри, які успішно здали екзамени і яких прийняли на роботу за кордоном – нам було дуже шкода їх відпускати, бо це хороші спеціалісти.

Якби ще в нас був гуртожиток… Раніше у нас молодші медсестри були з ближніх сіл, а зараз таких просто немає – їдуть вже лише з дальніх сіл. Часом їм дорога «з’їдає» ледь не половину зарплати. Тому нині маємо величезну проблему щодо медсестер та молодших медсестер. Тож я планую піднімати питання гуртожитку перед владою.

Повертаючись до питання реформування медицини - хтось покладає на реформу сподівання, а хтось вже її «хоронить». Який позитив Ви, як лікар, бачите в пропонованих змінах?

Всі хотіли реформ – і медпрацівники, і населення, всі розуміли, що далі так бути на може. Звичайно, дуже багато незвичного, але настав вже час рухатися вперед. Щодо первинки я вже бачу плюси – це і доступність амбулаторій, і те, що люди нарешті знатимуть свого лікаря - це чудово, так має бути. Алет з іншого боку пацієнти звикли, що їх обстежують одразу, а так більше не буде. Буде чітка градація, що де виконують. Реформа приводить в рамки відповідальності не лише лікаря, а й пацієнта – люди мають нарешті зрозуміти, що відповідальність за їхнє здоров’я лежить і на них самих.

Ця реформа ніби гібридна, бо всім було б зрозуміліше, якби ми одразу перейшли на страхову медицину. Але нині держава немає коштів, проте робить реформи. Зрештою, я за те, щоб її впроваджували – потім гострі кути згладяться і все владнається.

У 2020 році реформа торкнеться й очолюваної Вами лікарні, тобто перейде в стаціонари. Ми вже знаємо, що на первинній ланці кожен має підписати декларацію із сімейним лікарем. А які зміни реформа передбачає на вторинній ланці?

Раніше планували, що будуть госпітальні округи, бо жодна держава не потягне, щоб усі лікарні були однаково добре оснащені. Тому на один округ мали оснастити одну лікарню інтенсивного лікування, яка мала б надати екстрену допомогу, а далі відправити пацієнта - на планове лікування, реабілітацію тощо – до іншого медзакладу. Ці лікарні були б оснащені по-різному – тоді це дійсно економія коштів. Наприклад, наша лікарня мала б бути центром госпітального округу, куди входить 6 районів. Я думала, що нам добудують приймальне відділення, привезуть нові апарати МРТ тощо, аби ми оперативно надавали екстрену допомогу, а тоді відправляли пацієнтів у інші заклади. Але зараз ця логіка починає губитися, бо у нас побачили, що це суперечить адмінреформі. Кожна громада хоче свою лікарню, тому міністерство трохи «передумало». Найцікавіше, що округи мають фінансувати за рахунок місцевих бюджетів, недержавних інвестицій та благодійних внесків.

Згідно із новою реформою буде оплата за послугу, і це однозначно позитив. Це важко, але не може бути рівна оплата в лікарнях, де ліжка пустують, і в таких, де проходять десятки пацієнтів. У нас, наприклад, за добу буває проходять 80-180 пацієнтів, а зарплату лікарі отримували таку саму, як там, де назбирується десяток за тиждень.

Є й складність. Наприклад, Національна служба здоров’я має оплачувати вартість послуги, однак кожного року Кабмін визначає кількість та об’єм цих коштів і, відповідно, пацієнтів. Тобто, якщо нам виділять кошти на 10 пацієнтів, то 11-ий змушений буде йти в іншу лікарню, або платити самотужки за вартість послуги, яку визначить держава. Якщо держава виділить кошти на 5 днів перебування пацієнта, ми не зможемо тримати його 8, бо доведеться платити людині або закладу. А звідки взяти такі гроші?

На мою думку, ургентну допомогу має оплачувати держава – якщо людину привезли з інсультом, а державних коштів вже не має, то як мають вчинити лікарі? Думаю, це питання до 2020 року повинні вирішити.

А ще ми вже працюємо, щоб бути готовими для роботи після реформування. Нашу лікарню «перетворили» в підприємство, я саме звітую про роботу. Ми вже реєструємо все через електронні карти – форму, за якою нам будуть оплачувати послугу, заповнюють, починаючи із приймального відділення і на кожному етапі, а після виписки зі стаціонару ми передаємо її в Національну службу здоров’я. У нас комп’ютеризований стаціонар, чим я дуже пишаюся. Ми вчимося працювати за новими стандартами вже давно.

Якою, на Вашу думку, має бути успішна лікарня? Чи вважаєте таким свій заклад?

Сьогодні успішність установи тримається на трьох китах. По-перше, це матеріально-технічна база – треба мати на чому працювати. Колись на сесії міськради мені керівник фінансового відділу на прохання виділити кошти на комп’ютер закинув, що колись старі лікарі ходили із трубками і все чули та ставили діагнози. Я відповіла, що я згодна, тільки це буде чесно, коли фінвідділ відмовиться від калькуляторів і знову користуватиметься рахівницями.

Друге – професіоналізм людей. Зараз одне з моїх основних завдань – зберегти професіоналів, бо я щиро вірю, що в медицині все зміниться на краще і вони матимуть гідну заробітну плату.

Третє – те, що найдорожче оцінюється, але нічого не коштує – людяність і добре ставлення. Наді мною колись піджартовували ЗМІ, бо я розповідала, що прошу лікарів, які приходять на роботу, разом із халатом надягати усмішку. Я мала на увазі, що свої проблеми не можна переносити на хворих, бо їм завжди ще важче. Пацієнтам потрібна підтримка.

Треба ще працювати, щоб ми вже були ну зовсім успішним, але хай краще про це скажуть люди. Колись була рейтингова оцінка, у якій наш заклад зайняв лідируючі позиції, тому я не можу сказати, що ми неуспішні. Але я розумію, як багато проблем та питань, які треба вирішувати.

Наприклад?

Я дуже давно підіймаю питання добудови приймального відділення. Лікарня побудована на 520 ліжок, а ми маємо 700. Коли ми станемо центром госпітального округу, приміщення стане вкрай необхідним. Окрім того, потребує заміни обладнання - воно не може працювати вічно. У нас є комп’ютер, який працює 26 років, МРТ, до якого вже навіть запчастини знайти важко. Тому працювати є над чим, допомагати має держава, але знову ж таки - в реформі вона покладає матеріально-технічну базу на місцевий бюджет.

Ви очолюєте заклад вже 17 років. Що вважаєте найбільшими своїми досягненнями на цій посаді?

Успіхи для мене – це перемоги колективу, бо я не розділяю нас. Колектив – це мій найбільший успіх, він злагоджений та компетентний, чітко працює. Це кваліфіковані люди, нові методики, багато в чому ми були і є піонерами.

Ще здобутком вважаю те, що завдяки співпраці з владою ми зуміли гарно підтягнути матеріально-технічну базу. Я не соромлюся про це казати. Зрозумійте, неможливо утримувати УЗД-апарат, якщо не змінювати датчики та не обслуговувати його. Усе обладнання потребує сертифікації, обслуговування тощо, це не кажучи, якщо щось зламається. Бо коли із ладу виходять трубки по 2, 5 млн, тоді просимо кошти у влади.

До речі, Ви свого часу теж були «владою» – депутатом міської ради. Маєте бажання знову спробувати себе у раді чи податися в політику?

Я йшла в міську раду, щоб щось зробити для міської клінічної лікарні, я ніколи цього не соромилася і завжди про це говорила. Я керівник і маю думати, як вирішувати проблеми закладу. Але водночас я завжди вважала, що лікар має бути аполітичним. Коли була мажоритарна система, я скористалася шансом, але зараз йти в якусь політичну силу, а комусь себе протиставляти не вважаю за доцільне.

Я думаю, що треба залучати будь-яку допомогу, яка дозволена законом, аби твій заклад працював і процвітав, бо від цього залежить комфорт працівників та пацієнтів, які довіряють нам своє життя. Люди мають вірити не словам, а діям. Ті, хто критикує, мають оглянутися, що вони зробили у своєму житті. У нас чомусь склалася ситуація, коли всі знають, як все треба робити у різних сферах. Але я думаю, що треба довіряти професіоналам, навіть коли вони говорять речі, які не дуже подобаються.

Нещодавно в інтернеті розгорілися суперечки через люстру в обласній лікарні. Її очільник Іван Сидор розповідав, що її дуже давно подарував колишній пацієнт. А вашому закладу допомагають люди, які тут лікувалися? Яке Ваше ставлення до цього?

Нам дуже допомагають. Найбільший внесок зробив вже, на жаль, покійний пацієнт – він дав велику суму грошей на ремонт загальної хірургії. Цей чоловік там лікувався, до нього гарно ставилися і він захотів допомогти вчинком – перерахував гроші на ремонт конкретно цього відділення. Також нам допомагають будівельники, комунальники та й звичайні екс-пацієнти. Без взаємодопомоги було б дуже важко, має бути командна робота. До речі, я теж вважаю це своєю сильною рисою – я вмію працювати у команді та спілкуватися із людьми.

Робота лікаря не вписується в рамки звичного робочого дня «з 9 до 18», а керівника - тим паче. У Вас вистачає часу на родинні клопоти?

Я завжди віддавалася роботі. Я вмію і стіл накрити та прийняти гостей, але постійно була трудоголіком. Мої діти не пішли у медицину, бо коли ми сідали вечеряти, дочка просила – давайте сьогодні не будемо говорити про хвороби та пацієнтів. Мій чоловік теж працює лікарем, тож ми однодумці, вдвох завжди було цікаво. Коли мої діти йшли вчитися, я казала – треба вибирати те, що хочеться. Бути медиком – це покликання, треба вміти любити людей. Це та оптимізм – запоруки успіху, бо люди тягнуться до впевнених і відкритих лікарів.

Чи були у Вас особливі пацієнти, яких пам’ятаєте і досі?

Робота лікаря, як і священика, дуже близька до суті життя і смерті. Тому в практиці бувають цікаві люди, які побували на їх межі – вони вирізняються щирістю та сильно загостреними почуттями. У людей з’являється вміння переоцінювати і мені дуже цікаво спілкуватися із ними в такі особливі моменти. Це лишається в тобі назавжди, бо пацієнти багато вчать.

У мене є пацієнти, з якими я вже понад 30 років працюю – ти розкриваєш людину з різних сторін. Подяки та теплі слова від таких людей – це найцінніше, бо в тяжкі моменти це дає силу йти в перед і допомагати людям. Я вважаю своїм завданням вчити молодих фахівців бути з пацієнтами співчутливими та вміти їх слухати. Лікар і пацієнт не можуть мати бар’єру, вони завжди мають бути по один бік, тоді й хвороба відступає. Люди в хворобі бувають різними – хтось стає сильнішим, а хтось навпаки – слабким. Лікар же не може собі дозволити слабкості, він завжди має бути сильним.

Текст - Василина Боруцька
Фото - Катерина Приступа

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Завантаження...
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.