вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Іловайська трагедія у спогадах волинського розвідника

Іловайська трагедія у спогадах волинського розвідника
Волонтер із Володимира-Волинського Костянтин Зінкевич написав розповідь про мужні дії бійців 51-ї бригади під час боїв за Іловайськ і вихід із кільця оточення Олександра Титаренка, який на той час був начальником розвідки 51-ї ОМБР, а згодом очолив розвідку 14-ї ОМБР.

Нещодавно підполковник Олександр Титаренко звільнився із Збройних сил України, тож дозволив багато про що написати. З його спогадів стає зрозумілим, що бійці бригади не були боягузами, як дехто хотів їх зобразити. А командир бригади Павло Пивоваренко очолив групу добровольців і разом з нею пішов всередину кільця російського оточення. Друкуємо цю розповідь як данину пам’яті загиблим і шану тим українським бійцям, які вижили у теперішній війні з Росією.

Розвідники в Іловайську
Вперше з Олександром Титаренком ми познайомились, коли у серпні 2014-го відправляли два буси з волонтерською допомогою і ними ж доправляли бійців на Схід у розташування 51-ї ОМБР. Вручили тоді йому німецький кевларовий бронежилет і саморобну плитоноску з бронеплитами з фінського металу, що різали хлопці із Самооборони Луцька.



Скромний небагатослівний майор поїхав з усіма у розташування 51-ї бригади спочатку в с. Дачне, а звідти – відразу у с. Березове, для підсилення 1-го БТГРу. На той час він проходив службу в структурних підрозділах розвідки управління оперативного командування «Північ» (Рівне), і був командирований у 51-шу начальником розвідки бригади.
Другий контакт із Титаренком був, коли ми у серпні 2014 р. передали квадрокоптер у 51-шу бригаду для ведення розвідки. Тоді полковник Сергій Шаптала, який командував 1-м БТГРом (згодом комбриг 128-ї бригади, тепер нач. штабу ОК «Південь», генерал-майор), подзвонив Титаренку і сказав: «Приїжджай до мене, тут квадракоптер привезли, він вам більш потрібний, то забереш». Забігаючи наперед, скажу, що цей коптер дивним чином вцілів і повернувся з бригадою у Володимир-Волинський.

На кінець другої доби після прибуття в Березове комбриг 51-ї бригади полковник Павло Пивоваренко віддав розпорядження про прибуття Титаренка до нього у Многопілля з метою посилення розвідки навколо Іловайська. Олександр взяв із собою 7 розвідників (добровольців, яких виділив командир розвідувальної роти), прибув в район Многопілля і на чолі цієї групи розпочав ведення розвідки. Робили автономні виходи на одну-дві доби. Виходили на завдання, повертались, година перепочинку, уточнення завдань у командира бригади – і новий вихід, вже на інший напрямок. Заходили навіть в Іловайськ з південно-східної сторони. У житлових кварталах наші розвідники чіпляли на себе розпізнавальний знак, яким ідентифікували один одного російські терористи і сепаратисти: червону шовкову стрічку на шию. Так і ходили по місту. Я уявляю, які нерви треба мати для такого! А про цей знак, червону стрічку, дізнались від «язика», якого група Титаренка взяла під час одного з виходів.

24 серпня ще не було офіційно підтвердженої інформації про російські війська на території України, але це вже було реальністю. В цей же день, напевно, відволікаючи увагу від вторгнення ЗС РФ, було здійснено атаку блокпостів 1-го БТГра в районі Оленівки, де супротивником були задіяні танки, внаслідок чого частина підрозділів 1-го БТГра змушена була залишити свої позиції на шляху Донецьк – Волноваха.

Вранці цього дня комбриг Пивоваренко повідомив майору про напад на блокпости, дав команду Титаренку оглянути все в радіусі 15-20 км навколо Дзеркального і після виконання завдання висуватись слідом за ним. Так з групою розвідників Титаренко відбув у Березове керувати відновленням втрачених позицій та зустріччю 2-го батальйону 51-ї бригади, котрий мав прибути після проведення бойового злагодження.

Крім різного роду інформації, був ще один момент: ще 24 серпня командувач сектору «М» генерал Литвин випросив автомобіль у генерала Хомчака (командувач сектору «Б») і покинув зону АТО. Це також насторожувало.

У другой половині дня група розвідників повернулась у с. Березове, і Титаренко відразу отримав завдання знайти групу медиків бригади, яка виїхала за пораненими в район Оленівки і з якими було втрачено зв’язок. (Пізніше було встановлено, що медики були захоплені бойовиками, що прорвалися, та потрапили в полон.) Також одним із завдань розвідників було зібрати особовий склад блокпосту, що був розгромлений, та оглянути місцевість попереду наших позицій на наявність бойовиків, що вціліли та переховувались.

Ближче до ночі отримали наступне завдання: «розтягнути» бронетехніку 2-го батальйону, який на той час прибув у район Березового, на посилення відновлених позицій в районі Оленівки. Це тривало всю ніч. Тут же була несподівана і приємна зустріч із майором Ігорем Івановим (тепер комбриг 56-ї бригади, полковник), який після боїв під Савур-Могилою повернувся та очолив оборону траси Донецьк – Волноваха.

Під час цієї роботи перетинались із бійцями «Донбасу», які виконували свої завдання на цій території. В ході огляду районів попереднього бою, трупів покинутих бойовиків, покинутих російських танків, було вилучено масу документів, які потім здали полковнику Шапталі. Здебільшого це були паспорти громадян Росії віком від 20 до 40 років. Усі загиблі росіяни були з одноразовими телефонами, тобто «забито» в них було лише два номери телефону.

Рейд в середину російського кільця оточення
На ранок 25 серпня стало зрозуміло та підтверджено, що напередодні на нашу територію зайшли російські війська.

Зранку 25 серпня група розвідників на чолі з Титаренком отримала завдання вивести 2-й батальйон, яким командував майор Антон Нестеренко (тепер воєнком Турійського РВК, підполковник), в район населеного пункту Стила для зайняття ним оборони.

Але не встигли розвідники повернутись до Березового, як дізнались від командира бригади, що батальйон Нестеренка атакований росіянами та потрібно негайно повертатись з Пивоваренком у визначений район, що і зробили на щойно відновленому «Уралі» (який був без вікон, світла і т. д.). За водія був помічник начальника розвідки Андрій Пастернак.

У Стилі вони побачили, що першу атаку бойовиків наші відбили. Солдати натхненно займались облаштуванням позицій. Пивоваренко зібрав маленьку нараду, на якій були розвідники та майор Нестеренко і на якій комбриг повідомив, що Іловайськ та штаб сектору «Б» (на чолі з Хомчаком) оточений росіянами, точних даних про зайняті ворогом райони немає, тому потрібно прориватись до оточених товаришів.

«Зі мною тільки добровольці, нікого не примушую, бо не знаю, прорвемся чи ні», – сказав Пивоваренко.

Ніхто не сказав «ні». Більше того, Титаренко про комбрига Павла Пивоваренка висловився так: «Після повернення бригади у Володимир-Волинський доводилось багато чути негативних відгуків від різних «товаришів» про Пивоваренка, які не підтримую. В бойових умовах я швидко знайшов з ним спільну мову, жодного необґрунтованого розпорядження від нього не отримував, неодноразово брав участь у вогневих сутичках та знаю його як сміливого та ініціативного офіцера».

Протягом години створили ротно-тактичну групу. З БМП, танків (до 10 машин) вишикували колону і розпочали рух в напрямку Многопілля – в «неизвестность на ощупь». Про супротивника не відомо було майже нічого.

Попереду колони з відривом 200-300 м рухався «Урал» з Титаренком і Пастернаком в кабіні та Пивоваренком і сімома розвідниками в кузові, які оглядали місцевость попереду (вели розвідку) та давали команду на просування колони на чолі з Нестеренком вперед. Не знаючи, де ворог, рухались повільно, обходячи навколо всі населені пункти (враховуючи, що вже було темно та місцевість була малознайома, частенько незначно блукали).

Просуваючись в напрямку Старобешевого, сіл Горбатенко, Чумаки, Агрономічне, часто зупинялись, щоб провести розвідку, а також через поломки техніки. «Запам’яталось кілька епізодів, – розповідає Титаренко. – Зламався танк та зупинився посеред поля, про що доповів Нестеренко. Колона розтягнулася, тож Пивоваренко зупинив її, щоб зібрати й дати час екіпажу танка усунути несправність. Механік танку бігав у повній темряві (тільки пробивалося світло з люків башти) з ключами та обіцяв «щас ще трохи… щас ще трохи…». Ми з розвідниками та Пивоваренком на «Уралі» під’їхали до нього дізнатися, як довго ще. І тут ми побачили, що з посадки (до 600 м від нас) почали вилітати парні зелені ракети (ми тоді ще не знали, що то був розпізнавальний знак підрозділів ЗС РФ – «свій-чужий»). В цей час мене покликав командир танка, передав шоломофон, з якого я почув перехоплені переговори військовослужбовців російської армії. З них стало відомо, що підрозділ протитанкової артиллерії росіян спостерігає нашу колону, доповідає, що ми не відповідаємо на розпізнавальні знаки, та просить у старшого командира дозволу знищити нас прямою наводкою. Після уточнення російських артилеристів, чи є на техніці розмітка (а саме: дві білі смуги), отримав негативну відповідь – тож дозволу не дав. Ми на той час, враховуючи стислі терміни на розвантаження та вихід для зайняття оборони, такої розмітки на техніку 2-го батальйону нанести не встигли. Така розмітка була лише на моєму «Уралі», який росіяни не бачили. Це були, мабуть, найдовші 15 хвилин у моєму житті…»
Наша ротно-тактична група рухалась в бік Іловайська, наближалась до Агрономічного. Раптом ми побачили в полі велику кількість розстріляних машин ЗСУ (машини з КУНГами, вантажні ЗІЛи). Частина посадок горіла, було зрозуміло, що ще півдня тому тут був бій. Через годину, не доїжджаючи до Агрономічного 2-3 км, «Урал» із командирами і розвідниками потрапив у засідку – по ньому стріляли з автоматів, кулеметів, підствольних гранатометів! Вогонь був настільки щільний, що «Урал» через декілька хвилин вже лежав на передньому бампері. Титаренко з Пастернаком попАдали за двигун машини в кабіні, чим і врятували собі життя, хоч Титаренка й поранило в ліву руку. Пивоваренко з розвідниками посповзали з кузова на землю та прийняли бій. Згодом Олександр виліз з кабіни та під машиною відповз за задні колеса, де й побачив Пивоваренка, який відстрілювався.

«Майор! Живий?» – спитав Пивоваренко. «Живий, не діждешся!» – сказав Титаренко. Він тільки після закінчення бою побачив кульове поранення руки та понівечене осколками стегно. «В бою якось не відчувалось», – згадує Олександр. «Був ще один момент під час бою. Нестеренко, думаючи, що я тяжко поранений, під обстрілом виповз вперед і почав мене тягнути назад за бронетехніку, а я «відбрикувався» та кричав, що я сам! Чомусь в ту хвилину це було кумедно…» – розповідає він.

В одного розвідника була роздроблена нога. Уся колона відстала від «Уралу» приблизно на 150 м. У колоні був безлад… Особовий склад ще не знав позивних один одного (дві години на збори було). На броні зверху БРМ-1К було 10 чоловік, 8 чи 9 із них відразу отримали поранення.

Поповзом усі бійці з «Уралу» дісталися до бронегрупи. Усі живі.
«Паша, дзвони Хомчаку! Головне, щоб ще свої не постріляли, – звернувся Титаренко до Пивоваренка, – бо ми ж поряд!»



Нічний бій продовжувався приблизно півтори години, відстрілювались БМП і БРМКа, але фактично наша колона була некерованим організмом. Бій раптово припинився зі світанком близько 4 години ранку. Ворог відступив, напевно, побоюючись бути поміченим. Наша колона зібралась та продовжила рух. Після потужного обстрілу «Урал» розвідників вже був знищений. Через півгодини бійці 51-ї бригади зустрілися з бійцями «Донбасу» в Агрономічному, звідки всіх поранених забрали медичною машиною батальйону «Донбас».

Титаренко після перев’язки залишився з розвідниками в Агрономічному, хоча йому пропонували евакуюватись у польовий шпиталь. «Коли збиралися мене забрати, побачив в очах розвідників німе прохання: не кидай. Так і залишився», – говорить він.

Після цього підрозділ Нестеренка зайняв оборону Агрономічного, там же залишився Титаренко, Пастернак та розвідники розвідувальної роти.

Бійці були морально подавлені та налякані. У розвідників батальйону був шок – їх залишилось 6 чоловік. Майже всі були мобілізовані хлопці.

Це був БЕЗПРЕЦЕДЕНТНИЙ РЕЙД 2-го батальйону 51-ї ОМБР крізь підрозділи росіян, що оточили Іловайськ. Про цей рейд незаслужено ніде не згадується! Хоча багато бійців підрозділу діяли дійсно героїчно! Фактично, у ніч 25-26 серпня ротно-тактична група під командуванням Пивоваренка, Нестеренка разом із розвідниками з боями зайшла всередину оточення, пройшовши 50-60 км!

Вихід по «зеленому» коридору
Вдень облаштовували позиції, ремонтували гармати. Тривали короткі, зате часті вогневі зіткнення. Стріляли росіяни по Агрономічному із відстані 1300 м із танків і з САУ. В бінокль було видно ворожих танкістів, які курили, висунувшись із люків. А нашим військовим їх дістати було нічим. Вони стояли на панівній висоті. Три доби йшли постійні обстріли, практично кожні 15 хвилин, бійці призвичаїлися до повідомлення по радіостанції начальника артилерії:

«Спостерігаємо виходи в напрямку Агрономічного, всі в укриття».
Розвідникам з Титаренком «відпочивати» не довелося. Щодня були виходи в бік Кутейникового, Дзеркального, Старобешева. Командир бригади Пивоваренко наказував знайти вільний шлях з кільця, але росіяни стояли щільно, і розвідники всюди натикались на засідки.
Почали ремонтувати гармати БМП, які не стріляли. (А ми, волонтери, до речі, з цього приводу звертались в Міноборони, коли 51-ша була ще на рівненському полігоні. Я особисто дзвонив заступнику міністра оборони Павлу Мехеду з цього приводу. Ще тоді, у квітні 2014-го, виявилось, що в багатьох БМП не працюють гармати.)

Дорога з Агрономічного на Многопілля була вільна. Далі, ближче до Іловайська, був імпровізований штаб Пивоваренка, комбрига 51-ї бригади, поряд весь час перебував майор Сергій Швачко. У Многопіллі в підвалі школи був штаб сектору «Б», на першому поверсі було щось на зразок польового шпиталю, там робили навіть хірургічні операції.
В Іловайську закріпились «донбасівці», з протилежного боку (в районі Покровки) був блокпост майора Владислава Черниша. Тил в напрямку Кутейникового прикривала на дорозі протитанкова гармата МТ-12, біля якої постійно був майор Сергій Клименко. Попереду, в напрямку Іловайська, стояла БРМ1К розвідувальної роти, де навідником був Віктор Сачук. Кутейникове було вже зайняте російськими терористами. А навколо Іловайська ще все було наше.
«У росіян теж був бардак, і їх теж можна було бити. І навіть при виході потім колони з Іловайська російські солдати стояли понад лісом і курили, не боячись стати мішенню, і просто таращилися на нас. Повисипало їх тоді з посадки чоловік до 300, отих кого «ихтамнет», – це слова Титаренка.

27 і 28 серпня йшли постійні обстріли й бої.

28 серпня о 19.00 відбулася нарада у штабі командувача сектора «Б» Хомчака. Генерал Хомчак дав команду з 3-ї год 29 серпня зніматися усім з позицій, збиратися у визначеному місці і вишиковуватися у колону для виходу «зеленим коридором» за визначеним на нараді маршрутом. Колона мала вирушити о 6.00. Зустрічати техніку різних військових підрозділів і формувати колону дали наказ Титаренку.
Перші машини приїхали у визначене місце о 4.30. Далі техніка надходила і надходила, і о 6.00 колона готова була вирушати.

В голові колони було 2 танки, 4 БМП і БРМКа Титаренка. Загалом у підпорядкуванні майора Титаренка було 30 чоловік. Далі йшла кількохкілометрова (до 8 км) колона ЗСУ і батальйонів МВС.
О 6.00 від переговорників надійшло повідомлення, що росіяни змінили умови – наші війська повинні виходити без зброї. О 6.05 генерал Хомчак дав команду колоні виходити з боєм.

Титаренко зібрав своїх бійців і сказав, що бій буде однозначно. Поставив завдання бронегрупі бути готовими до зустрічі з супротивником. Планувалось що БРМка піде всередині бронегрупи та буде нею керувати, так як БРМка заводилась лише з «толкача». Але подальші події внесли свої корективи…

Танк, який ішов попереду, заблудився та зупинився. Титаренко на своїй більш швидкій гусеничній БРМці з екіпажем (всього 6 чоловік) обігнав танк і вивів знову всіх на правильний шлях. Так попереду всіх (за 200 м від основної колони) і йшла БРМ1К розвідників.
Через 2-3 км побачили, що понад дорогою з обох боків біля посадки стоять два танки із задертими догори стволами. Вздовж посадки спокійно стояли російські солдати, «зелені чоловічки». Тут із одного і другого російського танка вилетіли піддони. Танки розвернулися та перекрили обмежений шлях. Титаренко за освітою танкіст, тож відразу зрозумів, що у танках відбулося заряджання снарядів у ствол. Олександр дав команду БРМці зупинитись та доповів Пивоваренку. Танки стояли на відстані до 150 м. У відповідь від Пивоваренко почув: «Тащи вперед! Не останавливайся, хвост обстреливают артиллерией!»

Тоді наші побачили, як якийсь чоловік у військовій російській формі вибіг і замахав до танків, щоб ті відї’хали. Танки відійшли вбік, він махнув нашим рухатись далі. Російські солдати і далі спокійно стояли біля посадки…

Титаренко каже: «Вони мали нас розстрілювати. Але у них теж бардак. Поки доповіли про колону, ми були вже поряд. А їм команда «вогонь!» ще не надійшла. Тому нас і пропустили».

Далі колона рухалась 10 км до населеного пункту Чумаки, дехто з бійців частково розслабився, почав закріплювати прапори на техніці, настрій піднімався. «Більшість чомусь повірила, що коридор дійсно «зелений», – розповідає Олександр.

Увесь цей час комбриг 51-ї Пивоваренко на своєму БТРі разом з майором Швачком курсував вздовж колони, організовуючи її рух. Аж тут БРМка, на якій рухався Титаренко попереду колони, несподівано попала під сильний вогонь ворога між Чумаками та Новим Світом.
Там була засідка росіян. Стріляли з усіх видів зброї. У БРМці постійно працювала гармата і крупнокаліберний кулемет. Титаренко говорить: «Я сам чотири рожки відстріляв з люка... Все, що було з собою».

По БРМці стріляли постійно, тричі з РПГ (з якого довго не могли влучити, але врешті поцілили). Коли Олександр був у машині і виглянув з люка, то на його очах «плашмя» на броню впав снаряд від РПГ і… розірвався. З поверхні броні купа осколків ввійшли в голову Олександру, який був без шолома. Це було літо 2014-го, і шоломів в армії було дуже мало.

Завдання – вижити
Коли БРМка почала горіти, Олександр, стікаючи кров’ю, і 5 чоловік екіпажу покинули машину. Погасити її в ході бою було неможливо, рухатись вона вже не могла, тож перетворилася в нерухому мішень. Автоматний і кулеметний обстріл був дуже сильний, і всі побігли в поле, де стояли короткі (до 1 м) стебла кукурудзи. Почали відповзати від обстрілу в інший бік.

«Коли тривав бій, чекали підходу бронегрупи, яка рухалась за нами. Та так і не дочекались… Тоді ми ще не знали, що, побачивши бій спереду, Хомчак дав команду колоні змінити напрямок руху… Врешті-решт це і є завдання розвідників: виявити ворога, дати час основним силам для здійснення маневру, підготовки до бою…» – розповідає підполковник.

Хлопцям своїм він махнув у бік посадки, даючи зрозуміти, щоб усі рухалися туди за прихистком. Зрозумівши, що перебуває на лінії вогню,та вже вдруге поранений і не може швидко пересуватись за підлеглими, яких вже поряд не було, Олександр Титаренко повернув убік на 90 градусів.

Він повз через невелике поле дуже довго, бо був поранений осколками в ноги, руки, голову, і одна куля увійшла зверху вниз у спину біля правої лопатки. Права рука не працювала. «Кров заливала очі, лилась на руки так, що пістолет ковзав у долоні… Ніколи не думав, що стільки крові в голові», – жартує, згадуючи, Олександр.

Він говорить, що від адреналіну й не помітив, коли ця куля попала в нього: чи коли вилазив з люка БРМки і нахилився, чи вже як повз по полю… Також він не помітив тих куль, які попали у його бронежилет. Лише через два дні він виколупав із бронежилета 4 кулі і побачив, що груди і спина повністю сині від цих пострілів. Титаренко зазнав сильної контузії, нічого не чув, з вух постійно текла рідина, звук автомата був лише як якесь далеке тихеньке цикання… З правої лопатки постійно текла кров. Він розумів, що коли стече кров’ю, то шансів вижити у нього не буде. Доповзши до посадки, намагався відійти якомога далі. Поле почали прочісувати російські військові, знайшли усіх наших хлопців, які залягли в кукурудзі, і взяли їх в полон. Чи вони не зрозуміли тоді Титаренка, що треба рухатись до посадки, чи так злякались, що не могли рухатись, не відомо.
Коли настала ніч, Олександр мостив бронежилет так, щоб хоч трохи перетискати місце, де в спину увійшла куля, і зменшувати витік крові. В нього була мапа, тому він визначив координати, де він є, та відправив їх СМС-кою Пивоваренку (тоді він ще не знав, як розвивалися події із «зеленим коридором» далі). Вночі декілька разів пробував повзти в бік, куди пішла колона, але був обстріляний. Не чув пострілів, а бачив лише трасери, шо летіли над головою. Тому змушений був повернутись назад до посадки та чекати ранку. А ще неймовірно почав дошкуляти холод. На сході України тоді були дуже холодні ночі, градусів 12. Вночі від втрати крові Титаренко декілька разів втрачав свідомість.

«О 8-й ранку наступного дня я зрозумів, що якщо зараз не почну рухатись, то вже увечері можу не встати. Тому встав і пішов до найближчого села (Чумаки)», – розповідає він.

Наблизившись до околиці Чумаків, він наткнувся на замасковану вкопану в лісі будку російських зв’язківців, нашпиговану антенами. Поряд нікого не було видно, але вирішив не наближатись, бо знав, що такі об’єкти обов’язково добре охороняють. Це було перше російське кільце оточення. Крізь нього не пропускали навіть сєпарів. Відомо, що розстрілювали і ДНРівців, через це кільце пропускали лише своїх російських солдатів.

Олександр підвівся на ноги і скритно між хатами пішов по селу… Деякі з них горіли… Побачив двох дядьків і попрямував до них.
Попередньо Титаренко зафіксував недієву праву руку у правій кишені, а лівою сховав гранату і пістолет. Автомата вже давно не було – він згорів у БРМці.

«Не чую нічого, – каже Олександр, – діди кричать, а я нічого не чую!» Жестами якось пояснив їм, що йому треба в Амвросіївку. Олександру не треба було ні в яку Амвросіївку, але таким чином він хотів зрозуміти, за кого місцеві, та показати, що він не орієнтується на місцевості. «Вони не знали, хто я, а я не знав, за кого вони». Діди, як каже Саша, знаками показали, що є машина, але у ній нема бензину. Той дід, у якого були нещодавно відірвані пальці, кудись пішов, а другий завів Олександра у свою хату. Там Титаренко втратив свідомість.

На окупованій території
Той чоловік, хазяїн хати (назвемо його Анатолій), роздягнув Олександра, обтер від крові, але зрозумів, що не має чим перемотувати зранене тіло. Так у муках і жахливих болях минуло два дні. Терористи тим часом прочісували село, кожну хату. Місцеві люди повіддавали українських солдатів, які також у них сховались. До Анатолія у хату не зайшли, бо він якраз зустрів сєпарів на вулиці, допоміг їм з ремонтом автомобіля.

Титаренко говорити по телефону не міг, позаяк нічого не чув. Послав лише СМС-ку зі своїми координатами дружині, а також полковнику Яцківу, попередньому командиру 51-ї бригади, який у той час був у Володимирі-Волинському. Йому Олександр довіряв.

Ми з Олексієм Панасюком бачилися у ці дні з Володимиром Яцківим постійно, тож дізналися відразу й про те, що знайшовся Олександр Титаренко. Крім того, що у ці дні боїв біля Іловайська у мене було по кілька сотень телефонних дзвінків за добу, необхідно було терміново щось робити із Титаренком. Треба було діяти так, щоб він не помер від крововтрати і зараження, а також якось витягати звідти, де його щохвилини могли знайти вороги. А ще треба було переконатись, що це дійсно Титаренко, і якщо це він, то чи він не спілкується з нами під дулом автомата.

Напередодні я привіз із «Народного тилу» детальні карти тих районів. І кілька діб ми «висіли» над ними із телефонами в руках, на які додзвонювались бійці та родичі бійців 51-ї ОМБР. Так формувались групи наших воїнів у посадках, на кладовищах, рівчаках, фермах і потроху виходили з оточення, з цього нелюдського Іловайського котла. Карт і GPS-ів ні в кого не було. Наприклад, у групи Титаренка із 30 чоловік, що йшли в колоні, GPS був лише у його помічника, та й то у телефоні.



Дружині вперше Олександр Титаренко подзвонив через два дні після того, як потрапив у хату до Анатолія. Як міг, заспокоїв.
В Анатолія не було що їсти, та й у цілому селі не було як дістати якихось продуктів. Харчувалися лише яйцями, сирими і часом смаженими, які несли кілька курок, зрідка було молоко. Замість цигарок Анатолій крутив якесь сухе листя. Рани Олександра боліли, з вух текло, піднялась температура.

Деякі факти, імена і деталі я опускатиму, але далі діло було так. Зв’язавшись із Раєю Клименко, ми дізнались, що є такий Паша, колишній міліціонер, який нормально спілкується з ДНРівцями, користується їхньою довірою, їздить постійно через лінію розмежування, але допомагає українській армії і волонтерам. Попросили Пашу знайти лікаря в Донецьку для Титаренка, як мінімум, і вивезти його звідти, як максимум.

Знайшовши лікаря, отримавши вичерпну консультацію, закупившись ліками та перев’язувальним матеріалом, Паша поїхав у село до Титаренка. Запитували, яка адреса. «Яка адреса? Яке прізвище? Ось назва села. Нехай знайде хату, де буде глечик, повішений на штахету на паркані», – сказав нам розвідник Олександр Титаренко.
Так і сталося. Але далі відбулася сцена, яка мені чомусь нагадує епізод із фільму «Циган» про Будулая…

Паша поїхав сам, знайшов потрібну хату, погукав хазяїна через паркан. Анатолій вийшов до хвіртки. Паша був підполковником міліції і свого часу досить жорстко наводив порядок з місцевим дрібним криміналітетом. А Анатолій, ведучи не зовсім ангельський спосіб життя, крім підробітків, тягав металолом із шахт і т. п. І колись міліціонер Паша ловив Анатолія, про що обидва дуже добре пам’ятали. А тут така делікатна ситуація у далекому селі, коли реально ризикуєш життям, коли від думок і мовчанки аж дзвенить повітря у вухах! Не віддав і не здав Анатолій Титаренка для Паши. Тим більше, спантеличений особою свого колишнього «клієнта», Паша переплутав пароль: він сказав, що приїхав від Раї, а треба було сказати, що від Васильовича.

За усім цим через шпаринку з хати спостерігав Титаренко.
Паша, розуміючи, що, можливо, і налякав своєю особою Анатолія, узяв пакунок з медикаментами, повісив його на паркані сусідньої хати і поїхав собі. Анатолій медикаменти пізніше забрав. А Паша, вражений від ситуації, яку і для кіно не придумаєш, доповів про все. Ми переказали Паші, що все добре і що потрібно Титаренка терміново вивозити.

Важкий шлях додому
Титаренку боліли рани, голова і дуже дошкуляла куля у спині. Маючи бинти, антисептики та антибіотики, вирішив діставати кулю. Олександр керував, а Анатолій діставав. Розламав ножиці, загострив їх, пропік над вогнем, і почав Анатолій длубати спину Олександру. Добре помучивши один одного, Анатолій таки кулю дістав! 7,62 мм.
Олександр, згадуючи розстріл колони, каже: «Бачу у відеоматеріалах, які є зараз в інтернеті, як попереду горить моя БРМКа, а солдат сидить на броні і стріляє з «калаша» в наш бік. Повна нерозбериха!» «Саш, так, може, це тебе свої підстрелили?» – «Нет, у нас были только 5,45 тогда». Так що куля точно російська, і ті, що повитягував із бронежилета, теж були 7,62 мм.

А тим часом сепаратисти активно облаштовували блокпости. Паша їздив через ці блокпости, вивчав їх, знався із людьми, що були на них.
До наступного візиту Паші ми морально готували їх обох: і Пашу, і Титаренка. Пароль спрацював, і Анатолій, пересиливши себе, пустив Пашу в хату. Титаренко почав розмовляти з Пашею. Паша переконував збиратися і обіцяв, що вивезе Титаренка вже. Як каже зараз Олександр: «Я побоялся, не поверил ему. Дерганный он какой-то был… Да и у меня две руки и плечо перебинтованы! Самоуверенно было слишком. Он был не уверен, а я был не готов». Відмовився Титаренко їхати з Пашею.

Тим часом сєпарських блокпостів уже було більше двох десятків.
Згодом місцеві в Анатолія допитувалися, де подівся той закривавлений чоловік у військовій формі, який запитував дорогу на Амвросіївку. Анатолій відповів, що показав йому дорогу, і той пішов собі…

Діючи паралельно за таким собі планом «Б», почали шукати, як виготовити Титаренку паспорт на чуже ім’я, а також шукати хоч якісь документи, що підходять до ситуації. Знову ж таки, хто і що детально робив, не можу розповідати. Знайшлися закордонний паспорт Титаренка, а також його свідоцтво про народження із вказаним місцем народження – м. Красний Луч Луганської області. Ніби нормально. Треба було доправити документи на окуповану територію та знову шукати спосіб вивезти Титаренка.

Паспорт із херсонською пропискою та «лейтенантським» фото Олександра таки виготовили, але він так і не «зіграв» цього разу.
Завдяки отцю Олегу (підозрюю, що він якоїсь протестантської конфесії), документи потрапили до Олександра Титаренка у забуту і непомітну хату, де мешкав Анатолій із своїми двома-трьома курками.
Знайшлась таки людина, яка взялася вивезти Олександра. Це була місцева пані з Донеччини. Вона приїхала до Титаренка, привезла ще медикаменти і сфотографувала його на телефон, пояснивши, що робить фото для паспорта, який виготовляють. Насправді фото Олександра було потрібне, щоб зрозуміти, чи люди не блефують, адже це була зовсім інша лінія контактерів і зв’язку. На кону стояли також певні матеріальні речі. Але що є ціннішим за життя? Слава Богу, ще тоді таким чином можна було щось подібне вирішувати. Через якийсь час уже було зась.

За Титаренком приїхали «Жигулі-2111», в яких була пані і двоє озброєних людей. Найімовірніше, це були російські терористи. Вони хоч і мовчали всю дорогу, під час однієї довгої зупинки пояснили, що вони приїхали сюди тупо на заробітки. І зовсім не приховували, що є громадянами Російської Федерації. Як я розумію, вивезення пораненого на контрольовану українську територію – це був для них такий собі заробіток преміальних перед поверненням у Росію, куди саме збирались.

Скло «Жигулів» було тоноване, чоловіки з «калашами» в руках сіли спереду, пані і Олександр – ззаду. Для маскування в дорогу Анатолій дав Олександру в руки банку молока, яку спеціально десь добув. Коли під’їжджали до блокпостів, той, що за кермом, підносив свою ДНРівську перепустку з відповідною печаткою до скла і отримував дозвіл їхати. Перед деякими блокпостами пані й Олександр мінялися місцями, залежно від того, де розташований наступний блокпост, зліва чи справа. Так намагались якомога ретельніше заховати Титаренка.

На одному блокпосту були нерви! Сєпар помітив, що перепустка «ДНР» прострочена. Була словесна перепалка між водієм і сєпаром. Але таки пропустили. Всього постів проїхали 7, а перед останнім змінили автомобіль.

Так 14 вересня 2014 року, на День танкіста, Олександр Титаренко потрапив до своїх.

Зустрілись ми вже в госпіталі. Такий же скромний і мовчазний. Ми тоді навіть не уявляли, які мордування йому довелось пережити.
А через два тижні в Олександра народився син. Життя продовжилось, рани гоїлись… Попереду ще було чотири роки війни, які гідно прослужив народу України розвідник Олександр Титаренко.

***

Такі воїни, як Титаренко повинні бути достойно винагороджені, займати найвищі посади в ЗСУ, а не через суд доводити для Міноборони своє право звільнитися із Збройних сил. Про мотивацію і демотивацію в сучасній українській армії Олександр може розповісти дуже багато.
Зараз він посміхається, нянчиться з меншим сином, пишається старшим, майбутнім офіцером, любить і поважає дружину. Шкодує, що не встиг через довгу процедуру звільнення з армії поїхати на серйозне лікування до Польщі, але активно будує плани на майбутнє.
Ми маємо бути вдячні усім, хто береже нас і Україну, і пам’ятати усіх, хто поліг за це.


Костянин ЗІНКЕВИЧ, волонтер, м. Володимир-Волинський

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Завантаження...
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.