вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

«Наші пацієнти на вулиці з нами не вітаються»: як у луцькому наркодиспансері лікують алкоголіків та наркоманів

«Наші пацієнти на вулиці з нами не вітаються»: як у луцькому наркодиспансері лікують алкоголіків та наркоманів
У Волинському обласному наркологічному диспансері констатують, що за останній рік кількість хворих збільшилася, а сама залежність стала молодшою – наразі середній вік пацієнтів становить близько 35 років.

За рік у стінах установи фіксують орієнтовно 5 тисяч звернень. Показовим є той факт, що з них на облік стають всього близько 800 пацієнтів. Таку різницю показників у закладі пояснюють тим, що більшість пацієнтів факт свого звернення хоче зберегти у секреті. Адже серед них трапляються люди високого соціального статусу – професори, священики, високопосадовці, бізнесмени, лікарі та вчителі – люди, які кожного дня непомітно для інших продовжують боротьбу з хворобою.

«Ви не уявляєте, наскільки багато наших пацієнтів ходить щодня біля вас. В нас лікуються і мільйонери, і священнослужителі, і бізнесмени, лежали професори з білими гарячками. У переважній своїй більшості всі вони хочуть зберегти анонімність. Наші пацієнти на вулиці з нами не вітаються. Навіть у такий спосіб намагаються не афішувати те, що вони зверталися за наркологічною допомогою і знають нарколога. Кажуть, від суми, тюрми і алкоголізму не зарікайся. Алкоголіком можна бути у 19 років, а можна пити все життя і стати ним тільки у 70. На якому етапі відбувається злам не знає ніхто», – розповідає головний лікар Волинського обласного наркологічного диспансеру Ігор Шкаровецький.

Варто зауважити, працювати лікарям закладу доводиться не тільки з інтелігенцією. Тут же лікують колишніх «зеків», які через хворобу займалися грабунком, аби отримати гроші на чергову дозу.

«Більшість наркоманів, які тут лікуються, мають кримінальне минуле, десь 60% мають ВІЛ-інфекцією, гепатит С, 30% – з туберкульозом. Половина з них - так звані «домушніки». Наркотики – це дороге задоволення. Від сотень до кількох тисяч гривень на добу. Тому він буде ходити і красти», – зазначає Ігор Шкаровецький.



Разом з тим, до закладу потрапляють люди, яких привозять на витвереження. Більшість з них – особи без постійного місця проживання, які відмовляються від подальшого лікування. Окрім того, у закладі діє єдина в області клініко-діагностична та токсико-хімічна лабораторія, а тому щодня всі сімейні дебошири, порушники та злочинці потрапляють сюди на визначення вмісту алкоголю.
Загалом заклад має три наркологічних відділення, кожне розраховане на 30 ліжок, проте у закладі розповідають – по факту пацієнтів завжди дещо більше. Особливо «плідним», кажуть лікарі, був 2018 рік, адже кількість хворих на алкоголізм зросла, порівняно з минулорічними показниками. Одночасно збільшилася кількість гострих інтоксикацій та «білих гарячок».

«Хворі у мене золоті. Знаєте чому? Бо вони нещасні люди»



Чому волиняни стали частіше хворіти на алкоголізм, лікарі пояснювати не беруться, проте припускають, що до цього могли призвести і неякісний алкоголь, і соціальні чинники. Більшість хворих – це працездатне населення, чоловіки 35-40 років. Лікарі підкреслюють, що чи не кожен з них – вчорашній заробітчанин. Ще значна частина хворих на алкоголізм – учасники бойових дій на Сході.

«Зараз існує і соціальна депресія. Невизначеність, яка є перед людьми, вводить їх у соціальну депресію. Під час розмов про комунальні платежі, про те, що немає за що жити, вони знімають напругу, випивши 100 грам. Ще одна причина – міграція, яка принижує особистість. Адаптація за кордоном – це процес тривалий, він дає велике враження власного «я». Вони повертаються і реагують не тим, що йдуть у спортзал і грають м’яч, вони розказують один одному про ті приниження, які пережили і заливають це 100 грамами. Йде такий великий пандемічний процес спивання», – розповідає завідувач першого відділення Людмила Пащук.

Лікарі констатують, що людина, яка хоч раз в житті потрапила до наркодиспансеру, зазвичай стає його постійним пацієнтом. Дехто, відчуваючи, що от-от «зірветься» звертається самостійно за консультацією та медикаментозною допомогою, аби приглушити потяг до алкоголю чи наркотиків. Інші ж потрапляють в лікарню уже після чергового запою з надією знову розпочати тверезе життя.



Тому лікарі кожного дня намагаються пояснити своїм пацієнтам, що їхня хвороба лікуванню не підлягає, єдиний спосіб жити далі – це продовжувати постійну боротьбу. І чи не найголовнішим чинником у цій боротьбі, є розуміння пацієнтом того, що він хворий, хворий невиліковно.

«Якщо спитати будь-кого з пацієнтів, чого він тут лікується, то більшість скаже «від горілки». Від горілки не лікуються, лікуються від психічної хвороби, яку спровокувала горілка. Якщо пацієнт хвороби не визнає, то будуть рецидиви і кожному пацієнту, якого я виписую, я кажу – я тебе не вилікувала, я тебе привела у нормальний фізичний і психічний стан. Якщо ти не будеш вживати алкоголь – ти нормальна людина», – зазначає Людмила Пащук.

Нарколог розповідає, робота з пацієнтами буває нелегкою, адже часто хворі поступають у збуджених станах та агресивно реагують на медперсонал. У таких випадках пояснювати людині, що вона хвора немає сенсу, тоді головне завдання лікаря – провести інтоксикацію та полегшити страждання пацієнта. Згодом, пояснює нарколог, коли алкоголь виходить з організму, люди кардинально змінюються – зникає агресія та роздратування, вони починають іти на контакт з лікарями та психологами. А ще часто допомагають медперсоналу справлятися з новоприбулими дебоширами, якими буквально вчора були самі.

«Коли хворий поступає, він чує тільки одне – чи дадуть йому похмелитися, чи не дадуть. І тому безрезультатно пояснювати їм, якою хворобою вони хворіють. Ми їх заспокоюємо, починаємо капати, приводимо до пуття, а потім, через 3-4 доби, коли вони адаптувалися, коли зник страх того, що вони потрапили у якийсь психіатричний заклад, коли бачать, що тут їм нічого не грозить, вони починають чути лікаря. Тоді психологи з ними починають працювати і ми їм розказуємо про їхню хворобу, бо з кожною хронічною хворобою пацієнт повинен навчитися жити.

Хворі у мене золоті. Знаєте чому? Бо вони нещасні люди. Я постійно хочу вкласти в голову пацієнтам та всім іншим, що то є психічна хвороба. В Україні досі вважають, що то є якесь баловство чи характеру нема. Життя показує, що то є психічна хвороба, бо її патологія знаходиться у мозку – формується допінговий мозок, який потребує алкоголю і коли в крові є допінг (алкоголь), вони вже без нього бути не можуть», – пояснює нарколог.

У відділенні для пацієнтів є пральні машинки та душові кабінки. Завідувач відділення пояснює – видужання пацієнта починається з елементарної культури, до якої тут привчають усіх хворих. Медперсонал вимагає, щоб хворі слідкували за власною чистотою та за потреби допомагали підтримувати її сусідам по палаті.



У наркодиспансері пояснюють, що намагаються забезпечити хворих усім необхідним, попри те, що грошей, як правило, обмаль. Близько 5 гривень у день держава виділяє на харчування одного пацієнта, таку ж суму дає на медикаменти. Саме тому, кажуть у наркодиспансері, для повноцінного курсу лікування, хворим необхідно купувати ліки самостійно. Препарати, куплені за державний кошт, зазвичай використовують для того, аби надати невідкладну допомогу хворим, які щойно надійшли на лікування.

Разом з тим лікарі констатують, що часто усі намагання врятувати пацієнта бувають марними, адже є хворі, котрі надходять на лікування у запущеному стані. Тільки цього року на ліжках наркодиспансеру померло 20 пацієнтів. Ще частина хворих помирає у реанімаційних відділеннях обласної та міської лікарень, куди їх переводять із диспансеру.

«Я залежний і це боротьба на все життя»

Під час розмови хворі зізнаються – залежність вже практично зруйнувала їхнє життя, тут вони намагаються приглушити потяг до алкоголю та наркотиків, бо розуміють, що дорога, якою вони рухаються вже давно не приносить задоволення.

Пацієнт першого відділення Віталій розповідає – вперше наркотики спробував у 36 років. До цього професійно займався спортом, мав хорошу роботу та вже дорослу 20-ти річну дочку. Спробував і не зміг зупинитися – його залежність від наркотиків триває уже три роки. За цей час, зізнається хворий, встиг зруйнувати сім’ю, в якій попри залежність, завжди намагався бути хорошим батьком та чоловіком:

«Я потрапив сюди 13 днів тому, вже пройшов наглядову програму і практично вийшов на 0. Зараз почуваю себе не дуже добре, але все йде за планом. Наркотики я спробував у 36 років, зараз мені 39. Спочатку раз в тиждень, потім два, потім п’ять. Це переросло у залежність. Виходить так, що вже два-три роки кожні 3-4 місця я потрапляю сюди. Коли я потребував дозу я був настільки мерзотою, що міг останні дитячі гроші забрати і піти купити дозу, я переступав через жінку, через дитину, через батьків і задумувався тільки тоді, коли вже прийняв дозу і ставало легше. Наркотик зробив з мене монстра, я фізично, так і морально. Звичайно, коли я вживаю, я намагаюся бути вдома, щось допомагати, працювати, ніколи не піднімав руку, але то мене не прикрашує. Я наркозалежний, і це боротьба на все життя».



За три роки, каже чоловік, встиг побачити багато, адже лікувався і у закладах, створеними релігійними установами, і у клініках закритого типу, де над хворими відверто знущалися. Наразі, розповідає Віталій, нарокдиспансер - єдиний із закладів, з якого йому не хочеться втекти за черговою дозою.

«Де б я не був, я пробуваю там 3-4 дні і тікаю. Я був у центрі для віруючих, у центрі закритого типу у Франківську. Там я пробув місяць, бо то була тюрма, зона. На моїх очах привозили людину з кляпом у роті і примотану скотчем до ліжка, там людей морально знищували. У цій лікарні я маю все, що мені потрібно, я працюю з психологом, у мене є трудотерапія, мені від цього легше стає. Я завжди чимось зайнятий, я тут знаю всіх людей, мені тут легко», – розповідає Віталій.

Попри те, що курс лікування наркозалежних триває два тижні, Віталій виявив бажання продовжити лікування дещо довший період. Чоловік каже, що у такий спосіб хоче вийти зі звичного середовища, розібратися з тим, як жити далі, і навчитися боротися з наркозалежністю. Медперсонал пішов назустріч – кажуть, Віталій тут вже не просто пацієнт, він мало не щодня допомагає черговій медсестрі приймати нових хворих, які надходять у агресивних та збуджених станах, а також тих, кого привозять у медвитверезник працівники поліції та швидка допомога.

Пацієнти кажуть, що понад усе хочуть позбутися залежності, проте часто бажання випити все ж перемагає.

«Лікуватися від алкоголізму мене підштовхнула моя сім’я. Син сказав, що йому соромно, коли я п’ю», – розповідає один з пацієнтів.

Часто, говорить нарколог, пити пацієнти починали, аби забути якісь переживання та тривоги, намагалися заглушити їх завдяки горілці. Так сталося і з волинським кіборгом, який захищав Донецький аеропорт під час найгарячіших боїв. За чаркою чоловік намагався забути пережите на війні, зараз Василь лікується у наркодиспансері і сподівається, що все ж зможе справитися з залежністю.

Проте, лікарі констатують, що на жаль, багато пацієнтів повертаються у диспансер знову і знову. Хтось приїжджає через місяць, хтось через 15 років. Тому основне завдання наркологів зробити якнайдовшу ремісію під час перебігу хронічної хвороби.

«Якщо є пацієнт з залежністю, то він вже від нас нікуди не дінеться. Ми їх супроводжуємо вже до самої смерті. Буває, що рецидив з’являється і через 15-20 років, аби тільки взяли першу чарку. Але свідомі пацієнти самі до нас приїжджають і кажуть, що відчувають, ніби от-от зап’ють. Декілька днів лікування і вже знову кілька років він може не пити», – розповідає Ігор Шкаровецький.

Тому кожного дня наркологи та психотерапевти, працюючи з пацієнтами, закликають їх перестати годувати хворобу, бо кожна випита чарка, кожна чергова доза провокують її розростання. І єдиний вихід для пацієнтів – навчитися жити з хворобою.

Текст - Софія СІЧКУН
Фото - Катерина ПРИСТУПА




Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Завантаження...
Коментарі 1
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Людмила Володимирівна- Людина з великої літери!!!!!
Відповісти
Останні статті
«Наші пацієнти на вулиці з нами не вітаються»: як у луцькому наркодиспансері лікують алкоголіків та наркоманів
22 жовтень, 11:00