«Нікому то не треба», або Як я проходила медогляд

Від редакції ВолиньPost:

Історію, описану нижче, розповіла лучанка Руслана, яка завітала у редакцію. Сказала, що вперше у житті проходила медогляд. І хоч і до цього була знайома з особливостями вітчизняного медичного обслуговування, та все ж останній медогляд став, з її слів, «останньою краплею».

«Я розумію, що це до певної міри формальність. Ну, але ж не можна так байдуже ставитися до пацієнтів!», - сказала Руслана.

І додала, що, можливо, після прочитаного медики задумаються, що мають справу не з безликою масою покірних пацієнтів, а з людьми, на утриманні яких вони знаходяться. І за здоров’я яких вони несуть відповідальність.

Зрештою у правдивості нижчеописаного може переконатися кожен, кому доводилося б хоч раз «вибігувати» медичну довідку про проходження медогляду.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ, КОНВЕЄРНИЙ

Почала я з елементарного: зателефонувала у довідкову службу луцької поліклініки № 2, запитала, з чого починати свою медоглядівську подорож. Сказали – стартувати від 112 кабінету.

Прийшла під двері з цифрою 112. Перша думка: хвала Богу, не така вже велика черга і вільне місце на лавочці!

Неосвітлений коридор першого поверху ніяк не дозволяв розважити очікування чтивом, як планувала. Тож довелося зайнятися традиційною для людини з черги справою: вивчати сусідів.

Таааак… Бабця, бабця, дідусь (невже їм теж медогляд на профпридатність потрібен?!), троє хлопців (очевидно, що вчорашні школярі), дівчина з плеєром, за якою займала чергу. Ага! Окрім плеєра, у неї в руках медична картка… А де моя?

Біжу до реєстратури. Черга чимала, але просувається швидко. Лишилася вагітна дівчина, я – наступна. І тут – перший сюрприз із неприємним писклявим голосом: «Я понесла картки, скоро буду».

Десять хвилин очікування дозволили моїм мізкам народити логічно-риторичне питання: куди з реєстратури носять картки? Зрозуміло, коли приносять: до прикладу, від дільничних лікарів після хвороби. А куди їх заносять?..

За десять хвилин жінка забігла назад до реєстратури, вхопила свій білий халат і знову вибігла. Що ж, невеличкий натяк на відповідь я отримала: туди, куди носять медкартки, без білих халатів не пускають.

Уникну розповідей про те, як, повернувшись, працівниця реєстратури ще кілька хвилин вдивлялась в люстерко і відновлювала макіяж вологою серветкою – я теж жінка, розумію, що є речі, які понад усе. Лише було шкода вагітну бідолашку переді мною…

* * *

Повернувшись під двері 112-го, чекати довелося недовго. Єдиним нюансом, який трохи порушив заплановану схему, але все ж не зміг зіпсувати настрою, стало двійко пенсіонерок-подруг, які запевнили мене (та я й не збиралась сперечатись!), що мають право поза чергою перевірити тиск. Та, звісно, звісно!.. (Повага до старшого покоління в мене зникне дещо пізніше, правда, в цьому ж приміщенні).

Симпатична молодичка в білому халаті прийняла швидко. Вручила бланк для медогляду (форма 086-0), чітко розписавши на бланкові, в який мені кабінет, до якого спеціаліста і навіть години прийому.

Я б її навіть розцілувала за це, якби не була зайнята звужуванням своїх заокруглених очей: ті вилазили з орбіт, поглянувши на перелік кабінетів/лікарів. Ідея пройти чесний медогляд була на грані зриву.

«А можна так, щоб в одному кабінеті це вирішити?» – питаю.

У відповідь почула невпевнене «Нууу…». Якби дівчина не зам’ялась, я б втратила унікальний шанс познайомитись з медициною не через фільми про Хауса та Бикова. Але вона тягнула час, і я вирішила таки проходити усе чесно.

«Ні, то – ні. Будемо, значить, оглядатись», – резюмувала я і пішла колекціонувати лікарські печатки.

До речі, один запис я вже мала: навпроти «Терапевт» дівчина нашкрябала «АТ – 120/80». Зайвим буде казати, що ніякого АТ (тобто артеріального тиску) вона мені не вимірювала. Та і з цифрами помилилася: не пам’ятаю, щоб мій тиск перевищував 110/55.

Сусідній кабінет № 111, приймає лор. Черги немає. Радію: нарешті перевірю горло, яке 14 років пропускало через себе тютюновий дим.

Заходжу, посміхаюся: «Доброго дня! А я до Вас – оглядатися прийшла». Я направду звикла, що у відповідь на усмішку – усміхаються, а на «Доброго дня!» – вітаються…

Наївна! Сомнамбула в медичному халаті, ніби на відео в режимі уповільнення, без жодного слова витягла з моєї руки довідку, розписалася, поставила печатку, відсунула від себе на край столу і ні разу навіть не глянула на мене. Так, в беззвучному режимі, я отримала своє перше «Здорова».

Не здивувавшись, а швидше образившись на повне ігнорування мого вухо-горло-носа, пішла до дерматолога, кабінет № 119. Думаю: ну тут, з моїми гормональними реакціями у вигляді обов’язкових двох-трьох прищів, я так просто не відкараскаюся…

Аякже! Дужий чоловік солідного віку і, очевидно, веселої вдачі оптимістично зарядив мені прямо в лоб: «Шкіра гладка, висипів нема, скарг – теж. Здорова!» Ну, здорова, так здорова – Вам, пане лікарю, видніше…

Що там ще? «Дві гривні на розвиток кабінету», - додав лікар не менш оптимістично…

Гінеколог, кабінет № 116. Прийшла з готовністю почути «Здорова» і піти. Лікар давай мене про оглядовий набір питати. Я так щиро здивувалася: «А Ви що, мене оглядати будете?» Ти диви! З третьої спроби натрапила на лікаря, який виявив бажання перевірити мій стан здоров’я!

Враховуючи наявний досвід оглядів у цій галузі, авторитетно заявляю: гінеколог зробила все, як треба, і навіть записала на листочку години свого прийому, щоб я при бажанні змогла до неї приходити.

Єдиний нюанс: результати аналізів будуть лише за тиждень, а в картку огляду лікарка написала своє «Здорова» вже сьогодні.

Стоматолог із 103-тього кабінету не був оригінальним. Навіть не глянувши в мою сторону, щоправда кинувши в простір «Доброго дня!», шльопнув по картці двома печатками «Порожнина рота санована» і «Лікар такий-то».

Бігаючи між кабінетами, я зайняла місце в чергах на рентгенівський знімок (каб. 107) та аналіз крові (каб. 110). Час від часу перевіряла, чи живий ланцюжок хоч трохи зрушувався з місця.

У рентгенкабінеті заважали постійні технічні перерви – лікар то знімки носив кудись (може, Тудиденевпускаютьбезбілиххалатів?), то кімнату провітрював… Я не стежила за відмазками, бо й собі бігала пити каву.

(До речі, про каву. Найближче її можна випити на зупинках громадського транспорту. На тій, що поруч – за 3 гривні еспрессо такої собі якості, на зупинці навпроти – дуже смачна кава за 5 гривень).

Зорієнтувалася в місцевих «законах виживання»: в кабінет потрапляє не той, хто довше чекає, а той, хто робить нахабніший вигляд зі словами «я ще годину тому за цим чоловіком займала!».

Здати аналіз крові заважали натовпи бабусь, які з незрозумілим мені кличем «Ми на цукор, нам – вже!» час від часу переривали будь-яку логіку очікування.

Зрештою рентген зробила без пригод.

Зі здачею крові – кумедніше. Сідаю в крісло, дівчина мені: «Вам палець колоти?» Я – суцільна наївність: «А що, тепер беруть кров без проколів?..»

За мить обоє розсміялися. Я пообіцяла не казати, що крові у мене тут не взяли. За це мені зробили черговий запис в довідці.

ДЕНЬ ДРУГИЙ, СПОВНЕНИЙ ТЕРПІННЯ

Другий поліклінічний день почала без гумору і характерної мені любові до людей. Стала типовим пацієнтом.

Здала кров. Цього разу мене таки вкололи. Націдили крові в трубочку. На моє «Все?», що означало бажання притиснути до рани ватку зі спиртиком, отримала: «Я скажу, коли все».

Лікарка зробила якісь записи і жодного разу після мого питання не торкнувшись пальця, лише після закінчення бюрократичних моментів, дозволила: «Прикладіть вату!»...

Далі було півторагодинне очікування в черзі до окуліста з періодичною перевіркою, чи все ще немає хірурга, на дверях якого – неоднозначний напис «Уролог. Хірург для медогляду». Раніше мала трохи інше уявлення про те, хто такий уролог…

Коли врешті дійшла моя черга до окуліста у 321-му кабінеті, отримала новий заряд емоцій. Лікарка з порога, глянувши на мою меддовідку, заявила: «Я медогляди не проводжу. Після обіду в 325-тий кабінет».

«Ви жартуєте?! Я другу годину чекаю, щоб Ви відмовились мене приймати???»

Мій словесний потік переконав леді в білому: «Добре, добре – зараз прийму цю жіночку, тоді заходьте». Та щастя було недовгим. Поки я знову опинилася по ту сторону дверей, до черги приєдналося дві пенсіонерки, які заявили, що їм – без черги…

«А ну вас» - подумала я про лікарів загалом, і про окуліста зокрема. І пішла з поліклініки…

* * *

…Не назавжди, звісно (куди я без довідки?) В лікарню повернулася після обіду. Щойно пройшов рясний дощ, і я робила ставку на деактивацію лучан пенсійного віку в негоду.

Не помилилася – водою змило не тільки пил з асфальту, а й всіх клієнтів поліклініки. В порожніх коридорах без проблем потрапила на прийом і до хірурга, і до окуліста (вже до іншого – принципово не пішла до непривітної тітки з 321-го).

Обидва лікарі, очевидно, в силу невеликого напливу людей, навіть поцікавилися (!) станом мого здоров’я.

У хірурга я з’ясувала, що серед можливих претензій, з якими йдуть до цього спеціаліста, – «грижа, вени та геморой».

А окуліст, зробивши невпевнену спробу розібратися, який саме у мене зір, врешті вирішила відправили мене до інших спеціалістів. «Сходите в «Оптику» – тільки саме в ту, що на Молоді, там комп’ютерне обладнання». І на тому спасибі… (Зрештою якийсь діагноз у меддовідку лікар таки вписала).

Лишився мій дільничний лікар. На прийом прийшла за півгодини до початку, аби бути першою в черзі. Прочекала потрібні тридцять хвилин. Плюс ще дев’ятнадцять – лікар запізнювався. І жахливо розчарувалася від того, що черга за мною так і не намалювалася. Очевидно, попит на дільничних лікарів куди менший…

Виявилося, що місія дільничного лікаря полягала лише в тому, щоб переписати з моєї карточки у довідку інформацію про зроблені щеплення. Переписала. Усміхається, протягує мені довідку.

Тут у мене черговий раз просинається сумління пацієнта. Я ж три роки «тупо» ігнорую іменні запрошення прийти і зробити чергове щеплення, які надсилає мені поліклініка... Виходить, якісь важливі щеплення я таки пропустила! А лікарка ні слова не каже…

«У мене зі щепленнями точно все гаразд?», - обережно перепитую медика. «Дитино, з моїми щепленнями всі проходять висновок, і ти пройдеш!», – завірила медсестра.

(Для тих, хто не в курсі: висновок – це фінальна стадія медогляду. Треба прийти до лікаря Якийставитьвисновок, він шльопне печатку, і моя довідка набере статусу «ДІЙСНА». Майже як у «Казці про Трійку» Стругацьких…)

* * *

Не можу не поділитися ще одним відкриттям дня, яким став ліфт поліклініки № 2. Із першого поверху він викликається винятково кнопкою «донизу». А з верхніх поверхів – кнопкою «догори». Номери поверхів у кабіні ліфта взагалі розташовані в хаотичному порядку. Добре, що їх лише чотири, і за дві-три поїздки можна зорієнтуватися, що тиснути.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ, НЕВИПРАВНО НУДНИЙ

Третій день огляду я присвятила «виїзним» прийомам – в наркологічний диспансер (на Карбишева) та психіатричну лікарню (у Липини). Проте обидві інстанції розчарували стандартністю і безпригодністю процедур.

Печатку нарколога про те, що я не перебуваю на обліку, поставили прямо в реєстратурі. При цьому в якій-небудь паперовій чи електронній базі навіть не перевіряли.

Психіатр навпаки – заглянула аж у два списки, за прізвищем та за адресою прописки, і теж зафіксувала, що я «нормальна».

Єдиною родзинкою стала хіба сама аура, яка перебуває у периметрі психіатричної лікарні. Корпуси набудували так, ніби дійсно мали на меті людину з найменшими психічними порушеннями ввести в глибоку паніку і лишити тут на добровільних засадах.

Коли остаточно зрозуміла, що сама не впораюся серед цих лабіринтів густої зелені і намурованих приміщень, попросила про допомогу в чоловіка, що йшов назустріч. І тільки біля самих дверей потрібного корпусу, заглянувши з вдячністю в очі рятівнику, я чомусь зрозуміла, що він є пацієнтом цього закладу…

* * *

За «чарівним» висновком – до лікаря з Печаткою – повернулася з опівдня, коли мав початися прийом в кабінеті № 114. Лишалася година, але не було ні сенсу, ні бажання залишати «місце № 1» у черзі під дверима останнього кабінету.

Яким же приємним було моє здивування, коли, помітивши мене, якась лікарка запитала: «Ви на висновок? Я зараз Вам підпишу». І підписала. І печатку поставила. Без усяких. Ура!

* * *

Ще при видачі бланку, у перший день мого «медоглядного дербі», мене попередили про 40 грн. 80 коп., які треба буде заплатити на завершальному етапі огляду. Попередили так: дівчина, яка видавала бланк, написала цю цифру олівцем на полях.

Так от. Я б навіть не подумала подумати щось погане, якби… Якби жінка з останнього кабінету, яка «ставила висновок», поки я бігала в касу платити цих самих «сорок-вісімдесят», не витерла гумкою цю цифру на бланкові…

ПІДСУМКИ

На проходження медичного огляду за формою 086-0 (для абітурієнтів) я витратила:

– 2 грн.. на розвиток кабінету дерматології;
– 8,90 грн. на оглядовий набір для гінеколога;
– 3 грн. за підпис у журналі «Благодійні внески» психіатричної лікарні;
– 40,80 грн. за фінальну печатку і підпис завідувача профілактичного відділення;
– 33 грн. за сім чашок кави для комфортнішого очікування;
– близько 11 год. 25 хв. мого життя, що є головною і безповоротною втратою.

Що я отримала? Голу формальність. Чи дізналася хоч щось нове про стан свого здоров’я? Анічогісінько! Чи принесе моя довідка реальну користь хоч комусь? Відповідь знайдіть самі…

Руслана, жителька міста Луцька
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.