вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Історія ківерцівських студентів, які врятували чоловіка у дизелі. ФОТО

Історія ківерцівських студентів, які врятували чоловіка у дизелі. ФОТО
Саша, Віталій, Вітя та Ігор. Усі вони вчаться у Ківерцівському медколеджі. Зірки так склалися, що всі вони о 7.50 8-го травня опинилися в одному вагоні їхнього «студентського дизеля». Саша та Віталік їхали на практику в психіатричну лікарню в Липини. Ігор та Вітя – у луцький пологовий.

Про це йдеться у матеріалі «Першого».

І тут можна було б посміхнутися... Але навпроти сидів чоловік, якому раптом стало зле.

Першим рвонув до нього Саша Багнюк. За ним – інші хлопці. Хтось із них кричав, щоб люди розійшлися, щоб не ставали натовпом над ними. А люди? Були такі, які казали: «Хлопці, заспокойтеся. Дайте йому нашатир – встане і піде!». Той «нашатир» досі гуде у вухах, кажуть вони.

Історія, яка трапилася з цими студентами на вокзалі в Ківерцях, вже прогриміла на всю Україну. Ми знайшли їх, щоб розказати не стільки про те, ЩО, вони зробили, а – ХТО ВОНИ. Бо це важливо.

Ранок. Море людей. Дизель



Буденна поїздка в дизелі. Ранок. Багато людей: студенти пенсіонери і ті, хто їде на роботу.

Їхав на роботу і 63-річний чоловік. Раптово студенти, які сидять навпроти у дизелі, бачать, що йому погано. Помітили, що він блідий, що дихає недобре, голосні хрипи, піна з рота. Взялися прощупувати пульс. Ніяк не виходило це зробити. Поклали чоловіка на підлогу. Ігор побіг до машиніста: сказати, щоб потяг не їхав. Хтось викликав швидку.

У той час Саша командує робити непрямий масаж серця. Беруться за це по черзі. Усі четверо подібні реанімаційні заходи на реальній людині у критичній обстановці проводять уперше в житті. Робити непрямий масаж чи не робити – то було найважчим рішенням. Бо якщо раптом хлопці не так оцінили би стан цієї людини, то такі дії могли б його вбити.

Пасажири дизеля тим часом казали: «Не чіпайте!». Хлопці тепер кажуть, що і вони панікували, бо не нащупували пульс.

Наразі чоловік, якого врятували ці студенти, у реанімації обласної лікарні. Його стан стабільно важкий. Він у свідомості та під пильним контролем лікарів. Мав гіпертонічну хворобу. Те, що сталося з ним у дизелі, лікарі діагностували як «раптова серцева смерть». Реанімаційні заходи тривали 26 хвилин. Фактично 26 хвилин людина перебувала у стані клінічної смерті. Увесь цей час за нього боролися четверо студентів та троє працівників бригади швидкої, які примчали на поміч.

«Ви говорили з рідними цього чоловіка? Що вони?» – питаю у хлопців.

«Говорили. Обіймали нас, дякували і плакали», - відповідають.

Про хлопців гарно відгукуються в коледжі. Кажуть, ніколи не прогулювали пари, завжди отримували стипендію. Зараз усі четверо готуються піти з порогу цього закладу. Куди? Троє пробуватимуть штурмувати університети. А той самий Саша Багнюк, який першим кинувся рятувати чоловіка і не дав його серцю спинитися у критичні хвилини, відверто каже: пішов би практикувати, а точніше - працювати на луцьку швидку. Якщо... візьмуть.

Саша Багнюк


Саме Олександр Багнюк зіграв у цій історії головну скрипку, кажуть і його друзі, і його викладачі.

Хлопець із невеличкого села Метельне, що поблизу Олики на Ківерцівщині. Усіх у сім’ї п’ятеро: батьки, Саша, брат і сестра. Проста родина, скромні статки. Ніхто з рідних у медицині не працював.

«Ми біля ФАПу близенько живемо. Через город. Ото, мабуть, єдине, що мене до медицини раніше прив’язувало», - сміється юнак.

Йому 19. 4-й курс. Вступив у медколедж, бо так зробили його двоє однокласників і друзів. «Підмовили», - каже. Того ранку він сів у дизелі якраз навпроти 63-річного чоловіка, якого згодом довелося рятувати.

На запитання, як вчиться, хлопці одразу кажуть: «Та він відмінник!», а сам Саша трохи думає і видає: «Середньо».

Як він бачить себе у медицині? Аж ніяк не на ФАПі у своєму маленькому Метельно, бо людей там обмаль. «Хочу потрапити на роботу в луцьку швидку», - каже хлопець.

Торік Олександр Багнюк брав участь у змаганнях бригад екстреної медичної допомоги «Волинські медичні ралі». Їх засновником і головним суддею є ще один ківерчанин Анатолій Каленюк, нині керівник Ківерцівського відділення ЦЕМД, а колись випускник цього ж медколеджу. Саме там, на змаганнях, зізнається Саша, і побачив, як діяти в екстремальних ситуаціях. І, можливо, саме цей досвід спрацював в історії про порятунок в дизелі найперше.

Віталій Ходаковський


Він приїхав у Ківерці з села Брониця на Камінь-Каширщині. Разом із Олександром Віталій Ходаковський живе на одній квартирі. Разом хлопця вчаться медицині в райцентрі.

«З медиків у нас вдома - двоюрідний брат і тітка», - каже юнак.

Насправді він, як і брат, хотів би стати стоматологом. Бо це перспективно.

«Але самі розумієте... В цьому житті так сам собі і не вибереш», - плани озвучує обережно.

Поки всі родичі і друзі його батьків бачать Віталія в новинах і телефонують до батьків, щоб поділитися враженнями, хлопець не сильно тому всьому тішиться і готується до ЗНО. Зовсім скоро пробуватиме вступати до медуніверситету. Зізнається: хотілося б на державну форму навчання, бо контракт нині – дуже дорого.

Віталій обрав свого часу медколедж, бо «треба було тікати з сільської школи» і, як би це сумно не звучало, зі своєї Брониці. Зрештою, чому – сумно? Молоді, розумні хлопці шукають перспективу.

«Це нормально», - сміється.

Віктор Гомон


Цей юнак приїхав у Ківерці вчитися із села Більче, що в Демидівському районі на Рівненщині.

«Чого сюди? Я просто почув, що після Ківерцівського медколеджу знайти роботу чи вступити до вузу легше. Вважається, що тут знання якісніші дають», - розповідає Віктор Гомон.

У його сім’ї досі не було нікого, хто працював би в медицині. Ні батьки, ні сестра до лікарської справи не мають жодного відношення. Зламати цю тенденцію вирішив Вітя. І він теж аж ніяк не налаштований працювати, наприклад, у своєму селі.

«Хочеться щось змінити у цьому всьому. Бо дуже вже система прогнила. Зарплати мають бути достойні. Інакше молоді люди просто поїдуть звідси. Для мене, наприклад, робота за кордоном – теж один із варіантів. Щодо Супрун і реформ, то мені іноді здається, що у неї немає медичної освіти. От навіть те, що стосується парамедиків. Перш, ніж це запроваджувати, треба було подбати про те, як ці люди працюватимуть. Назвати їх парамедиками мало. Так нічого не зміниться», - міркує він.

Ігор Подоба



Ігор Подоба із селища Голоби на Ковельщині.

«Спробую Чернівецький медичний… Може…» - всміхається він, коли запитуєш його, де він себе бачить в найближчому майбутньому.

Хлопець з простої родини. Після 9-го класу школи він вирішив вступати «кудись далі»: або до тамтешнього технікуму від Ковельсільмашу, або в медколедж. Вчився добре. Вступив на державну форму. Усі ці 4 роки гартувався як майбутній медик.

У вільний від навчання час Ігор працює в одному з ківерцівських закладів… барменом.

«То не так ви кажете: у вільний від роботи час я навчаюся, - жартує він. – Такий собі бар. «Гопачок» зветься. Але часом і там знання з надання медичної допомоги не зайві», - каже хлопець.

До ранку 8-го травня Ігореві ніколи не доводилося робити непрямий масаж серця чи рятувати якусь людину від смерті.

«Крім того, що ми врятували людину, ми ще й побачили, які помилки можуть трапитися в такому випадку. Наші помилки? Звичайно були. Основна, це – паніка. Ми теж трохи панікували. Особливо, коли не могли нащупати пульс. А панікувати тут не можна», - зізнається хлопець.

P. S.

Уся ця історія з порятунком у дизелі трохи вибила цих юнаків з колії. Вони дуже переживають, щоб не виглядали такими собі зірками. Не зірки, кажуть. Просто шкода ж людину. Будь-який би кинувся…

Не будь-який. І в «просто шкода» – дуже багато змісту.

Після того ранкового випадку Саша, Віталій, Ігор та Вітя поїхали на практику. Машиніст дизеля, до речі, їх почекав, бо всі пасажири дуже переймалися, аби студенти таки встигли туди, куди їхали.

Вернулися додому в Ківерці. Під вечір Саша пішов на швидку спитати, як почуває себе чоловік, якого вони рятували. А за кілька днів, коли про історію стало відомо медійникам, хлопці змогли провідати його в реанімації.

«Те, що нас розкрутили журналісти, - добре. Правда, людина ще в лікарні… Хай би в нього було все добре», - каже хтось із них, поки ми фотографуємо їх на ківерцівському вокзалі.

Директорка коледжу, де вчаться ці хлопці, Тетяна Комшук кожну нову «порцію» журналістів зустрічає на порозі. Каже: вже втомилися від репортерів, але це приємні клопоти. Медколедж (раніше училище) діє в райцентрі вже 57 років. Конкурує з луцьким і нарікає на те, що волиняни безпідставно вважають його більш провінційним. Вона наводить факти: у всіх медичних навчальних закладах здають такий собі відомчий ліцензований іспит, який називається КРОК (2,5 години кожен пише індивідуальні тести, які перевіряють експерти з Міносвіти), так-от за його результатами, студенти цього коледжу ще не опускалися нижче 10 місця зі 130 закладів України.

Тетяна Комшук історію про хлопців і порятунок у дизелі прочитала у «Фейсбуці». Як і більшість волинян. Перше, що подумала?

«Це навіть не думка була. То була якась така гордість, що подих перехопило. Тут навіть справа не в тому, що ці хлопці мали знання. Вони де-юре не мали права проводити будь-які дії, бо вони невідомо чим могли закінчитися. Основним принципом медицини є «не нашкодь». Але що головне: вони знайшли в собі впевненість, вони настільки були переконані у своїх діях, що зробили саме так», – каже вона.

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото: Ірина КАБАНОВА.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Завантаження...
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.