вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Сироти при живих батьках: як живуть діти у будинку маляти у Луцьку

Сироти при живих батьках: як живуть діти у будинку маляти у Луцьку
У Волинському обласному спеціалізованому будинку дитини немає жодної біологічної сироти. Тобто це – сироти при живих батьках. Половина діток уже отримали статус, їхніх батьків позбавили батьківських прав. Частина дітей – в очікуванні цього статусу. І, як показує практика, їх з будинку маляти уже ніхто не забере. Хіба нова родина, але лише у тому випадку, якщо дитині пощастило народитися гарною і здоровою. Адже «не таких» усиновлювати ніхто не поспішає.

Як живуть діти-сироти у будинку маляти у Луцьку, ІА «Конкурент» розповіла заступник директора будинку дитини з медичної частини Тетяна Віговька.

– Тетяно Володимирівно, як так, що у будинку знаходяться сироти при живих батьках? Адже раніше виховувалися лише ті діти, які не мали ні мами, ні тата.

– Наш будинок дитини був створений у 1944 році, тільки закінчилася війна. Сюди забирали дітей, батьки яких загинули на війні, аби ті не померли з голоду. «Хата дитини» він тоді називався. Зараз у нас дійсно немає жодної біологічної сироти. Я не хочу засуджувати, але як так можна догосподарюватися і допланувати своє життя, що рідній дитині не вистачило шматка хліба і даху над головою. Осуджувати – це не наше завдання. Нам потрібно зустріти цих дітей і надати їм нормальні умови розвитку.

Чому у будинку лише соціальні сироти? Тому що батьки п’ють і вживають наркотики. У нашому будинку є двоє діток, мама яких знаходиться у місцях позбавлення волі. До речі, вона вагітна третьою дитиною.

– Скільки усього дітей знаходиться на вихованні?

– У нас 38 дітей. Батьків 19 з них лишили батьківських прав. Решта – в очікуванні статусу. У черзі на поступлення стоять 5 дітей. Але у зв’язку з карантином ми не можемо їх зараз прийняти.

– Тобто 19 дітей можна всиновити?

– Так, але, переважно, всі хочуть усиновлювати гарних і здорових. Якщо не гарних, то хоча б здорових. Проте частина дітей не мають шансів потрапити у родини, тому що вони мають важкі захворювання.

У нас зараз є дитина, яку ми готуємо до операції у Києві. Зараз йдуть переговори з Інститутом серця стосовно того, як буде проходити це лікування.

Виховується у нас чотири дитини-інваліда, три дитини, які потребують постійного медичного спостереження, п’ятеро дітей з фетальним алкогольним синдромом. А це значить, що прогноз розвитку дітей з цим синдромом дуже сумнівний. Мама, коли вживає алкоголь під час вагітності, ніколи не робить це сама: вона п’є із своєю дитиною. Тільки мамині печінкові ферменти впораються і розщеплять алкоголь, а в дитини печінка незріла. Звідси й хвороба.

– Чи часто діток усиновлють за кордон?

– На сьогодні у нас дуже рідко є закордоне усиновлення. Зараз готується одна дитина з важкою комплексною вадою серця.

Першочергово на усиновлення має право та громада, з якого району чи міста ця дитина. Через рік дитина виставляється на загальноукраїнське усиновлення, ще через три – на міжнародне. Буквально кілька років тому юридичні норми для усиновлення за кордон змінилися. Стали більш жорсткими. Дитину за кордон можна всиновити лише через 5 років, тобто втрачається час, який можна було б використати для реабілітації хворої дитини у сім’ї. Як показує практика, дитиною потрібно почати займатися якомога раніше. А з ресурсами закордонного усиновлення це могло би мати непоганий результат.

– Найбільший шанс потрапити у сім’ю мають діти до року?

– Так, бо при нинішніх ситуаціях можна імітувати, що це твоя дитина. В культурі нашого народу таємницю усиновлення ховають від своїх дітей і від оточуючих. Я знаю багато родин, що для них це табу. В американців, які брали у нас діток, все інакше. У віці 3-4 роки вони говорять про це дітям. Одна мама сказала, що пояснить дитині, що у них довго не було діток і Бог послав їм дитину. І дитина росте з цією думкою, для неї це не проблема. Інколи у дорослому віці відкривають таємницю усиновлення. Це, буває, переростає в трагедію. Я не кажу, яка система ліпша, я просто констатую, що їх є дві. Але психологи вважають, що 4-5 років – це найкращий вік розповісти дитині правду.

– А як часто батьки повертаються за своїми дітьми?

– Частина повертається, але таких мало. Легко здати дитину нам, а от забрати непросто. При важких життєвих обставинах соціальні працівники пропонують батькам написати заяву, аби дитину тимчасово забрали у будинок дитини. В ідеалі соцпрацівники мали би працювати і підтягувати тут маму чи сім’ю до рівня усвідомлення відповідального батьківства. Батьки повинні поліпшити умови життя, довести всім, що мають дах над головою, що мають якийсь дохід і здатні ростити дитину. Ми даємо можливість батькам, чиї діти здані до нас, зустрічатися з ними. Це дуже строго контролюється. У нас є журнал відвідувань і там фіксується, хто, коли та скільки разів відвідував дитину. Це робиться для того, аби наша юрист мала дані у суді, коли вирішується подальша доля дитини. Там даються свідчення, що мама дійсно відвідувала дитину, інколи ж виявляється, що тут маму тільки пару раз і бачили. Тоді служба ініціює судовий процес по позбавленню батьківських прав.

– З якого віку потрапляють діти у будинок дитини?

– У нашому закладі перебувають діти з народження до 4 років. Далі ми їх переправляємо в дитячі будинки. А саме у Львів, Івано-Франківську область або у Ківерці. Якщо діти з глибокими порушеннями здоров’я, то шукаємо інші структури.

Нічого доброго у цьому сирітстві немає. Тільки діти звикли до однієї обстановки, як їх потрібно віддавати. Я пам’ятаю, як тільки прийшла сюди працювати у 2006 році, то колеги з Ківерцівського дитячого будинку нарікали, що ми тут не займаємося з дітьми. Мовляв, діти дуже замкнуті і мовчазні. Спочатку я не могла цього зрозуміти, адже тут були такі балакуни, на чотири куплети вірші розказували. А туди приходять і мовчать. А це, виявляється, – страшний стрес. Нехай в будинку дитини і змінюється персонал, але тут їхній дім, їхня сім’я. Діти потрапляють не в гірші умови, але для них там все чуже. І діти замовкають. Через 3-4 місяці звикають, звичайно.

Я серйозно цікавлюся цим питанням. Такий стан дітей називається розладом прихильності. Для того, щоб нормально розвивався мозок дитини, ще в утробі вона має чути мамин голос. Потім у дитини розвивається рефлекс: дитина захникала і мама її повинні взяти на руки. А коли цього немає, і це підтверджено дослідженнями, якщо дитина, яка довго лежить, плаче, і її ніхто не приголубить, то вона справді згодом перестає плакати. Тому що не формується цей рефлекс зв’язку, прив’язанності і прихильності. І якщо його не буде до 8 місяців, у дитини формуються незворотні зміни.

Ми розуміємо, що майбутнє дитини – то сім’я. Але ми, як фахівці, цю проблему не вирішимо. Це проблема усього суспільства. Відомий науковець світового рівня, лікар-генетик, професор Володимир Вертелецький з Америки, коли ще багато років назад у нас тільки починалася співпраця, казав, що наші сирітські притулки – це чорна пляма на прапорі України. Ніде, казав, такого немає. Якщо і є десь такі притулки, то приходить бабця-волонтер і на руках тримає ту дитину, щоб прихильність хоч до когось формувалася.

Якось ми провели дослідження: студенти факультету психології СНУ імені Лесі Українки приходили в наш будинок дитини. Кожен – до однієї і тієї ж дитини щодня. Через 2 місяці ці діти почали реагувати на те, що студенти йшли, як нормальна дитина на маму, яка йде на роботу.

– Україна хоче поступово відмовитися від сиротинців та інтернатів. Але що буде з дітьми?

– Наша держава взяла чіткий курс на впровадження сімейних форм виховання. Ми мали планомірно завершити все, підростити наших дітей і передати іншим закладам. Але ці плани не вдалося реалізувати.

В Україні є 121 патронатна сім’я. Це тимчасова форма виховання. Сюди на три місяці вилучають дітей. За це час держава підшуковує якісь варіанти для дитини. Але така кількість сімей – це дуже мало для України. Наші люди звикли до того, що якщо вони беруть дитину, то вони беруть її на тривалий час. Тобто, на жаль, ці плани по створенню патронатних сімей не реалізувалися у потрібній мірі.

Міністерство соцполітики великій упір робить на те, щоб зросла роль громад по попередженню соціального сирітства, щоб на місцях були створенні центри денного перебування дітей, щоб соціальні служби вчасно виявляли проблемні сім’ї та працювали з ними більше.

У планах реформування була поставлена ціль на базі будинків дитини створити центри ранньої реабілітації. Ми перші в Україні почали над цим працювати і дуже добре впоралися з цим завданням. Ми думали, що розширимося і будемо працювати у режимі реабілітації, але, на жаль, на сьогодні ця ціль виявилася недосяжною по одній причині: а куди діти цих дітей? Серед них є дуже важкі вродженні вади, їх не візьмуть на усиновлення, навіть в прийомну сім’ю, тому що для виховання цих дітей потрібна спеціальна медична підготовка.

У нас дуже потужна команда реабілітаційного процесу. На базі будинку дитини два роки поспіль діяла програма по навчанню українських фахівців з нейророзвиткової терапії. Це один з найкращих методів по профілактиці ДЦП. У нас працювали американські інструктори, лишилося все оснащення, яке вони привезли.

Це доволі не проста тема і наші амбітні плани на те, що ми повністю перетворимось у центр ранньої реабілітації, поки що не виправдалися. Але ми маємо ресурси і напрацювання.

– Тетяно Володимирівно, розкажіть, як проходить день у будинку маляти?

– У нас грудна, середня і старша групи, четверта – карантинна. Всі діти, які до нас поступають, 21 день ізольовані від інших. У кожній групі по 10-12 дітей. Працює цілодобовий медичний пост. Щодня лікар оглядає дітей.

З ними займаються спеціалісти: логопеди, психологи, вихователі. По 12 годин працюють няні і медсестри. На жаль, працівників не вистачає. А робота дуже специфічна. Це не просто медична сфера, у нас заклад називається виховально-доглядальний. Не просто впоратися з 12 дітьми у групі, де в основному хлопчики. Їх до нас більше потрапляє.

У дітей багато цікавих занять, прогулянки, чотириразове харчування, сон. У маленьких, звичайно, графік дещо відрізняється. Літом спрощуємо педагогічний процес, більше гуляємо та граємося. В нас теж є канікули.

Якщо ви глянете на наших дітей, то вони гарні і доглянуті. Зовні нічим не відрізняються від домашніх: добре вдягнуті, добре харчуються, щічки у всіх рум’яні. Але всі на руки просяться, проте не вистачає тих рук. Закордонні колеги наголошували, що у нашому будинку досить позитивна атмосфера. Ми не кажемо, що тут ідеально, бо то не сім’я. Але наші діти тут отримують найкращий варіант несімейної опіки. Вони смачно нагодовані і гарно вдягнуті, у захищених комфортних умовах, вони мають медичний супровід та, при потребі, реабілітаційну допомогу.

– Аби забезпечити усім необхідним дітей, коштів, упевнена, не вистачає. Чим можуть допомогти дитячому будинку благодійники?

– Нам вони дуже допомагають: з останнього – перед минулим новим роком благодійники подарували величезну плазму, завдяки якій діти можуть поринути у той світ, який їм недоступний. Благодійники забезпечили квартальну потребу в підгузках.

Те, що завжди буде потрібне дитячому будинку, – це засоби догляду за дитиною: підгузки, серветки, миючі засоби, наприклад. Є частина дітей, які потребують дорогого специфічного харчування. Вся допомога, яка поступає, дуже жорстко обліковується.

Щороку у День захисту дітей ми влаштовували дітям веселе свято – запрошували наших благодійників, влаштовували розваги на вулиці, запускали кульки, працювали клоуни, малювали на асфальті. Цього року було сумно дивитися на пустий двір – жорсткий карантин. Пропозицій допомоги теж поменшало. Ми розуміємо, що у звя’зку з карантином у людей впали доходи. Проте головне вийти з цієї пандемії без втрат.

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.