вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

«Досі боюсь стати нездарою», — луцька фотографка Варвара Шевчук

«Досі боюсь стати нездарою», — луцька фотографка Варвара Шевчук
Роботи луцької фотографки Варвари Шевчук легко впізнати з-поміж інших: м’які кольори, ніжні деталі та багато тепла.

Варвара — донька вчительки та священника. Жінка часто знімає фотосесії у стилі «ню» і радіє, що батько досі не зареєстрований в інстаграмі.

Також вона каже, що головний секрет гарної фотографії — це любити людей, яких фотографуєш та вміти знайти у кожному щось прекрасне.

Про її життя і професію – у розповіді самої Варвари.


«Вийшла з літака в босоніжках і заплакала»


«Народилась я у Ташкенті, що в Узбекестані. Там жила до 16-ти років. Мій тато — священик, а мама — вчителька математики. Через роботу тата ми їздила по всьому СНД.

А коли вони вийшли на пенсію, то вирішили повернутись в Україну. Мені тоді було 16 років і почувалась я дуже погано. Мене відірвали від мого життя, від усього, до чого я звикла та що любила. У мене ж там були друзі, була якась любов… Добре пам’ятаю, як вперше вийшла з літака. То був кінець жовтня, а ми прилетіли у шортах та сандалях. У Ташкенті ж спекотно було. А в Україні на вулиці йшов мокрий сніг з дощем, люди одягнені у черевики та пуховики. У мене була легка депресія і я просто заплакала.

Деякий час я вчилась у 5-ій школі у Луцьку. Однак, так і не знайшла спільної мови з однокласниками, бо була дуже замкнутою дитиною.

Потім вступила до Інституту мистецтв на піаністку. І вже в цій творчій атмосфері я змогла відкритись, полюбити людей та й Україну загалом.

«Люди питали, чого я так дешево беру за фотосесію. Я ж не могла сказати, що мені дуже треба були гроші»

Я завжди фотографувала щось собі на телефончик. Мій чоловік — фотограф, батьки його також фотографи. Вони мали своє фотоательє у місті, навіть займались кольоровою фотографією, коли такого ще ніде не було.

У 2008-му році почалась криза і мій чоловік втратив роботу. Я тоді була вагітна, але треба було якось вирішувати цю проблему. Одного разу чоловік згадав, що він - фотограф і має «дзеркалку». Проте, справи тоді пішли не дуже. Нам довелось переїхати до Нетішина, де жили його батьки. І ось там, у маленькому містечку, де мене ніхто не знав, я вирішила, що буду фотографом. Бо ж у Луцьку я мала багато знайомих, вони могли сміятись з мене чи засуджувати. А там все було по-іншому. Ми робили оголошення та сильно занижували ціни.

Спочатку мені було важко спілкуватись з людьми. Одного разу ми прийшли до школи, щоб фотографувати дітей для віньєток. Нам сказали, що це — класний бізнес. Вже в школі я зрозуміла, що лише на декілька років старша за тих випускників. Вони почали питати, чи хороший я фотограф, якщо роблю свою роботу за таку смішну ціну. А я стояла, і не знала, що їм казати. Я ж не скажу, що нам треба були гроші і ми «скидали» ціни.



Проте, це була хороша можливість вчитись: як фотографувати, так і спілкуватись з людьми. Адже треба було креативити, аби наступного разу з усіх фотографів клієнти вибрали саме нас.

Однак, це не був мій перший заробіток завдяки фото. Колись ми ходили і «чіплялись» до людей у луцькому парку, пропонуючи сфотографувати їх. Я казала: «У нас є «дзеркалка», а у вас — гарна дитина, давайте фотографуватись». Я вже тоді була вагітна і це все виглядало дуже смішно, бо «чистими» ми заробили десь 50 гривень.



«Хороший фотограф народжується ще під час батьківського виховання»

Для того, щоб розвиватись, потрібно вчитись. Я досі вчусь. Хоча, колись все було по-іншому, і не було таких можливостей, як зараз. Ми передавали цінні знання «з вуст до вуст». Разом фотографували та вчились один в одного.

Хороший фотограф починається ще з того, як людину виховали батьки. Наскільки вони зробили її освіченою та навчили бачити у всьому прекрасне. А далі — то можна навчитись.



У нас є студії, ми їх зараз здаємо. Там я знайомлюсь часто з молодими фотографами і вони мене дуже вражають. Бо вони такі молоді, а в них вже все так добре виходить: гарно, стильно, зі смаком. Зараз набагато легше вчитись фотографувати, адже є стільки можливостей, стільки інформації. Достатньо лише навчитись азам, а потім вже вибудовувати власний стиль. На Ютубі є все необхідне. Інформації навіть забагато.



У Луцьку реально заробляти фотографією. У нас ж це вийшло. Головне — це віддаватись своїй роботі повністю. Не можна займатись «халтурками». Адже яке відношення до роботи, такий і результат. У нас все життя — у фотографії, ми живемо цим, любимо це.


«Більшість свого часу я вважаю себе нездарою»


Я досі не знайшла свій стиль, постійно експериментую з настроєм зйомки. Часом хочеться артхаусу, суму та туги, а приходять на фотосесію веселі люди. Я ж не буду змушувати їх сумувати. То я ловлю їх посмішки та настрій.



Я дуже поважаю людей, які знайшли власний стиль. Образливо, коли деякі фотографи говорять, що нудно дивитись чиїсь там фотографії, бо постійно одне і те саме, нічого нового. Але просто людина має свій стиль, який довго шукала і нарешті знайшла.

Більшість свого часу я вважаю себе нездарою. Або маю два стани: «я — геній» і «я — униле гівно». Оцей стан «я — геній» — дуже поганий, бо немає жодного розвитку, а лише деградація. А поганий настрій і низька самооцінка часто надихають боротись та працювати. Тоді я просто йду, зустрічаю красивих людей, підходжу до них та пропоную сфотографуватись.



Одного разу я їхала на авто, побачила хлопця з довгим волоссям, яке красиво розвіювалось від вітру. Спитала, чи хоче сфотографуватись, а він погодився. Так вийшло і з екзотичним індусом, який живе у Луцьку.

Зазвичай люди спокійно на це реагують. Я «чіпляюсь» до неординарних, а вони завжди відкриті до експериментів і дуже творчі. Треба мати сміливість вирізнятись.

Тому, в часи маленької кризи я надихаюсь людьми.

«З клієнтом ми повинні обійнятись і залишитись друзями»

Колись я була замкненою людиною, але якщо ти працюєш фотографом, то так бути не може. Адже постійно доводиться спілкуватись з людьми. Я навчилась робити це на інтуїтивному рівні.

Для мене дуже важливо вміти знайти у будь-якій людині щось прекрасне. Це такий мій квест — спочатку знайти щось прекрасне, а вже потім почати фотографувати. Якщо не любити людей, яких фотографуєш, то нічого не вийде.

Часто до мене приходять на фототерапію, бо моя суперсила — бачити прекрасне. Головне — за це зачепитись та гарно сфотографувати. Я дуже не люблю, коли люди комплексують через зовнішність і соромляться її. Тоді я прошу посміхнутись, а мені відповідають, що не посміхаються. Але я настоюю на своєму: «Ні, а ти посміхнись, мені подобається твоя посмішка». Спочатку люди бояться та соромляться, але потім їм починає подобатись. Головне — це довіряти мені.



Наша ціна не дозволяє, аби люди, які нам не довіряють, замовляли у нас фотосесію.

Для прикладу, під час зйомки весілля я кожну хвилину знаходжусь із нареченими. І вони мають мені довіряти, адже я розділяю з ними найсокровенніше та найінтимніше в їхньому житті. В кінці ми повинні обійнятись і залишитись друзями.

«Часом мама дзвонить і каже, що я їх з татом ганьблю»

Колись у мене був перший досвід зйомки у стилі «ню», і це було дуже бридко. Перед тим я спеціально пофотографувала так свою подругу, аби потренуватись. Під час фотосесії клієнтка занадто розкуто себе вела, була дуже вульгарною. Я потім довго не знімала «ню». Хоча, згодом зрозуміла, що можу робити це красиво та робити мистецтво.

Мій тато не сидить в Інстаграмі, а мама кожен раз сварить за «ню» фотосесії. Каже, що це — жах, і я їх з татом ганьблю. А я завжди кажу: мамо, це — мистецтво. Подивись на роботи Рафаеля. Звісно, таке собі порівняння. Але щось у цьому є.



«Я боюсь стати посміховиськом»

Я не роздруковую власних фотографій. Вважаю, що це якийсь нарцисизм. Хіба що можу роздрукувати фото своїх дітей. Адже фотографія завжди передає якусь цінність. А для мене найбільша цінність — моя сім’я.

До виставки власних фотографія я не доросла. Ще потрібно розвиватись та вчитись. Хоча, я не знаю, до якого етапу фотограф може розвиватись. Я часто бачу, як мої кумири просто зупиняються. Тобто, на їхньому життєвому шляху трапляється якась проблема, і в них зникає натхнення та опускаються руки. Але є люди, яких труднощі ще більше надихають. Вони доказують всім і собі, що можуть стрибнути ще вище.

Я завжди намагаюсь розвиватись і дуже боюсь стати посміховиськом. Тобто, коли я перестану робити щось хороше і люди скажуть: фу, зіпсувалась. Цього моменту дуже не хочеться і іноді здається, що краще все покинути вчасно.

Але, для того, щоб постійно бути «на хвилі», потрібно завжди працювати над собою. Я постійно вчусь та намагаюсь розвиватись. Адже фотографія — це моє життя і я не можу це просто взяти і залишити».

\

Текст – Ельміри СЕРКОЖАЄВОЇ

Усі фото — зі сторінки Варвари Шевчук у фейсбуці.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 3
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Гарно написано. Про цікавих і читати захоплює.
Відповісти
гарні фото. чудова майстриня.
Відповісти
Варвара – то любоуууу
Колись дуже багато працювала з фотографами, але вона особлива, з нею дуже легко та мега комфортно фотографуватись!
Відповісти