вхід реєстрація

Донецький полонений - чому і як я «чалився» в полоні сепаратистів

Донецький полонений - чому і як я «чалився» в полоні сепаратистів
Тортури, викрадення, спрага та голод – єдині аргументи політичної дискусії, які застосовують до своїх опонентів донецькі сепаратисти. Про справжні наміри бойовиків, їхні цілі та світогляд я дізнався, відчув власною шкурою в прямому сенсі цього слова.

Пропоную читачам нашого видання цікавий матеріал про життя терористичної організації «Народноє ополченіє Донбаса» та про мої пригоди в ролі бойовика-сепаратиста та в’язня донецьких катівень.

Самосвяти за сепаратизм

Історія моєї поїздки в зону бойових дій почалася з того, що на сайті організації «Телекритика» я побачив пропозицію позмагатися за грант. Організатори конкурсу пропонували українським журналістам фінансову допомогу для відрядження на Схід. Моя заявка була успішно розглянута, і вже за тиждень я вирушив до Харкова.

Перша столиця УРСР справила гнітюче враження, абсолютна деградація і маргіналізація сепаратистського руху, відсутність цікавих особистостей та ідей взагалі не лишала можливості для написання гострого матеріалу.

Передивляючись новини 24 квітня, побачив що в Слов’янську почалася активна фаза контр-терористичної операції, а донецьке ополчення оголосило загальну мобілізацію. Одразу ж того дня, потягом «Харків-Донецьк» вирушив на територію бунтівної області.

Донецьк зустрів мене абсолютним спокоєм та хресним ходом. Купка віруючих молилася за «Русь» та перемогу «православного воїнства», тобто сепаратюг. Як виявилось пізніше, подібні ходи влаштовує батюшка-самозванець, а православні священики навіть Московського патріархату «не благословляють» участь в сепаратистських шабашах. Втім це не зупиняло старих православних сталіністів, які кожного дня з хоругвами в руках близько 20 години вечора починали намотувати кола вулицями Донецька.

Шашлики по-донецькі

Центральним штабом донецьких сепаратистів є захоплена ними будівля Донецької ОДА. На мене гніздо сепаратистів справило гнітюче враження. Абсолютно непродумана система барикад, яка просто копіює майданівські взірці не враховуючи того, що шини просто небезпечно підпалювати в 10 метрах від будинку.

В своєму епігонстві майданівських технологій «колоради» дійшли до того, що навалили барикади з шин в фойє обласної адміністрації. Хлопці просто не змогли уявити ефект потрапляння пляшок з напалмом в цю купу шин. Якби харківські ультрас за прикладом одеського будинку профспілок спробували штурмувати будівлю Донецької ОДА то декілька організованих кидків пляшок з коктейлем Молотова перетворили би адмінбудівлю в справжній газенваген, а сепаратистів в купу барбекю.

Записався до ополчення дуже просто – підійшов до агітаційного намету і використовуючи лексику «колорадів» попросився в ряди ополчення. З будівлі ОДА вийшов посланець, який відвів мене до командира на псевдо «Ведмідь». Той записав мої дані, призначив позивний «Скіф», виділив матрац і спальне місце в одному з кабінетів розгромленої адмінбудівлі й запропонував відпочити, мовляв основна робота буде вночі, коли підемо патрулювати сплячий Донецьк.

Ввечері, після шикування, коли бійці прокричали «Слава Расії-Данбасу слава» мене запросили на допит. Тут треба зауважити, що це стандартна процедура сепаратистів, які страждають на справжню шпигуноманію. «Колоради» шалено бояться шпигунів «Правого сектору» та агентів СБУ. Нині в будівлі ОДА сидить ув’язнений не один «ополченець» з Одеси, Харкова чи Миколаєва. Добровольці марно намагаються довести бойовикам щирість свого бажання воювати за Донецьку республіку.

Мене допитували 4 години, і за весь цей час ні «Ведмідь», ні інший «слідчий» не могли знайти ніяких невідповідностей в моїй легенді.

«Уже четирє часа и не колєтся», - з подивом говорив «Ведмідь». Слідчі міняли тактику, часто виходили радитися за двері, порпалися в моєму телефоні і читали смс-повідомлення, перепитували про номери друзів і родичів, що були записані в пам’яті апарата.

Після допиту мене завели в невеличкий кабінет, де закрили заблокувавши двері розтрощеними сейфами. На той час бойовики поводились досить ввічливо.

Звичайний садизм

Зранку, попорпавшись в моїх речах сепаратисти виявили посвідчення журналіста. Цей факт викликав у них шалену лють. Близько 12 години двері кабінету розчинилися і в приміщення забігли 5 бойовиків. Всі були в балаклавах, один з них не приховував свого обличчя.

Вони стали бити мене і вимагати зізнань в тому, що я насправді диверсант і шпигун. Потім сепаратисти обмотали голову ганчіркою, і заламавши руки відвели в інше приміщення, де власне і почалося катування. Мені різали ножем вказівного пальця правої руки, били електрошокером в ліве плече, попередньо поклавши на нього мокру ганчірку, аби збільшити силу удару струмом. Також били товстим словником по голові та імітували розстріл з пістолета «Вальтер ППК».

Катування продовжувались декілька годин, було тяжко визначити скільки, адже відчуття часу абсолютно втратилося. Кати вимагали від мене признатися в тому, що я шпигун, назвати «куратора», надати телефони сотників «Правого сектору» та «Самооборони». Саме тоді в мене вилучили всі цінності, які лишалися в кишенях та забрали обручку.

Було очевидно, що катам подобається те, що вони робили. Вони знімали все що відбувалося на камери своїх телефонів. До катівні двічі приходили делегації від «Оплоту», які просили їм віддати мене, щоб і їм трошки насолодитися тортурами. Також приходила делегація від бійців «Беркуту», які саме тоді повернулися з зони бойових дій. Але «НОДівці» нікому мене не віддали.

В цей момент я вже попрощався з життям і приготувався відправитись до «Небесної редакції». Власне так би і сталося (бойовик «Патріот» потім признався що вже готувався випустити мені кишки), якби не дивна несподіванка.

Язик до камери доведе

Хтось із сепаратистів додумався зателефонувати журналістам телеканалу СТБ і повідомили їм про те, що в будівлі ОДА утримують журналіста, якого катують. Колеги одразу видали цю інформацію до ефіру. Сепаратисти перелякались, що маю спільника, і стали вимагати в мене його контакти. Оскільки я працював сам, то відповісти на це питання не міг.

Тим часом один з сепаратистів зробив чергову дурницю, він виліз на трибуну перед Донецькою ОДА і виголосив полум’яну промову про те, що ополченці вполювали шпигуна-журналіста, і зараз з ним «працюють».

Ця інформація викликала шалену радість біснуватих сепаратистів біля адмінбудівлі і жах у катів. Вони зрозуміли, що інформація про мене якимось чином поширюється, до того ж невідомо що я міг назнімати за день в будівлі, та яку інформацію надіслав у редакцію. Сепаратисти стали панікувати, відчувши за своєю спиною «сморід тюремної параші».

Зрозумівши, що приховати затримання журналіста не вийде кати вирішили, що звернення, яке зроблю під тиском, змусить родичів та правоохоронців припинити можливий допит.
Для запису фальшивого звернення запросили російських журналістів з інтернет-каналу «ANNA NEWS».

Люди, яких мені соромно назвати колегами, побачивши що я сиджу в одних штанях, що мене катують, що мене під тиском змушують зробити брехливе відеозвернення не відчули ніякого дискомфорту. Ці пропагандисти у сусідній кімнаті за допомогою прапора, бронежилета та шолома створили фальшивий Слов’янськ. Цю халтуру потім «залили» на сайт «YouTube».

Зрозумівши, що полонений журналіст – це цінний актив, який можна обміняти на полоненого чи продати за гроші, сепаратисти припинили катування, і навіть вперше за той день дали поїсти. Поки чекав на вирішення свої долі, то бойовики влаштували справжнє паломництво до мене: кожному хотілося поспілкуватися з журналістом із Західної України.

Особливий ажіотаж у сепаратистів викликали фото головного волинського комсомольця Олександра Кононовича. В той день у Донецьку відбувався «Антифашистський форум», то ж хлопці, які забезпечували охорону впізнали волинського делегата.

«Єслі он тут паявіца – ми єму голаву атрєжем», - попередили мене бойовики. Причини такої ненависті до волинського «комуняшки» мені ніхто не пояснив.

Волинь – це там, де друг сидів

Багато з «колорадів» взагалі не знали, де знаходиться Луцьк. Діалоги були приблизно такі: «А гдє ето Луцк?», - питає мене молодий хлопчина. «А Волинь? Знаю, у мєня там друг в Ковєлє сідєл», - відповідає інше обличчя «рускава міра».

Після наради до мене прийшов «Ведмідь» який повідомив, що сепаратисти утримуватимуть мене до 11 травня, тобто до дня проведення референдуму, а після цього мовляв забезпечать мені безпечну евакуацію з території Донецької Народної Республіки.
Після такого вироку мене відвели до кімнати, в якій мав провести три наступних тижні.

Площа «камери» складала приблизно 7 квадратних метрів. З меблів: письмовий стіл, стілець, порожня шафа. На підлозі – ватяний матрац.

Вікно виходило на площу перед ОДА. З 7 ранку до 23 вечора за вікном з потужних колонок лунали радянські пісні часів Другої Світової, на кшаталт «Вставай страна агромная» або «Смуглянка-малдаванка». Також іноді вмикали новітні гімни «Наваросії», які дивували мене своїм лексиконом. Наприклад в одній, найбільш популяній пісні, були такі слова «Вайна с народам – ета зло, Майдан заткньот свайо хайло».

Час від часу на трибуну виповзали епічні персонажі достойні гумористичної передачі Євгена Петросяна. Спікерів було двоє.

Перша – комуністична бабуся, яка жахливим суржиком скаржилася на те, що «крававая кієвськая хунта» забороняє їй розмовляти російською мовою, також вона постійно виголошувала зі сцени «афіциальниє абращєнія» від себе до Обами, Меркель та інших провідних політиків світу. Закінчувала вона свій виступ читанням власних віршів, штибу:
«Нє нужна западних падачєк!
Данбас – маскаль, Данбас не скачєт!»
Іноді її заміняв старий шахтар-сталініст, який кожен свій виступ закінчував криками про те, як він мріє перегризти горло народному депутату Ляшку.

Сумні долі бранців

Іноді я чув знизу крики «Карідор!» Це бойовики заводили в приміщення захоплених заручників. Один раз розлючена юрба старих сталіністів кинулася бити бранців, бойовики ж відганяли біснуватих автоматними чергами.

За весь час мого перебування до будівлі ОДА привели не менше 25 бранців. Їх кількість набагато більша, адже частину із захоплених не бачив. На вулицю вивели за весь час мого сидіння тільки чотирьох бранців. Двох хлопців набили кийками, аби вони швидше бігли, а ще двох заручників вивели під дулами автоматів та змусили їх сісти в білий бус та повезли в невідомому напрямку.

Наскільки мені відомо, в Донецькій ОДА утримуються десятки бранців в різних умовах. Деяких тримали в умовах подібних до моїх, декому зв’язували руки та ноги скотчем. А один студент-медик лежав у підвалі облдержадміністрації з переламаними ногами та руками. До нього не пускали лікарів, аби переламані кістки неправильно позросталися і нещасний лишився на все життя калікою.

Як розповіли мені хлопці, які приносили їжу – дуже багато полонених утримується в підвалах Слов’янська. Там страшні катівні і навіть ополченці ризикують опинитися в тих підземеллях. Там бранцям не дозволяють лежати або сидіти на підлозі. Полонені сидять навпочіпки, із зав’язаними скотчем руками і обличчям. Їх там страшно катують.

Не в кращих умовах перебувають в Слов’янську і ополченці. Еліта сепаратистів – бойовики тримають їх за гарматне м'ясо. Ополченцям видають автомати тільки безпосередньо перед боєм, вивівши на позиції і вказавши сектор обстрілу. Після бою в ополченців забирають зброю та заганяють їх в казарми.

Інформаційна війна

Сепаратисти вирішили використати мене як бійця інформаційного фронту. Спочатку вони змушували мене писати якісь дурнуваті статті. Оскільки я сидів в чотирьох стінах і був фактично відірваний від інформаційного поля, то мені приносили роздруківки новин з російських інтернет-сайтів і просили вигадати з них статтю. Також змушували писати блоги на задані теми. Ця вся лабуда потім відсилалася сепаратистами на редакційну адресу нашої газети.

Також подібним чином записували дурнуваті відеозвернення. Нерозуміння бойовиками сутності інформаційної війни засвідчила марність їхніх зусиль. Ці ролики передивилися з десяток людей, половина з яких – мої родичі, інша половина – правоохоронці. Хоча перед тим сепаратисти обіцяли більше мільйона переглядів.

Написання цієї халтури дозволяло мені більш-менш регулярно харчуватися, адже добу-півтори міг сидіти без їжі, а от коли приходили з матеріалами, то я міг завжди попросити харчів. Також це давало можливість повідомити рідних, що я живий. Іноді вдавалося зателефонувати, коли потреба узгодити матеріал з редакцією вимагала від сепаратистів надати мені в користування телефон.

Харчування було геть поганим. Перерви між їжею - 24-36 годин. Один раз я провів без їжі та води більше двох діб. В умовах страшної спеки, яка тоді панувала на Донбасі, ледь не сказився. Аби не болів живіт, пробував жувати туалетний папір.

Несподіване звільнення

Звісно що 11 травня мене ніхто не відпустив. Для сепаратистів стало шоком те, що після переможного референдуму Росія не визнала ДНР незалежною державою. Виявилось, що їхня республіка – віртуальна держава, яка існує тільки в уяві сепаратистів. Цілий тиждень вони просто не знали, що зі мною робити. Цей час провів в абсолютній ізоляції, майже без харчування.

Але раптом 17 числа відкрилися двері і охоронець спитав моє прізвище та ім’я. Я зрозумів, що почався якийсь рух у моїй справі.

Наступного дня, близько 15.00 години зайшов інший охоронець дав їсти і повідомив, що мене ведуть «на обмін», тому маю помитися й поголитися.

Виявилось, що всі мої речі вкрадені. Ті люди, які не соромляться називати себе «годувальниками всієї України», вкрали навіть шкарпетки та майку. У більш-менш пристойному стані в мене лишилися шорти та кросівки. Аби не виводити мене зовсім голого мені дали футболку «Народноє ополчєніє Донбаса».

Вже близько 19-20 години мене вивів з приміщення Донецької ОДА невідомий в цивільному, який відвіз мене на територію донецького аеропорту, де висадив на дорогу і наказів йти в напрямку брами. Там чекали невідомі люди. Коли я підійшов ближче, то впізнав серед присутніх Віктора Ведмедчука та народного депутата України Нестора Шуфрича. Вони привітали мене із закінченням полону і запросили разом з собою до літака.

Моє перше питання до Медведчука було досить провокаційне: «Пане Вікторе, що це було, і навіщо воно Вам потрібно?», - спитав я політика.

Медведчук розказав, що він вже довгий час займається визволенням бранців з абсолютно різних таборів. На його рахунку звільнені активісти «Правого сектору» та «Беркуту». Мене звільнили, бо прізвище значилося у списку 16 бранців, що його надав уряд Медведчуку. Як сказав політик – мені шалено пощастило, що я був першим у цьому списку. За мене не було виплачено жодної гривні викупу, та я не був обміняний на жодного полоненого сепаратиста.

Через годину літак приземлився в Києві, і вже за короткий час мав можливість нарешті побачити своїх близьких, які вже вважали мене вбитим.

Сергій ШАПОВАЛ
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 8
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Ведмедчука там виправте.
Відповісти
Ну так ,а хто ж грант отримав? А стаття цікава,хоча нової інформації не привносить-ополченці-суміш колаборонтів та криміналу та трохи звихнутих пенсіонерів.Соромно,що такі покидьки живуть на гроші нормальних українців.
Відповісти
То оце та цікава стаття? А все-таки всіх дуже здивувала відсутність слідів катувань...
Відповісти
оце було би радості людочці,якби журналіст без вух приїхав...
Відповісти
Не було б радості і не було б запитань
Відповісти
просто був вже покатований Булатов, потім покатований Шаповал, потім покатовані журналісти ЛайфНьюз... :)
Відповісти
Казочки це все,дешевий піар
Відповісти
а у Слов'янську українські "герої" скинули бомбу на дитячий садочок.Курви.
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час