вхід реєстрація

У нинішній ситуації Міноборони має керувати військовий, - ветеран-прикордонник Віктор Котляренко

У нинішній ситуації Міноборони має керувати військовий, - ветеран-прикордонник  Віктор Котляренко
Уродженець Сміли Черкаської області, нині – лучанин, Віктор Котляренко віддав охороні державного кордону 20 років. Більше п’яти з них - був на війнах. Отримав 32 бойові нагороди, серед яких орден «Честь и слава».

З нагоди професійного свята ветеран Державної прикордонної служби, учасник бойових дій, полковник запасу ділиться на сайті «Волинь-Інновація» не тільки спогадами про свій військовий шлях, а й роздумами про нинішній стан у Збройних силах України.

Вікторе Олексійовичу, Ваш колега-прикордонник став міністром оборони України. Михайло Коваль, на вашу думку, виглядає перспективним воєначальником?

Мені довелося кілька разів із ним зустрічатися, навіть на пенсії. Справляє хороше враження. Він – десантник. Тривалий час служив із головою прикордонної служби Миколою Литвином. Вважаю Коваля грамотним. Він має певні навики ведення військових операцій. Зараз і треба, щоб міністром оборони була людина, яка може мислити масштабно, здатна аналізувати обстановку і прийняти відповідне правильне рішення.

В порівнянні з попередниками, вважаю його кандидатуру найкращою. Про цивільних взагалі не веду мови. За нинішньої ситуації треба військового, щоб діяв правильно, зважено і прагматично. Цивільному міністру Генеральний штаб дає папери, і він тільки ставить підпис «як міністр оборони». А справжній - має розробляти стратегію, тактику особливо в нинішній неспокійний час, коли воєнний стан на сході України.

У нашій країні мала статися надзвичайна ситуація, щоб про жахливий стан Збройних сил заговорити. А як було за радянських часів, армія і тоді ж не була ідеальною?


Мене призвали 1969 році в прикордонні війська. Служив солдатом в Туркменістані на кордоні з Іраном, тобто з капіталістичною країною. У той час, самі знаєте, кінець 60-х – початок 70-х була холодна війна. НАТО, СЕАТО, СЕНТО – яких тільки блоків військових не було.

Я 17 років прослужив в Середній Азії. Спочатку солдатом строкової, а по закінченні вищого прикордонного командного училища в місті Алма-Аті, тодішній столиці Казахстану, по розприділенню потрапив теж до Середньої Азії.

Середня Азія виховує мужніх людей. Це – спекота 50-65 градусів, нестача води, суцільні пустелі, жорсткі умови. Треба мати витримку, навіть – мужність, щоб служити там по 15 – 20, а то й по 25 років. Нас не заміняли, як в Радянській армії: хто п’ять років відслужив в Середній Азії, їх переводили в Німеччину, Польщу чи Чехословаччину.

Тобто прикордонні війська – це була окрема категорія військових?


Прикордонні війська були при КДБ СРСР. У нас був свій начальник військ, але підпорядковувалися Раді Міністрів СРСР, тобто Андропову. Це були елітні політичні війська, куди брали порядних, дисциплінованих, перевірених людей. Щоб ні батьки, ні вони не притягувалися до кримінальної відповідальності. Все – на високій партійно-політичній моралі.

Солдатом я служив на 12-й оперативній заставі. Через 50 метрів – лінія кордону. Дуже рідко, але були випадки, коли злочинці втікали в Іран. Хоча укріплення кордону не дозволяло вештатися туди-сюди. Між двома рядами системи «С100» (вона складалася із 23 ниток колючої проволоки, і працювала індуктивним методом – при замиканні спрацьовував сигнал і надходив черговому по заставі) розміщалися різні інженерні споруди, колюча проволока «спотикач», різні заплутуючі пристрої.

Одні ділянки при спрацюванні системи перекривалися автоматично, на інші – треба було вискакувати самим солдатам і перекривали кордон. А там вже дивилися по ситуації: чи людина робила спробу пройти, чи тварина. На озброєнні мали автомати, кулемети і гранатомети.

Але тоді, звичайно, були інші люди, інше покоління, виховане в патріотичному дусі. Та й взагалі, відрізнялася сама ідеологія. Велася робота з особовим складом, тому солдати і офіцери не скаржилися на важкі умови.

Солдати тільки два роки служили, а офіцери – все життя. Діти – в інтернатах в Ташкенті, Ашхабаді, а вони з дружинами – на заставі. А бувало штат застави передбачав одну жіночу посаду, то не кожна витримувала, щоб із глузду не з’їхати.

В Союзі було три прикордонних училища: в Москві два – політичне й командне і наше – в Алма-Аті. В Москві переважно сини великих начальників після школи навчалися, а наше, яке вважалося робітничо-селянським, було своєрідною школою мужності, туди після строкової служби приходили з реальною уявою про майбутню військову спеціальність.

Ще солдатом я бачив, як служить офіцер, як він відрікається від усього: від молодості, від певних задоволень, від нормального спілкування з сім’єю. Ти весь час закутаний колючою проволокою, всюди при зброї та в бойовій готовності. Вночі можеш спати три-чотири години: наряди випускаєш, виїжджаєш за тривогою на кордон. Тобто людина працює на знос.

Тепер інакше організована охорона державного кордону.


Звичайно, бо змінилася передусім політична обстановка. Хоч і з’явилося більше кордону з Білоруссю та Росією, укріплених постів і нарядів немає. Переважно – стаціонарні пости, які несуть службу у визначених місцях на залізничних, автомобільних та пішохідних пунктах пропуску. Зараз термін «застава» ліквідували, є тільки прикордонні «відділи».

Коли Союз розпався, багато офіцерів-українців (бо всю Середню Азію охороняли переважно українці, росіян було дуже мало) просилися на батьківщину. Саме з них формували нові прикордонні загони в Україні.

Чим відрізняються нинішні відділи від колишніх застав?


Щільність охорони кордону вже не та, види нарядів не ті, колючого дроту практично немає, таких, як у наш час, технічних засобів, а ходять рухомі пости: піші з собаками, на автомобілях, мотоциклах, квадрациклах, снігоходах, на Бузі – моторні човни є. Вони весь час рухаються по рокадній дорозі вздовж державного кордону. Тепер прикордонники ловлять нелегалів та контрабандистів.

Чи вважаєте доречним повний перехід на контрактну систему української армії?

Хіба частково. А якщо повністю, то треба забезпечити нормальну зарплату. Контрактник отримує 1,5-2,5 тис. грн.. За ці гроші тепер не наймеш квартиру. А ще сім’ю прогодувати. Люди йдуть, пробують, але потім розривають контракт. Поки що наша держава не може забезпечити військових житлом та належними умовами життя. А солдат строкової служби – особа підневільна.

Йому належить норма забезпечення у всіх відношеннях: одягнути і взути, нагодувати і в казармах розмістити. Враховуючи нинішній стан армії, країна не готова зробити повністю її контрактною. Треба мінімум п’ять-десять років. Тим більше, що воєнна обстановка на сході України.

Ваша думка, як бойового офіцера, хто винен у трагедії під Волновахою 22 травня, коли загинули наші хлопці – бійці з 51-ї механізованої бригади?

За свідченнями очевидців, які зараз лікуються у Луцьку, у військовому госпіталі, їхні командири проявили неповний професіоналізм. Не виставили бойову охорону, дозор, не провели розвідку, неправильно розставили бойові порядки. Тобто занадто розслабилися і халатно поставилися до своїх обов’язків. Вони дозволили розвідці супротивника, під виглядом місцевих жителів, вивідати обстановку.

На війні в Афганістані, де Ви були, могли б таке допустити?

Там такого не могло бути, бо ми весь час перебували в підвищеній бойовій готовності, чекали нападу у будь-яку мить. А тут хлопці – на своїй землі. І вони загинули, захищаючи її.

Коли Ви служили Афганістані, тоді, коли вже добре знали, що це за війна?

Це були 1986-87 роки. Брав участь в бойових операціях, проводив колони. Перебуваючи в оперативно-військовому відділі, який повністю брав не себе всі заходи в Афганістані, займався постачанням, забезпеченням наших підрозділів, проведенням бойових дій – у мене було багато функцій.



Цей відділ був в Таджикистані, в 117-му Московському прикордонному загоні (походить не від столиці, а від назви місцевого селища Московський). Поруч – Пянждський та Хорозький прикордонні загони. Наш вважався найбільш бойовим – у рік ми проводили бойові операції по десять місяців.

Тобто ще з території СРСР готували в Афганістан людей?


Я був то там, то тут. В Афганістані доводилося по горах 60-100 кілометрів проводити колони з 30 машин, щоб не розстріляли. Я сідав в першу машину (інакше за мною солдати вже не підуть, будуть вважати, що командир – боягуз, а там цього не можна робити), наприклад, із боєприпасами, в якій було чотири тонни мін. Якщо нарвався на міну, то уявіть, який буде вибух.

Коли детально подивитися карту Афганістану, де ми були: Рустак, Чахи-Аб, Янги-Кала і Туті – найдальша точка, вона розташовувалася від державного кордону вглиб країни на 100 км. А скрізь – банд-формування, душмани, обстріли, мінування – скільки людей загинуло в таких колонах. Це великий ризик, купа нервів, плюс 60-тиградусна спека.

Ви отримали достроково звання підполковника за Афганістан…


Мені довелося керувати великою операцією. На острові Даркад була розташована посилена застава чисельністю у 100 бійців. Мене туди відправили на 7-ме листопада (день святкування жовтневої революції – авт.). Так представники командування зазвичай робили задля забезпечення дисципліни і порядку, і, раптом що, бойових дій.

У той час у начальника застави прихопив апендицит, і його тим же вертольотом, що мене закинули, відправили. Додам, що постачання, забезпечення, пересування особового складу переважно було на вертольотах. І я залишився за старшого.



Перед нами кілометрів за два-три стояли сарбози – солдати правлячих військ Афганістану, які мали глинобитну фортецю. А в тих краях ходила банда із 350 чоловік. У той день вони протягом півгодини розстріляли цих земляків-сарбозів. Далі черга дійшла і до нас.

Знаючи що, коли нас добре притиснути, то природні умови не дозволять нам вибратися: острів омивається річкою Пяндж, яка має швидку течію, душмани почали шалений розстріл. Я взяв керівництво заставою на себе.

Скільки вам було років?

35-ть. У мене була мінометна батарея (це 6 мінометів 120 міліметрових – те, що нас і врятувало), чотири чи шість бетеерів, гранатомети та стрілецька зброя. Нас почали обстрілювати в 10-й вечора. Зав’язався дуже сильний бій, який тягнувся до другої години ночі. Душмани хотіли нас перестріляти або взяти живими. Перевага була на їх боці. Крім того, що моджахеди теж мали нормальну зброю, вони воювали на своїй території, вільно орієнтувалися по ній у нічний час.

Афганці – люди східної натури і дуже войовничі. Ви знаєте з історії, що сам Македонський не міг взяти Афганістан. Це – воїни від народження. Тим більше, що пройшло вже шість-сім років із початку війни. Вони навчилися воювати, виробили власну тактику і нашу вивчили, застосовували певні тактичні дії по відношенню до нас.
Коли о другій ночі різко обірвався бій, ми припустили, що вони зрозуміли, що не можуть нас взяти і вже понесли великі втрати. Наші агенти донесли наступного дня, що у них загинуло десь 80 чоловік.



Під час бою весь час тримав зв'язок із командуванням, із оперативною групою. Але вночі нічим не можуть допомогти, в горах вертольоти не літають. Я потім доповідаю командиру ситуацію, всі на вухах. І тільки стало світати, дивимося – вертушки з’явилися в небі. Доставили боєприпаси, начальство й інших командирів. Відзвітував. Така була м’ясорубка...

А з вашого боку скільки загинуло?

Троє вбитих і шість поранених. Коли бій закінчився ми нарахували патронів 750 штук, одну чи дві міни і по гранаті у кожного. Тобто ще б годину і нас можна було б голими руками брати. Зрозуміло, що ніхто б не здався, у кожного була граната.

За таких умов прикордонники не здаються. Тоді люди були патріотичними, дисциплінованими, витривалими. І вистачало мужності, аби не взяли в полон, гранату під себе і все. Бо вони, коли брали живих, відрізали вуха, ніс, інші місця, на спині зірки вирізали – знущалися, а потім вбивали. Витримати катування не так просто.



Єдиний раз я потрапив в такий бій. Побував у справжньому пеклі. Те, що мене обстрілювали – це вважалося в порядку речей, а це був чотири години справжній бій. Все змішалося із землею. Багато наших не загинуло, бо коли йшов обстріл груповою зброєю, ховалися під бетеери, а коли стрілецькою – інакше пристосовувалися. Люди вже були навчені вести бій і в денний, і в нічний час.

За цей бій мене представили до медалі «За бойові заслуги». Я її вже отримав в іншій частині.

Вам довелося ще одну війну пережити…

Мене направили заступником командира прикордонного загону на підвищення в Азербайджан у Нагорний Карабах. Там теж почалися бойові дії з березня 1988 року. А я прибув у червні, тобто через півроку знову почалася війна, і мені дісталося. Довелося бути в бойових умовах ще три з половиною роки. В цілому провоював більше п’яти.

Після Афганістану, до цього краю було не важко пристосуватися?

Нагорний Карабах – це невеликий шматочок землі, де живуть переважно вірмени. Він розташований в західній частині Азербайджану. Почався конфлікт, і область локалізували: ні заїздів, ні під’їздів, нестача продовольства, пального. Сам прикордонний загін із давніх-давен був заснований в Нагорному Карабасі в селищі Гадрут.



Колись при Катерині ІІ козаки організувалися. Коли я приїхав, там стояли казарми ще тих часів. Весь державний кордон з Іраном розташовувався в Азербайджані по річці Аракс, що розбивається на рукави, створюючи острови. Там неторкана природа, дика фауна: кабани, фазани, зайці, шакали, вовки – ніхто їх не винищував. Людська нога туди не ступала, бо теж була колюча проволока, тільки прикордонна стежка – для несення охорони державного кордону. Цивільних туди не пускали.

В 1990-му році ми вже так довоювалися, що настала сильна загроза нападу на прикордонний загін із боку азербайджанців. Це мусульманська країна, тут люблять кров, люблять воювати і до кінця. Самопожертва у них в цьому плані дуже сильна. Довелося вночі вивозити сім’ї на бетеерах. У мене дружина працювала лікарем в санчастині, і дві дочки: менша в третьому класі, старша закінчувала школу. Відправив їх до матері в Смілу на три місяці. Старшій ще довелося «воювати» там за золоту медаль, бо списки вже були складені…

У 1991 році стало легше, вже не було такої агресії. Кордон пересунули в Осетію, і його стали охороняти самі азербайджанці.

Вам довелося організовувати Луцький прикордонний загін?


Мене перевели в Україну, пішовши на зустріч моєму проханню. Спочатку організовував прикордонний загін у Дрогобичі, а коли Союз розпався – у Луцьку на базі ракетної дивізії. Був заступником. У той час, а це був жовтень 1992, нам перейшло у спадок шість застав із Польщею і 900 кілометрів із Білоруссю аж до Овруча.



В Україні я прослужив прикордонником тільки три роки. Але моя робота у статусі пенсіонера також має відношення до охорони. Десять років був начальником охорони на Луцькому автозаводі від ПП «Скорпіон пульт». Тепер викладач в навчальному центрі цієї фірми. Я все життя когось охороняю.

Дякую за розмову.

Галина БЄЛОВА
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 2
  • Статус коментування: премодерація для всіх
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Премьер непризнанной республики Подкарпатская Русь Петр Гецко: Закарпатью с бандеровской Украиной не по пути!
Відповісти
Гірко плакала на підлогу какала. До чого це? кий прем'єр? Сон рябої кобили.
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні статті
У нинішній ситуації Міноборони має керувати військовий, - ветеран-прикордонник Віктор Котляренко
28 травня, 2014, 19:34