вхід реєстрація

Віктор Винник з гурту МЕРІ: «Луцьк – українська Прибалтика»

Віктор Винник з гурту МЕРІ: «Луцьк – українська Прибалтика»
Лідер української групи МЕРІ Віктор Винник описує свою творчість так: «Це такі пісні про «Ромео», «Не Віталіка» і ще багато пісень, які ви не чули».

Музикант нещодавно приїздив до Луцька, аби виступити зі своєю акустичною програмою.

***

– У своєму Facebook Ти писав, що їдеш в Луцьк, в «українську Прибалтику». Чому Прибалтика?

– Для мене Луцьк – це Прибалтика. Це є витриманість. «Не все з першого разу. Треба подумати. Чуть-чуть, помаленьку. Нікуди не спішимо», – оце Волинь. Це гарно. І ще це в силу того, що ви розташовані північніше, ніж інші регіони.

– Це, сподіваюся, не пов'язано із стереотипом про естонців, які нібито дуже повільно все роблять?

– Ну, не настільки, як естонці. (сміється, – авт.).

– Я все життя живу в Луцьку, ніколи не чула такого порівняння.

– Щоб побачити зміни, треба вийти з кімнати, а потім зайти в кімнату. Тому частіше треба подорожувати. Заїжджайте в інші регіони, робіть свої висновки. Це абсолютно моя суб’єктивна думка. Може, я неправий. Але мені Луцьк саме через це й подобається. Уявляєш, якби ми всі – сорок стільки нас там ще мільйонів – були однакові? А так – ми всі різні. І це гарно.

ЧИМ ДОВШЕ МИ ДІТИ, ТИМ БІЛЬШЕ МИ ЛЮДИ

– Знаю, що Ти не тільки співаєш, не тільки пишеш свої пісні, а ще й пишеш дитячі казки. Це правда?


– Був гріх. (сміється, – авт.).

– Та чого гріх? Мені здається, що це навпаки – подвиг. Це ж дуже важко – писати щось для дітей. Їх не обманиш.

– Одна львівська радіостанція свого часу запустила такий проект, де артисти і інші публічні люди спробували написати казку для дитини. Як на це відреагували діти – я ще не знаю. Скажімо, свою казку я тестував на дітях своїх знайомих (оскільки я дітей ще не маю). Виявилося, що діти думають зовсім інакше. Основна складність цієї казки для мене була в тому, що я чесно набрав її одним пальцем на клавіатурі комп’ютера. Я цього не люблю і не вмію робити, тому це був для мене особистий подвиг.

– А про що та казка?

– Казка називається «Старий годинник». Йдеться про те, що на головній вежі одного гарного старого міста (майже як Луцьк) жив старий Годинник, який відав настанням Нового року. В результаті потім наставала Весна, Літо. Тобто на ньому був зав’язаний час. Але така-от підла Зима разом з сивим Морозом, з Хуртовинами, з її всілякими Посіпаками вирішили: «Для чого буде приходити Весна? Краще ми будемо володарювати завжди». На другий строк, на третій. Так, як президенти деякі. І вони вирішили заморозити Годинник, зламати його, щоб він не зміг провертати час. Але братик з сестричкою і з їхнім песиком почули цю розмову і зашкодили. Ну, там майже вестерн, майже бойовик. У результаті…Весна настане.

– Тобто хеппі-енд присутній?

– Так, хеппі-енд присутній. Але що мене вбило наповал – коли 5-річний син моєї знайомої слухав казку, потім каже: «Мам, ти мені скажи: там все нормально закінчиться? Хеппі-ендом? Мені важливо знати, чи буде Новий рік і чи будуть у мене подарунки». Ось так мислять сучасні діти. Геніально. Як на мене, основна відмінність дітей від дорослих – це віра. Я так хочу думати, що чим довше ми діти, тим більше ми люди. Тому дитинство – це прекрасно. Я ніколи не хотів бути дорослим.

– І навіть ніколи не мріяв: «Коли я стану дорослим,..»?

– Ні-ні. Я завжди думав: «Ух, хай би це настало пізніше». Але воно настало.

– Віриш в магію прийдешніх свят?

– Миколай існує. Не треба це піддавати сумніву. Для мене було великим шоком і потрясінням, коли товариші мені казали, що його немає. Але потім я себе силою думки переконав, що Миколай існує. Я дотепер в це вірю – і мені легше.

– А яке улюблене зимове свято?

– Різдво для мене багато значить, оскільки мені пощастило народитись в Карпатах. Сколівський район, Львівська область. Це гори. Це те Різдво, яким його малюють на картинках. З дитинства я пам’ятаю, що таке Різдво. Дідо заносив до хати солому, запускали ягня, сіяли дітям ті цукерки, які треба було шукати, ці вареники, в яких були ще ті радянські копійки. Було престижно колядувати: не заради грошей, а тому, що це не дозволялось. Це була така маленька революція в собі. Але все це помножене на дитинство.

– У вас назва гурту сприяє тому, щоб вітати якраз з Різдвом – МЕРІ Christmas :-) А щодо тих казкових персонажів. Дід Мороз, святий Миколай чи Санта Клаус – хто найбільше Тобі імпонує?


– Звичайно, Миколай. Треба мислити практично: Миколай завжди від народження нам щось приносив. Дід Мороз? Ну, він ходив зі своєю Снігуронькою, віршики треба було йому розказувати, але якоїсь особливої радості я не пам’ятаю. А Санта Клаус – це взагалі якийсь оленяр. У принципі, нехай вони всі існують. Але нам завжди треба підтримувати своїх. «Свій до свого по своє», – цей принцип актуальний зараз як ніколи. У нас є святий Миколай. Ми маємо, чим гордитися.

ПІСНІ – ВОНИ, ЯК ДІТИ

– Що має трапитися в Україні, аби люди почали платити за скачування музики? Коли ця культура у нас з’явиться, на Твою думку?

– Це навіть не запитання нижче пояса, це просто удар кувалдою в це місце. Моя сестра мешкала в Парижі, я був цієї осені в неї в гостях. Її чоловік – програміст. Йому треба був якийсь невинний софт. Ми з сестрою запитали його, чому він не може просто скачати. А він мені каже: «А уявляєш, якби в Україні хтось твою музику просто так взяв би і стягнув!» Я подивився на нього і зрозумів, що не маю ніяких аргументів. Люди живуть і не допускають навіть гіпотетично, що можна щось просто так скачати. Як виправити цю ситуацію? Я не знаю. Очевидно, допоможе якесь законодавство, якісь карні дії, штрафи.

- А Ти не ображаєшся, що Твою музику скачують?

– Те, що скачують – це добре. Якби воно ще мало якусь фінансову винагороду. Але знову-таки – це має бути на законодавчому рівні. А як можна ображатися? Це ж, напевно, щастя для автора, коли ти йдеш по вулиці і чуєш, що хтось співає твою пісню. Хай навіть на неправильних акордах, з вигаданими словами. Перші рази ти не знаєш, як себе поводити. Думаєш, як в тому мультфільмі: «Це ж моя пісенька!». А потім починаєш розуміти, що пісні – вони, як діти. Вони не можуть належати нікому. Вони йдуть від тебе. Але треба спокійно це сприймати, відпускати їх.

– Доводилося шкодувати про те, що Ти – публічна людина?

– Сьогодні я стояв на вашому прекрасному автовокзалі. До мене підійшла дівчинка і сказала: «Пробачте, вас звати Олег Винник?» Я завис, бо перед тим ще троє циганів підходили, я такий зашарпаний. Тій дівчині різко сказав: «Ні». Вона відповіла: «Ну, пробачте, будь ласка. Але мені дуже подобається творчість вашої групи». І відійшла. Я справді різко їй відповів, мені дотепер незручно. Але насправді в мене є однофамілець (чи то я в нього є?).

– А ви знайомі з ним?

– Ні. Я чув деякі його пісні, він гарний співак. Але ми у зовсім різних сферах. Я ще читав, що він «звєзда расійскай естради» на афішах. Нам пощастило менше. (сміється, – авт.).

Анастасія ПЕРЕДРІЙ (для ВолиньPost)
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 3
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
красунчик! ;)
Відповісти
Круто!
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні статті
Візова мафія у Луцьку
12 січня, 2015, 14:46
Віктор Винник з гурту МЕРІ: «Луцьк – українська Прибалтика»
29 грудня, 2014, 11:06