вхід реєстрація

Богдана Стельмах про документальне кіно, гендерні проблеми і «хвороби» журналістики на Волині

Богдана Стельмах про документальне кіно, гендерні проблеми і «хвороби» журналістики на Волині
Громадська діячка Богдана Стельмах вже не перший рік займається моніторингом діяльності ЗМІ на Волині для Інституту масової інформації, є однією з лідерок руху проти гендерної дискримінації в області, а також координує проведення на Волині Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини «Docudays UA».

Наша розмова про те, що підготували для глядачів у рамках цьогорічного фесту, а також про дискусійній, іноді навіть скандальні питання «гріхів» журналістики та нерівності чоловіків та жінок.


- Один із фестивалів, які вже традиційно проводяться на Волині, – це «Docudays UA». Що нового можна чекати від фестивалю цьогоріч?

- Загалом ключова тема цьогорічного фестивалю – «Крізь ілюзії». Вона поєднує дуже багато аспектів. Ми позбуваємося ілюзій щодо себе, бо Євромайдан показав, наскільки ми можемо дружно, злагоджено працювати. Ми позбуваємося стереотипів щодо «братніх народів», бо один уже показав своє справжнє обличчя. Більше того, світ позбувається певних ілюзій щодо України. І це дуже добре. Хоч ми економічно залишаємося країною «третього світу» і серед лідерів за ознаками корупції, проте у сфері активності громадянського суспільства ми показали світу зовсім іншу якість.

Ми продовжуємо тематичну лінію Євромайдану і фільмами циклу «Енциклопедія Майдану» відкриваємо фестиваль. Окрім того, плануємо цікаві й актуальні заходи. Сподіваємося, що зможемо представити лучанам мистецький проект «По живому», який об’єднав художниць, поетів і поеток із тепер уже окупованих територій. Проживаючи в різних куточках України, вони згуртувалися, щоб донести, наскільки болить їм втрата малої батьківщин і наскільки важливо нам усім зрозуміти, що ми єдині.

Крім того, 25 листопада стартує всесвітня акція «16 днів проти гендерного насильства». Ми теж плануємо долучитися до неї і хочемо організувати панельну дискусію з проблем насильства, його причин і наслідків для розвитку правової країни. Запрошуємо як і своїх фахівців, так і експерток з інших областей України. Це важливо, бо останні події лише підкреслюють, що, на жаль, в ХХІ столітті насильство за ознакою статі існує.


- З практики «Docudays UA»: документальне кіно – це нішеве кіно для невеликої аудиторії? Чи воно може бути масовим?

- Це залежить від фільму. Насправді – це інтелектуальний продукт. Він не збере масового глядача так, як, наприклад, фільм голлівудський. Але якщо фільм хороший, якісний, добре зроблений, динамічний, він здатен зацікавити.

Я не можу сказати, що аудиторія не готова дивитися документальне кіно. Звичайно, ми не чекаємо, що людина, яка йде на «ігрове» кіно, обов'язково прийде дивитися документальне. Але з аудиторією потрібно працювати постійно. У нас в «докудейсівській» команді для цього існує окремий напрямок – Кіноклуби медіа-просвіти з прав людини, які ми проводимо в період між мандрівними фестивалями. Ця тема не зникає із інформаційного простору. І по-трошки люди привчаються до документального кіно, вчаться критично мислити, ставити собі непрості запитання і шукати відповіді. Особливо приємно, що привчається молодь. Ще задовго до фестивалю мене запитують, чи будуть фільми, якої тематики. Молодь готова дивитися, сприймати і розуміти документальні фільми.

Цьогоріч у нас є дуже хороший фільм наших українських режисерок. Одна із них – і героїня цього фільму. Називається «Аліса в країні війни». Це історія про людину, яка опинилася перед життєвим вибором: виїхати в іншу країну й будувати спокійне життя з коханим, чи далі боротися за свою країну. Аліса обрала війну і продовжувала таким чином реалізовувати свою місію. Я думаю, що цей фільм приверне увагу багатьох, тим паче, що і режисерка Любов Дуракова, і героїня Аліса Коваленко радо зголосилися приїхати в Луцьк.


- Одне із завдань «Docudays UA» в тому, щоб популяризувати документальне кіно?

- Так. В тому, щоб популяризувати якісне документальне кіно та через призму кіно говорити про права людини. Бо насправді, попри те, що Революція Гідності підняла громаду, правова обізнаність громадян залишається на низькому рівні. Але ми над цим працюємо. Засобами візуального мистецтва значно простіше доносити інформацію про права людини.


- Ви казали про проблеми гендерного насильства. Наскільки легко чи важко просувати ці питання у Луцьку? Навіть я, як сторонній спостерігач цих процесів, іноді помічаю, що є люди, які негативно, навіть агресивно негативно налаштовані щодо цього. Є серйозне бажання посперечатися...

- Якщо у когось виникає бажання посперечатися, – це прекрасно. В дискусіях завжди народжується якась істина. Найгірше, коли людина виявляє агресію і зовсім не хоче чути жодних аргументів. Це часто стосується представників релігійних громад.

Загалом саме слово «гендер» – не українське, трошки не милозвучне. Якщо ми замінимо його терміном «рівність можливостей чоловіків і жінок у суспільстві», то сприймається трохи краще.

Так складається поки історично, що жіноча частина населення є більш пригніченою, більш дискримінованою. І тому, коли мова заходить про гендер, чоловіки самоусуваються, мовляв – це «ваші жіночі проблеми». Тих жінок, котрі займаються гендерними питаннями, найчастіше називають «феміністками», вкладаючи негативний контекст, ніби вони ненавидять чоловіків і хочуть зайняти їх місце в суспільстві. Такі штампи поширюються через брак знань. Бо насправді проблема дискримінації за ознакою статі не може бути лише жіноча, вона стосується всіх, а фемінізм у цьому випадку – це відстоювання жінками рівних із чоловіками прав для реалізації в суспільстві.


- А як можна пояснити те, що часто більш негативна реакція на жіночий активізм виникає в жінок? В чоловіків звична позиція: «Ви боретеся? Ну ок. Боріться...». А в жінок чітка опозиція.

- Бо жінки виростають у суспільстві, наповненому стереотипами. Змалку дівчаткам і хлопчикам демонструють різні моделі поведінки і вони живуть за різними правилами і цінностями. Суспільство пропагує і вимагає від жінки бути ідеальною дружиною, мамою і господинею, нічого не кажучи їй про самореалізацію поза межами дому і сім’ї. Водночас для чоловіків – повна свобода вибору і реалізації. Тому жінок, які виходять за межі окресленого кола, сприймають насторожено або й агресивно. В жінок, можливо, спрацьовує внутрішній супротив. Людина не хоче собі сама визнати, що її, наприклад, вдома б’є чоловік, що вона не реалізувалася як особистість, а інша реалізувалася. Може бути багато інших причин. І коли хтось демонструє свій успіх, виникає внутрішній дискомфорт і внутрішнє несприйняття. Проте основна причина – це нав’язані суспільством стереотипні моделі поведінки і мислення.

Але ані я, ані мої колежанки ніколи нікому не кажемо, що «ви неправильно живете, треба жити не так». Наша діяльність полягає в тому, щоб показати людині, що в неї є можливості і право ними скористатися, незалежно від того, якої вона статі. Якщо, наприклад, чоловік любить дітей і хоче бути вихователем, – щоб на нього не «тицяли» пальцем і не казали «ти робиш жіночу роботу». Пам'ятаю, як був у нас один вихователь в Луцьку, як на нього «накинулися» журналісти, багато писали про нього, бо то було «диво-дивне». Щоб кожна жінка розуміла, що вона насамперед – людина, в якої є свої інтереси, свої захоплення і що вона не мусить слідувати стереотипним і дискримінаційним суспільним очікуванням.


- Щодо журналістів: наскільки гостро, на Вашу думку, гендерна проблема присутня в ЗМІ? Зокрема питання вживання фемінітивів...

- Я дуже спокійно до цього ставлюся. Просто все нове часто сприймається дуже відсторонено чи навіть агресивно. Але якщо вже заглиблюватися в питання, то українська мова настільки багата, що в ній природно багато фемінітивів. Проте, коли російська мова заполонювала український мовний простір, вони почали зникати з літературної мови. Після Другої світової війни в СРСР жінки виконували важку фізичну роботу (умовно «чоловічу»), бо чоловіків просто не було. Але з часом вони перетворилися на домогосподарок. Все, що могла жінка, – очолювати колектив доярок чи ланкових. Хоча були жінки і в райкомах комсомолу, і на інших посадах. Але це були швидше винятки. Дуже багато нових посад, які з'явилися, формувалися під чоловіків, а отже на їх позначення вживалися слова чоловічого роду.

Проте сьогодні ситуація суттєво змінилися – жінки теж обіймають ті чи інші високі посади. Тож чому жінку, яка керує, наприклад, школою, називати «директором», а не «директоркою». Я тут не бачу ніяких проблем, просто треба час, щоб фемінітиви прижилися. Хоча я розумію, чому виникає дискусія. Є слова, які не дуже органічно нами сприймаються. Можливо треба тоді шукати інші форми чи інші слова.


- Які інституції феміністичного руху діють на Волині?

- Поки це все на рівні громадських ініціатив і проектів. Починалося все із того, що дві громадські організації – наш «Гендерний центр» і «Успішна жінка» із Херсона – отримали грантову підтримку на навчання жінок, які хотіли би йти в політику, але їм бракувало певних знань. Ми тоді зрозуміли, що в нас теж є багато досвіду у різних сферах, що завершенням проекту наша співпраця не закінчується.

Потім народився «Жіночий клуб», підтриманий Українським жіночим фондом. Ми отримали багато заявок, мабуть частина жінок думала, що це будуть «жіночі посиденьки». Насправді вся наша діяльність спрямована на активізацію жінок у суспільстві, незалежно від того, ким та жінка хоче бути: ми знайомимося з успішними бізнес-леді, громадськими активістками, жінками у політиці тощо. Це – жіноча солідарність, коли ми допомагаємо одна одній інформаційно й організаційно. Щоб зрозуміти, що ти хочеш у цьому житті, і що, коли ти цього хочеш, ти можеш це зробити, маючи певну підтримку.
Одне із засідань Жіночого клубу у Луцьку
Одне із засідань Жіночого клубу у Луцьку


- Мабуть Ви єдина на Волині, хто системно займається тим, що дивитися на журналістів збоку, моніторить їх роботу. Які «хвороби» волинської журналістики можна спостерігати?

- По-перше, на Волині досить мало медіа. Позакривалися друковані видання. Хоча я і сама неодноразово казала, що друковані ЗМІ – це «вчорашній день», а сьогодення і майбутнє за інформаційними технологіями. Але досі залишається читач, який бере інформацію не з інтернету, а з газети. І на Волині майже немає вибору вже: на пальцях однієї руки можна перерахувати. Це насправді погано, бо друковані ЗМІ зазвичай дають більше аналітики, в якої є свій певний читач. Інтернет-видання орієнтовані на швидку подачу інформації.

Насправді нам на Волині бракує хорошої аналітики. Я розумію, що в нинішньому ритмі інформації аналітика, можливо, не настільки читабельна, тому інтернет-видання до неї майже не звертаються. Вона потребує багато часу. Але цей продукт для багатьох потрібен: шалений потік інформації викликає «кашу» в голові, тому дуже цінно, коли є людина, здатна цю «кашу» впорядкувати.

Інша проблема, яка стосується багатьох медіа, це робота в ролі піар-інструменту. Ми ж розуміємо, що існують стандарти журналістики, за якими треба дотримуватися балансу думок і точок зору, точності подачі інформації, відокремлення фактів від коментарів тощо. Я не кажу вже про оперативність подачі, бо із оперативністю в інтернет-видань якраз усе добре. Не вистачає балансу думок і точок зору: інтернет-видання намагаються дуже швидко подати «гарячу» інформацію, яка дуже часто висвітлює позицію лише однієї сторони.

Але зараз медіа-експерти схиляються до того, що оперативною, повною та збалансованою можна вважати інформацію, якщо вона доповнюється впродовж 24 годин, оскільки під час чи після події не завжди є можливість узяти коментар у інших учасників конфлікту чи людей, дотичних до вирішення проблемного питання.

Прикро, що у багатьох інтернет-виданнях, особливо в передвиборчий період, можна знайти незбалансовані матеріали. Часто видання подають передруки повідомлень прес-служб – просто «Ctrl+C» - «Ctrl+V». Можливо це пов'язано із браком часу чи людських ресурсів. Але можна ж хоч трохи опрацювати матеріал.

У передвиборчий період одні й ті ж публікації з’являються в багатьох медіа. Добре, якщо вони позначені як реклама, але це буває вкрай рідко: зазвичай вони заховані під актуальні теми, теми дня, експертні думки тощо. Так виникає ще одна важлива проблема – медійне «джинсування», особливо політичне.

А якщо говорити про медіа-середовище загалом, то журналістам бракує солідарності.


- Щодо оперативності. Можливо не завжди журналістам варто влаштовувати такий «марафон». Людину, яка зробить фото на телефон і запостить в соцмережу, вони не зможуть випередити.

- Погоджуюся. Я неодноразово висловлювала цю думку: не змагайтеся між собою, хто на кілька секунд раніше поставить інформацію. Читачі одного чи двох інтернет-видань не будуть звіряти, хто раніше. Важливо, аби інформація була повною та достовірною. Така «гонитва» важлива тільки для самих видань, хоча логіки я тут не бачу.


- За якими критеріями ви проводите моніторинг?

- Моніторинг, який проводять представники Інституту масової інформації в регіонах, відбувається в двох напрямках. Один із них – це відстеження ситуації з дотриманням свободи слова і професійних прав журналістів. Другий стосується якості роботи медій. Наприклад, дуже важливий критерій – це наявність замовних матеріалів, або ж «джинси». Відстежуємо також дотримання балансу думок і точок зору. Наприклад, за результатами одного з останніх моніторингів чотирьох волинських інтернет-видань, із 25 матеріалів на суспільно важливу тему баланс дотриманий лише в 30-50% повідомлень. Коли існує «гонитва» за тим, хто швидше опублікує інформацію, журналіст уже не перевіряє її, не додає інших думок і позицій.

Хоча дуже тішить, що майже немає такого порушення, як переплетення фактів і власних журналістських коментарів. У волинських виданнях зафіксовано лише поодинокі випадки, зумовлені зазвичай політичними вподобаннями їхніх власників.


- Те, що багато журналістів не зовсім сумлінно виконують роботу позначається на їх сприйняття, на сприйнятті професії?

- Безперечно. Якщо журналістика «джинсує», виконує функцію «піар-служби» політика чи бізнесмена, то інші вважають, що можна прийти, заплатити гроші і «купити» того журналіста. І через це далі існує стереотип, щодо «продажної журналістики». Багато журналістів починають обурюватися, що не всі такі. Звичайно, не всі. Є досить хороші, фахові журналісти. Але негатив спрацьовує на всіх. І тих журналістів, котрі дотримуються професійних стандартів, вважають «білими воронами». Я не знаю, хто перший має розірвати це коло: політик - журналіст, бізнесмен - журналіст.

Якщо видання належить конкретному олігарху, напишіть про це. Читачу тоді буде зрозуміло, що видання дотримується певної позиції. Але воно цього не вказує. За останніми спостереженнями, в жодному інтернет-виданні не зазначено справжнього власника. Це – приховування інформації, обман читача.


- Традиційне питання, яке можуть годинами обговорювати журналісти: потрібно вчитися «на журналістиці» і розбиратися в певних професіях, чи здобувати профільну освіту і вчитися писати?

- Нехай на мене не ображаються викладачі, але журналістика – це як письменництво: коли ти відчуваєш себе журналістом, хочеш і можеш писати, всього іншого можна навчитися, пройшовши кількамісячний курс і здобуваючи практичний досвід роботи у ЗМІ. На жаль, часто журналістику викладають люди, які жодного дня не працювали в журналістиці і пояснюють якісь дуже далекі від практики речі. Тому краще здобувати певний фах, а тоді йти працювати за покликанням у ЗМІ. Якщо ти, наприклад, розумієшся в економічних процесах і вмієш писати, то для чого ходити 5 років в університет, щоб дізнатися, які існують професійні стандарти та як за ними працювати? Бо журналістів, які би фахово писали на теми економіки, політики, культури, медицини тощо Україні дуже бракує.


- Які поради ви, як «особливий» читач, можете дати волинським журналістам?

- Подавати достовірну, збалансовану інформацію, враховуючи думки різних сторін, дотичних до вирішення певної проблеми, щоб це був якісний продукт. Щоб ми не додумували замість журналіста: «Що ж там насправді було?», «Хто у цьому винен?». Окрім того, за можливості називати речі своїми іменами. Писати чесно і бути чесними перед собою.

Розмовляв Антон БУГАЙЧУК
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 2
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Грузинська говірка каже, що «хто дівчину вечеряє, той її танцює». Так і сучасні ЗМІ: «танцюють» їх ті, хто має гроші, нафтову свердловину чи, принаймні, невеличку свічкову фабрику виробничими площами в кілька гектарів. «Волинські новини», наприклад, «танцює» Палиця. Ті, кого він «танцює», вельми йому за це вдячні. Воно й видно: в кожній інформації усе закінчується палицею, як у 60-х роках в Китаї закінчувалось Мао. Тільки ще цитатника Палиці не видали. І Романюка там «танцюють» за будь-яку дрібницю: Місяць заховався за хмарами – Романюк винен. Як казав колись Черномирдін, все починається з КПРС, а закінчується автоматом Калашнікова. Мова йде про продажність, про те, що журналістика належить до тих древніх професій, коли і в сьогоднішніх умовах себе треба стелити. В такі умови цю професію поставила держава. Тому й то вона, журналістика, зневілювалась, 90 відсотків писак в ній - професійно непридатні. Але їх "вечеряють" і за це "танцюють". І вони "пишуть".
Відповісти
І на кого розрахований цей голос волаючої в пустелі? Журналістів на Волині залишилось стільки, що можна перерахувати на пальцях, всі інші, які сидять по редакціях - то є продажні люди. Разом з поняттям "газета" накривається жіночим статевим органом поняття "журналіст". Займіться краще блогерами - за ними майбутнє, тому що більшість з них пишуть те, що думають, нехай навіть і помиляються.
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні статті
ТОП-13 холостяків Луцька
14 листопада, 18:00
Богдана Стельмах про документальне кіно, гендерні проблеми і «хвороби» журналістики на Волині
14 листопада, 08:00