вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Герої нашого часу: Богдан Рунич

Герої нашого часу: Богдан Рунич
Ще зовсім недавно вони були вчителями, банкірами чи художниками і нічого не збиралися змінювати у своєму житті. Але з приходом на нашу землю агресора вони взяли до рук зброю, та, залишивши домівки, вирушили у пекло війни.

На ВолиньPost триває рубрика «Герої нашого часу», в межах якої ми публікуватимемо розповіді волинян, які захищали або захищають Україну на Сході.

Сьогодні говоритиме боєць полку «Азов» та військовий інструктор Богдан Рунич.


Я захопився патріотизмом ще у школі. Хотів змінити країну і, одягнувши рожеві окуляри, обрав навчання в податковій академії в Ірпені – тоді ще елітному навчальному закладі, де ректором був скандальний Мельник. Пам’ятаю, як вступати прийшов – гарний такий, з оселедцем, а ректору це не дуже сподобалося. Він обвів нас з батьком поглядом і сказав принести кілька тисяч доларів. Але я пройшов поза конкурсом за направленням, а через місяць нашого ректора вже не було в Україні.

А потім почався Майдан. Я їздив туди кожного дня після пар, а вночі вертався до гуртожитку. Далі стався розгін, і я вже не міг не їздити. Майдан був феноменальним явищем. На відміну від подібних протестів у світі, український майдан був на диво культурним. Рівень самоорганізації був просто фантастичним – не було ніяких командирів, але кожен якось знав, що мав робити, куди йти, коли міняти інших. Разом із такими людьми я став дорослим у буквальному і у переносному сенсі – у січні 2014 року мені якраз виповнилося 18 років (усміхається).

На Майдані у мене з’явилося відчуття плеча – коли збоку не дадуть впасти. Там я багато пережив – і штурми, і переховування, і те, як на твоїх очах застрелюють хлопця, який ще кілька хвилин разом із тобою переховувався на території посольства.

А потім ми нібито перемогли. Янукович втік, Азаров і вся братія теж. Чого ще не вистачало, аби бути щасливими? Але в країні відбувалося щось незрозуміле. Наприкінці квітня мені подзвонив мій друг Володимир Галишин і запропонував зустрітися.

Тому ми й побачилися на Майдані. Він розповів мені про чорних чоловічків, які з’явилися, аби відбити агресію «зелених» чоловічків у Криму. Я тоді заперечував йому – яка агресія, зараз вони там отримають по зубах і швидко вернуться в свою Расєю. Я свято вірив у те, що з півострова на материк це не перейде. Тим більше, що у новинах постійно показували колони техніки, які рухалися у бік Криму. Мені навіть трохи смішно було, як та техніка йшла і ламалася, іноді навіть не доходила, бо воювала ще за царя Гороха. Та я думав, що армія впорається.

Але Сокіл почав говорити, що все не так просто, і треба діяти, аби ця зараза не розповзлася. Тому він запропонував мені піти в чорні чоловічки, попередивши, що це нелегально. Звучало це якось так: їхати неясно куди і невідомо на що. Трохи подумавши, я погодився. Навіть не знаю, чому – мене не напрягало навчання, мені не треба було розвіятися. Просто я повірив Соколу, коли він сказав, що ситуація не закінчиться добром і нам треба підключатися. Можна сказати, що це він переконав мене, що Майдан продовжується.

Через три дні я пішов до готелю «Козацький», де записували у добровольці. Там мене зустрів Микола Крук, який тоді займався рекрутами. Ми порозмовляли, а я не вірив в те, що чув. Микола говорив про те, що армія і ВВ «не витягнуть», влада латентна, тому треба бути готовим, аби не зустрічати цю біду в Києві. Я заперечував – та як же ж це, до Києва стільки областей, та ми ж не допустимо. Микола спокійненько відповів мені, що тільки повернувся із Харкова, де були «заміси» за руський мір, а перший заїзд чорних чоловічків у зоні АТО розстріляли із засади. Хлопці тоді умудрилися «проскочити», добре, що були в брониках, бо когось би точно не дорахувалися. Один із наших командирів вискочив та застрелив їхнього кулеметника і захопив у полон міністра чогось-там «ДНР», який не чекав опору.

Так от, почувши це, я був трохи в шоці. Микола сказав: два тижні підготовки і вперед, на Схід. Я спитав, коли записуватися, а мені відповіли, що хоч зараз. Тому я повернувся в гуртожиток буквально за тапками та речами і повернувся на базу здобувати практику. До цього я багато цікавився стрільбою в ліцеї, але це так, дитячі забавки.

У травні нас почали готувати. Два тижні минули дуже швидко і найголовніше, що я познайомився з багатьма хорошими людьми. Кожного ранку – пробіжка з піснею по вулицях, де стояв Майдан, потім по 6 годин відпрацювання тактики у парку біля Українського дому. У нас навіть зброї не було для тренувань, тому ми бігали з палками. Навчали нас інструктори, які пройшли по кілька військових конфліктів – не якісь там накачані «Рембо», а звичайні собі інтелігентні люди, які з ножами чи пістолетами таке виробляли, що нам очі на лоба лізли.

17 травня ми вже були у Запорізькій області на базі відпочинку, на якій ми тимчасово перебували «Бриз». В МВС мене взагалі зарахували 29-го, хоча ми вже 2 тижні виконували завдання. Мене вразила постановка завдань – інформації не було взагалі, ми покладалися тільки на досвід командирів. От і відправили нас п’ятьох на блокпост. Там нам провели короткий інструктаж – там сепари, це болото заміноване, там територія «ДНР», звідти можна чекати «подарунків». На ніч нам дали добитий тепловізор, який ледь на 300 метрів діставав. Від нього страшенно боліли очі і на тому першому чергуванні ми міняли один одного ледь не кожних 10 хвилин. А ще ми тоді уперше ходили у розвідку – спустилися на метрів 30 чи 50 донизу, засіли в кущах і слідкували за болотом, чи ніхто не їде (усміхається).

Коли ми повернулися на базу, нас оточили хлопці із питаннями, що і як там. Ми зробили «важний» вираз обличчя і натхненно ділилися враженнями (усміхається).

Перший мій реально бойовий виїзд був у п’ятницю, 13 червня, і це був штурм Маріуполя. Вже ввечері 12 червня нас відвезли до аеропорту. Там знову зібралася «солянка» – азовці, ВВшники, військові, а тут ще й Ляшко приїхав зі своїм: «Відіб’ємо цю погань!». Я слухав його без особливого натхнення, аж поки не почали видавати боєкомплект. Нам тоді роздавали ще й гранати, але у мене не було підсумків. Яка там амуніція, коли у нас хіба броники були нормальні, а каски і то радянські. З того горя я помістив у зручний відділ кишені кілька гранат.

Штурм розпочинався о 5-ій ранку. Ми завантажилися на власноброньовані КАМАЗи, які наші хлопці зварювали з арматури і всякого залізяччя декілька днів безперестанку. На пряники вони прилаштували «Утьос», з якого прикривали нашого кулеметника.

Далі все, як книжка пише, – поділили на групи, розділилися на сектори. У нас було завдання максимально швидко дістатися центру та захопити місто. Вже із центру ми розосереджувалися по вулицях.

Спершу у нас за планом був штурм барикади, встановленої перед будівлями, захопленими сепаратистами. Почав працювати перший кулемет Калашникова, а ми зараз й досі не розуміли, що це вже штурм. Ми якось так незграбно і швидко перебігали вулиці, аби не підставлятися під постріли. У нас була команда стріляти лише коли бачиш ворога, аби не спричинити анархічної перестрілки між своїми.

Вулиця за вулицею ми займали місто. По рації ми вже чули, що штурмовики зайшли у банк, який виявився замінованим – скрізь дроти, газові балони. Ми тим часом забігли у дворик і помітили незрозумілі проводи. Почала працювати зенітна установка 23-го калібру, яка розвалила барикаду. Очевидно, там було ще щось, бо стався великий вибух, і цю барикаду понівечило. Тим часом штурмовики ішли вперед. Ми відводили увагу снайперів, але й ми були не такі прості, і у нас були свої снайпери (усміхається).

Почалася активна фаза штурму – наші хлопці зайшли в іншу будівлю і там захопили якихось сепаратистів. Кульмінація штурму – сепаратистський БТР, який догорає після обстрілу з «Утьоса», всі біля нього фотографувалися. А тим часом треба було перевірити ще будівлю УБОЗУ. «Черкас» відкрив вікно, а я кинув гранату і це був найяскравіший спогад, бо вікна у будівлі повилітали зі страшенним брязкотом. Ми заскочили з різних боків, у будинку був страшенний дим, який немилосердно різав очі. На підлозі були розкидані набої, видно було, що звідси тікали поспіхом. Ми почали зачищати кімнати –у них було багато пристроїв, які не здетонували, бо були непрофесійно зроблені. По рації ми почули, що все закінчилося, і мій штурм відбувся без єдиного пострілу.

Все. Маріуполь став нашим.

До місцевих я намагався ставитися по-людськи. Але як реагувати, коли відбувається штурм, а метрів за 200 від епіцентру виходить дідусь і переконує, що хоче йти по хліб, бо він «завжди ходить у цю пору»? Або коли ми зайняли позицію під будинком, а якась бабуся відкриває вікно і кричить, мовляв, хто ми такі і чого у неї під вікнами порозсідалися. У нас зачистка, ми звільняємо Маріуполь, а вона переконує, що нема від кого звільняти, а ми такі погані тут бігаємо по дворі з автоматами. За 400 метрів сиділи сепаратисти, які б її тероризували, а їй однаково, аби ми газон не пом’яли. Я маю це зрозуміти?

Після звільнення Маріуполя у місцевих до нас було вороже ставлення. Пропаганда працювала, тому вони знали, що ми і нацисти, і фашисти водночас, будемо їх бити і в кайдани кувати. На жаль, в старших людей це ставлення мало змінилося за період війни. Вони навіть не могли пояснити, що відстоюють. Ми пропонували допомогу, показати, як ми живемо, а у відповідь чули, що ми про все брешемо. Хунта, що тут скажеш (усміхається).

На голову не налазить, що там є люди, які досі жили з радянськими паспортами і про ніяку Україну й не думали. Там я дізнався, що ковбаса по три рублі – це ледь не манна небесна, плювати, що ти тут ніхто, тебе можуть закопати, стукнути, ти зникнеш, а ніхто й не згадає. І навіть твої друзі витратять час не на пошуки, а на чергу за ковбасою по три рублі.

Батьки відразу знали, що я поїду на Схід, хоча зараз розумію, що треба було брехати. Мама не хотіла відпускати. Але я їй сказав, що ще в школі нас вчили, що у мене є дві мами – вона і Батьківщина. Коли я говорив про це своїй мамі, вона не хотіла чути, бо все, що їй треба було – живий син поряд. Але врешті батьки змирилися і підтримали, я постійно їм дзвонив. Коли повернувся зі Сходу, то побачив, що батько зовсім посивів, тому я шкодую, що говорив правду. Тепер розумію, що бути правильним – це не завжди говорити правду.

Я пам’ятаю, як дзвонив татові перед заходом в Іловайськ. Дзвоню і кажу: мені щось погано спалося і ситуація така неясна, щось схотілося з тобою говорити, а завтра будемо Іловайськ штурмувати. Тато каже – по телевізору передають, що там усе погано. Я заспокоїв його – мовляв, там працює артилерія, нам треба буде тільки зайти й зачистити. Тато сказав: пам’ятай, що ми із землі встали і у землю повернемося. Тому будь ближче до землі.

Я постійно згадував ці слова, коли нас «утюжили» під Іловайськом. Тому я намагався вставати в повен ріст тільки тоді, коли збирався завдавати удару, коли бачив ворога. Там ще трава так дивно пахла…

Перед штурмом Іловайська нас привезли до Старобешиво. Там біля нас була така гарна річечка, і наш «Хома» запропонував махнути і наловити раків. Ми тоді ще чомусь боялися, щоб вони не покусали нас за пальці. Тому ми вдягали тактичні рукавички і так зловили аж 2 раки. Поки вони варилися, я пішов наловити ще. Але не встиг, бо почався обстріл з «Ураганів». Це дивне видовище – в небі щось летить, розділяється на хмару осколків, які просто накривають гору. Ця хмара плавно наближалася до річки, тому ми побігли до місця дислокації, де вже збиралися всі інші. Ми швидко одягли амуніцію і чекали на виїзд.

Та зачистка навіть починалася якось не так. Хлопці пробивали підходи через Новий Світ. Ми розділилися на групи – 1 група заходила в Іловайськ, інша в селище – Грабське, яка мала відвести на себе артилерію.

Їхали на «бехах». До нашої колони легкоброньованих машин припасували крупнокаліберний кулемет танковий (КПВТ), який міг добре «надавати» поганим дядькам. Але нам не дали станка, тому хлопці випросили його в музеї чи то в Черкасах, чи то в Чернігові. Кулемет поклали в «буханку» до інших боєприпасів, а станок причепили ззаду. Тому треба було після зупинки вибігти, дістати кулемет, встановити на станок, розвернути, а тоді стріляти. Перша Світова відпочиває, а це був 2014 рік (усміхається).

Ще коли ми зіскакували з БМП нашому «Вертольоту» перебили кістку на нозі. Ми тягли його разом із медиком «Мауглі», а він тільки просив не загубити його зброю. З ногою треба було щось робити. У мене саме скінчився магазин, тому ми скористалися ним у якості шини. До слова, мені потім добряче довелося відповідати за той магазин, бо в лікарні його не було, а наші з хлопцями свідчення, видно, важили не так багато.

Ми увійшли в селище Грабське – поле, кілька хат і «зеленка». Нам повідомили, що «Правий сектор» і ЗСУ, які стоять в кількох кілометрах від нас, жорстоко «отримують». Тому нам змінили завдання – тепер ми мали забрати їх із блокпоста. Тут звідки не візьмися із різних секторів нас також почали атакувати зі стрілецької зброї. Ми «розсипалися» та в грязюці почали ховатися за БЕХи. Ми були, як на долоні, а неясно навіть було, звідки обстріл.

Ліворуч від нас були ферми, звідки почали працювати РПГ і АГС, та ще й танк вигулькнув невідомо звідки. Танкіст виринув із питанням «свої»? А ми видихнули – «свої».

Танкіст «бахнув» у зеленку із танка, і нас перестали обстрілювати з того боку. Тим часом командир попросив танкіста визволити ЗСУшників, яких затиснули ліворуч. Він поїхав у дим, і настала тиша. Але за секунду почало «працювати» все, що тільки можна, і ми почули танк, який відстрілюється. Буквально за кілька хвилин той танк повернувся із двома ЗСУшниками на борту.

Після двох годин безперервного «ваління» фактично ми потрапили в засаду і добряче отримали. Але, мабуть, ми дали гідну відповідь, бо потім у цих «сводках Новоросії» оплакували шалену кількість їхніх загиблих. У нас було кілька поранених та один зниклий.

Ми отримали наказ повернутися до місця дислокації артилерії у час, коли наші входили в Іловайськ.

Тоді ми чекали, поки вийдуть усі групи, а далі командир приймав рішення, як вчиняти далі. Насправді, у нас не було великих шансів повноцінно протистояти, бо ми мали лише стрілецьку зброю. Надходила інформація, що зі сторони селища Сєдово, крайнього південного пункту між Україною і Росією, зайшли регулярні війська ЗС РФ.

Після повернення на базу в Урзуф мені телефонували з університету, звідки мене ледь не виганяли. Командир відпустив мене вирішити проблеми, а коли мав повертатися назад, один із моїх знайомих із полку привіз мене до Крука. Той пояснив, що немає кому тренувати рекрутів. Тому під командуванням старшого інструктора я був інструктором тренувально-навчального центру спочатку з бойової спеціальної підготовки, а потім із тактики. Але я не любив, коли мене називали інструктором Руною – я теж був бійцем, який просто передавав досвід тим, хто його не мав. Паралельно я їздив у зону антитерористичної операції в сектор «М», де безпосередньо брав участь у бойових діях різного характеру.

Мені було 18 років, багато новобранців були старшими від мене. Я пояснював, що немає іншої людини, яка б могла навчати їх, тому я хоч і мав би повернутися на Схід, маю допомогти тут. Хочете вчіться, хочете ні – я буду максимально викладатися, аби чогось навчити. Я сподівався, що вони застосують щось із того, що ми відпрацюємо. Після занять ми збиралися і обговорювали вправи. Як не дивно, нам вдалося подолати цей мовчазний віковий бар’єр. Тут вони були курсантами незалежно від віку, а там – моїми побратимами.

Я часто думав про те, чи зустрінемося ми на передовій. Зустрічалися. В такі моменти мені найприємніше було, коли вони казали: «А пам’ятаєш, ми проходили те-то? То ми в бою цю «фішку» спробували». Це для мене було найкращим визнанням.

Хлопці, які приїжджають додому, лишаються самі, у вакуумі. Бувало, що після бойового виїзду нас відпускали днів на три і ми «виходили в люди». Складно передати це відчуття – ступор, у тебе все дрижить, піднімається тиск, ти не знаєш, як говорити з людьми. Чому вони ходять і не бояться? Це дуже неприємне відчуття. Згодом я зрозумів, що треба жити далі, і своїм кіпішем ти можеш тільки нашкодити.

Але не все так безнадійно. За час Майдану, перипетій з Кримом та війни мене найбільше вражав ступінь самоорганізації української нації. При розваленій армії тисячі українців стали добровольцями і волонтерами. Хтось йшов до перемоги на Сході, хтось кував її в тилу. І ось ці плюс і плюс давали дорівнює. Бо якби добровольці боролися самотужки, у нас би нічого не вийшло, бо найперше, на що сподіваєшся, – це тил, вмотивований не менше, ніж ти сам.

Зараз війна перетворилась схожістю на 1-шу Світову через спосіб ведення бойових дій. Вона перетворилася в жижу, тягучку і щось незрозуміле. Війна – це коли ти наступаєш, контратакуєш, дієш, а коли ти окопався і тримаєш позиції і тобі «навалюють» це вже інше. Війна дала мені досвід, бо я почав відчувати небезпеку чи навіть передбачати свої кроки наперед. Зараз я постійно це застосовую навіть тут, удома.

Коли я повернувся додому, мені допомагали просто розмови, але зараз мені некомфортно бути у компанії друзів, які не були на Сході. Я їх не поважаю. Постійно чую від них «ти молодець, ти воював». Такі репліки викликають у мене агресію, яку я виплескую на тренуваннях.

Знаєте, я хотів туди повернутися на Схід, поки бачив, за що воюю. Зараз я не бачу цієї мети, і маю право так казати, бо я там був. Головнокомандуючий зайняв позицію на колінах. Я не хочу займати таку позицію разом із ним там. У нас кожного дня поранені і вбиті, а рішення немає місяць, півроку, рік, два. Я знаю, що існує якась фортуна. Багато де тобі щастило, але колись може не пощастити. Тому я вважаю, що треба пробувати впливати на державу й іншим чином. Я не хочу бути політиком, шукатиму інші шляхи, але я хочу нормальної держави.

Тепер я вчуся заочно, бо змінив погляди. Я потрібніший тут – з Цивільним корпусом ми проводимо вишколи, їздимо у школи. Відчуваю себе кориснішим так, аніж сидячи на парах. Військово-патріотичне виховання має робити громада, коли держава пасивна. Тому ми беремо макети, складаємо плани та проводимо заняття – навчаємо основам медицини, пояснюємо тактичні моменти, одним словом те, що може застосувати кожен. Підготований – значить озброєний.

Василина БОРУЦЬКА

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.