Останнє інтерв'ю Героя Cергія Мокренка: «Я хочу воювати, а не заробляти гроші»

Понад місяць тому Сергій Мокренко приїхав до Шацька, звідки він родом, де живуть його батьки і сестра. На обличчі - сліди від осколків, накульгував на ногу.

Приїхав відразу після госпіталю, де проходив лікування після поранення і контузії в бою на Світлодарській дузі. Під час нашої зустрічі мама розповіла, що вибиває допомогу для Сергія, що мріє про той час, коли син повернеться додому і займеться будівництвом хати, - пише Район.Шацьк.

Сестра тихо витирала непрохані сльози. Вони хотіли, щоб Сергій частіше телефонував додому. Сергій сердився: "Для чого? Щоб ви більше переживали за мене?". Наприкінці січня боєць з іще не загоєними ранами повернувся на передову.

28 лютого 2017 року Сергій Мокренко загинув.

Сергій Мокренко із Шацька з перших днів на російсько-українській війні.

До початку бойових дій на Сході був на Майдані, де не губився в останніх рядах, а стояв на передовій. Під час Революції гідності отримав контузію – поруч вибухнула світлошумова граната.

Навесні Сергій готувався до поїздки в Крим – захищати територію України від російського агресора, проте так і не дочекався відповідного наказу від керівництва держави.

Щойно сепаратисти разом із російськими найманцями по­чали захоплювати населені пун­­кти Донбасу, як Сергій Мок­рен­ко разом з двома друзями відпра­вився на війну.

Служив у підрозділі «Правого сектору», вийшов живим з Іловайського котла. Фатального серпня 2014-го, коли двокілометрова коло­на укра­їн­ської бронетехніки та 1 500 сол­датів намагалися прорва­тися з подвійного оточення, Сергій отримав пора­нення. 5 осколків потрапило в облич­чя, 2 – в око, 1 – у шию.

Батькам, щоб не хвилюва­ли­ся, Сергій не розпо­відав про те, що воював, що отримав множинні оско­­л­­кові поранення. Побрати­ми дос­тавили його в обласну лі­кар­ню м. Луцьк, де лікарі опера­тив­но встановили Сергієві діаг­ноз, повитягали з тіла осколки і, го­ловне, провели операцію із за­міни кришталика ока, в якому застряг уламок заліза, на штуч­ний. Аж тоді шачанин приїхав додому.

-Коли побачила сина біля воріт хати із заклеєною пластирем шиєю, аж тоді все зрозуміла, - у мами Сергія – Любові, коли починає згадувати той час, з’являються сльози в очах.

Хлопець надовго вдома не затримався. Через місяць, підлікувавшись, поїхав у Піски. Родина, взнавши, де весь час перебував їхній 21-річний Сергій і куди знову поїхав, дуже переживала. Хвилювання не пройшло даремно: за короткий проміжок часу в Сергія померли дві бабусі.
Потому був рік спокою і мирного життя. Сергій жив вдома, навіть влаштувався на роботу. Це був найдовший термін, коли покликаний захищати батьківщину перебував у тилу.

-На початку 2016-го року я пішов на службу в полк «Азов». Пройшов навчання, чекав, що оформлять і відправлять на передову, проте так і не дочекався офіційного оформлення. А високою зарплатою ( а там дійсно пристойна зарплата – 10 тисяч гривень) мене було не заманити. Я хотів воювати, а не заробляти гроші. У вересні 2016-го я підписав контракт на військову службу і став бійцем 54-ї окремої механізованої бригади, - розповідає Сергій.



Нашого земляка відразу, без проходження навчання (командування знало, що це боєць «Правого сектору») відправили на передову. Почався відлік днів на війні: з запеклими боями, суворими умовами життя і постійною небезпекою. Обмундируванням і засобами захисту держава контрактника забезпечила – Сергій каже, що форма і взуття в українських військових вже досить пристойні. Немає чого нарікати і на харчі – на казенних продуктах і тих, що привозять волонтери, Сергій навіть набрав зайвих 4 кілограми.

-Всього вистачає. Є овочі, консерви, крупи, кухарі готують перші і другі страви. Були і справжні свята, коли ми їли екзотичні страви, приготовлені солдатом, що 12 років працював в італійському ресторані. Є дуже багато кави – бійці можуть пити цей напій безкінечно. Правда, я вже кавою переситився, також не п’ю спиртного і не курю, - згадує Сергій.

Солдат зізнався, що бійці найбільше не люблять згущеного молока. Цей продукт масово везуть на передову, до того ж великими банками, а солдати несуть його в магазин і міняють на інші харчі. А ще військові ласують дичиною – впольованими в лісосмугах фазанами, куріпками, зайцями і дикими кабанами.

Живуть солдати у бліндажах. Будують їх самотужки, копають землю (на сході це суміш глини з камінням), укріплюють деревом, утеплюють. Взимку в такому бліндажі досить тепло, особливо коли горять дрова в добротній (від волонтерів) буржуйці.

-Є матраци, ковдри, подушки, проте найбільш комфортно спати в спальному мішку. Правда, часто докучають миші. З першими заморозками вони оселяються на позиціях, лізуть у бліндажі і їдять усе, що можна. Якщо солдат не береже свого майна, то ходитиме в дірявій формі, погризеному взутті. Ці східні миші навіть кевларову каску прогризають, а за ласощі їм служать каремат і цигарки! Тому в кожному бліндажі має бути кіт або навіть два,– земляк розповідає про побутові проблеми бійців.



Коли на фронті затишшя, бійці читають книги, грають ігри, рубають дрова, а найбільше люблять переглядати фільми. Інтернет на передовій – рідкість, тому солдати завантажують кінострічки на телефони, а потім обмінюються з бійцями інших позицій. Зовсім по- іншому відпочиває Сергій: або відсипається, або … розкручує міни і переробляє їх у зовсім інший вид боєприпасів, які можна вистрілити з РПГ. Переобладнує також гранати, щоб вони вибухали відразу, а не через 4 секунди.

Сергій Мокренко в складі свого підрозділу ніс службу на Світлодарській дузі – лінії оборони на Донеччині. Передова, стратегічні об’єкти – там часто відбувалися бойові зіткнення між українськими військовими і терористами. В грудні минулого року російсько-сепаратистські угрупування атакували українські позиції. Хоч сили були нерівні – у ворога була відчутна перевага, утім, військові Збройних сил України відтіснили противника з займаних позицій.
19 грудня на Світлодарській дузі Сергій отримав поранення. Осколки в тілі, легка контузія – Сергія, який навіть не міг стати на ноги, негайно відправили в госпіталь разом з іншими пораненими.



Після лікування наш земляк приїхав додому, в Шацьк, де й відбулася наша розмова. На обличчі – свіжі шрами, накульгує на ногу.

-Деякі осколки видалили з тіла під час операції, а деякі не змогли, - зізнається військовий.
Рідні, які стали свідками нашої розмови, з любов’ю і трепетом дивилися на свого Сергія, який так швидко подорослішав, і час від часу витирали сльози.

-Я нічого їм не розповідаю і забороняю часто телефонувати. А для чого? Щоб переживали більше? Мама хворіє, а коли почує, що з сином біда, то може сісти на скутер і поїхати до мене! – солдат намагається перевести в жарт серйозну тему.

Наостанок задала досвідченому вояку запитання, на яке хочуть почути відповідь усі українці: «Чому не закінчується війна?»

-Немає людського ресурсу. Мотивованого, патріотично налаштованого, готового заради України на все. Зараз на контрактну службу йдуть чоловіки, які, здебільшого, хочуть заробити грошей, отримати статус учасника бойових дій, а також заради пільг і нагород. А як тільки куля просвистить, такі вояки панікують і втікають. А ще 5% солдатів п’ють. З п’яниць на передовій теж толку ніякого, хоча їх і карають за розпивання спиртного. Нас було 28 чоловік, коли ми атакували цілу роту сепарів на Світлодарській дузі і захопили укріплені позиції ворога. От з такими і маємо здобувати перемогу, - зауважив Сергій.

На початку третьої декади січня наш земляк, у якого щойно затягнулися рани, знову вирушив на Схід. Йому важко дивитися на усміхнені і задоволені обличчя людей в мирному Шацьку у той час, коли на фронті йде безперервна боротьба життя і смерті. Сергій має бути там, де побратими, де вирішується доля його країни.

ТЕКСТ - Мирослава ЦЮП’ЯХ
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.