вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Постійно чекати, що тебе вб’ють – то не наш варіант, – атовець Роман Чаровий

Постійно чекати, що тебе вб’ють – то не наш варіант, – атовець Роман Чаровий
Боєць 80-ої бригади Роман Чаровий, пішовши на війну «замість» рідного брата, не здогадувався, що зовсім скоро вслід за ним вирушть і батько. Зрештою, повоювати в одному екпіажі так і не довелося, адже хвилюючись за життя обох, їх розділив командир.

Про це йдеться у публікації Василини Боруцької«Герої нашого часу» на сайті видання «Волинське агентство розслідувань».

Раніше я їздив на працювати у Росію, та коли почалася анексія Криму повернувся в Україну, жив в Одесі. Влітку я повернувся на Волинь і вже звідси пішов воювати.

У Маневичах постійно приходили повістки «малому» – моєму старшому брату. У нього була маленька дитина, тому я пішов у військкомат і спитав, чи є така «фішка», що якщо йде хтось один з родини, то іншого не беруть. Мені відповіли, що є. Тому я взяв повістку, пройшовся по кабінетах, де проштампували «здоровий», і через 4 дні пішов служити. То було 15 серпня 2014 року.

Ще раніше, коли я йшов на строкову службу, у мене на справі простим олівцем написали «80-та бригада». Тоді я не потрапив у 80-ку, тому надолужив зараз.

Перед відправкою у Луцьку я познайомився із Іваном «Шатуном» Галендою, Вадимом «Гріном» Ваврищуком, покійним Юрієм «Узбеком» Чучаліним і зрештою ми разом потрапили у 80-ку. Спочатку ми потрапили у навчальний центр Академії сухопутних військ у Старичах. Сказали, що ми будемо навідниками БМП чи БМД, але ми всі відмовилися. Нас відвезли на Яворівський полігон.

Мене от відразу визнали придатним, переодягли, я вийшов у формі (усміхається). «Узбека», як офіцера, теж брали відразу, тому він тільки обирав підрозділ. «Гріна» не брали через проблеми з хребтом, а треба ж носити бронежилет. В «Шатуна» тиск – 180 на 120. Але у нього завжди такий тиск, так-то він дядько здоровий. Ну, якось випросили (усміхається).

Нам же тоді відразу сказали що у будь-якому випадку нас задіють на передку. Тому все було добровільно, ми підписували папери, що згодні їхати, куди б не відправили, і претензій не маємо.

У мене інженерна освіта, я енергетик. Тому на полігоні тому спочатку мене залишили у 2-му батальйоні начальником електростанції. Це весела історія. Я кажу, хлопці, то хоч покажіть ту електростанцію, як вона заводиться, бо я вчив трансформатори. А мені кажуть – а їх немає, вони десь на складах бригади, а нам просто треба «забити» штат.

Тому зрештою я бігав і стріляв, як і інші. На полігоні я пробув тиждень, аж на 2-ий батальйон їхав на бойові. Але програма підготовки триває близько місяця. «Довчитися» мене перекинули у 3-ій батальйон, де вже були всі свої (усміхається).

Подзвонив тато, він у мене пенсіонер. Казав – йду теж в армію, буду їздити в тилу, продукти перевозити, одним словом – водієм буду. Та й розпитував мене яка рота, який батальйон, типу посилку передасть. Я йому «військову таємницю» видав, минув тиждень, а батько вже у нашому наметі на полігоні, у моїй роті. Одягнув тільняшку – все, десантник. То ми ще трохи на полігоні повоювали із віртуальним ворогом і поїхали на Схід.

Ми з татом взагалі дуже любили жартувати. Одного разу, ще на полігоні, до нас приїжджали навчати надання першої медичної допомоги, а день був якийсь сумний, похмурий. Хлопці після того тренінгу якісь були невеселі. Ну, думаю, треба трохи розбавити ситуацію. Зайшов в намет і кажу – а що, ви за зарплатою не йдете? Всі такі – а що, є? Кажу - є, на тій-то ділянці дають. А це так було десь за півтора кілометри ходу. Всі дружно зібралися та пішли. Я потім сиджу і думаю – вернуться, то точно мені щелепу зламають. Але обійшлося. Тільки «Грін» потім не вівся на мої жарти (сміється).

Батько був водієм БТР, а я у тому самому БТРі – КПВТшником. Потім комбат Валерій Курко сказав, що треба нас розділити, бо якщо машина вибухне, то не виживе ніхто. Тому мене перепрофілювали на АГС-ника.

У мене позивний «Чарик», від прізвища. Ті позивні дуже швидко чіплялися. Ми ще коли з полігону їхали, то написали такий листочок, де кожен придумував собі позивний, та й такий, щоб якнайсолідніше – «Тигр», «Ягуар», «Пантера» (сміється). От в аеропорту був хлопець «Ромео», який потрапив на пост «Ромео». То він дуже любив дівчатам голови крутити – куди б не заїхали, він завжди знайомився з якимись дівчатами. А «Тигр» дали одному старшині, бо він хропів дуже голосно – на полігоні навіть крайні намети його чули (сміється). Тата називали «Петрович», бо він був найстарший у батальйоні, поважний чоловік.

На Сході ми розділилися. Я у Водяне, батько – у Піски, тоді батько у Тоненьке, я далі у Водяному. Потім його перекинули в Опитне, я ж поїхав у відпустку. Після відпустки я теж потрапив в Опитне. Хоч ми й служили окремо, а бачилися. Він на машині приїжджав – то води взяти, то ще щось. Передзвонювалися в основному після обстрілів просто аби почути, що все нормально.

В Опитному ми теж були на крайній точці. Нас «кинули» аби ми допомогли іншій бригаді. У мене сталася дивна ситуація на День народження, 19 лютого. Військовий із тієї бригади, Андрій, тоді казав моєму татові, щоб він мене на пост не випускав. От казав – нещасливе це свято, щось має статися. Ми тоді трохи посміялися, а потім «прилетіла» міна і Андрія вбило. Тому тепер я не святкую 19-го.

У березні я потрапив в Авдіївку. Там тоді не було прямих зіткнень, хіба сєпари іноді з кущів вистрибували. Коли прийшов часнам повертатися, в Авдіївку відправили й батька. Тому я залишився на друге коло, разом із вже покійним Дмитром Свідерським.

Ми мали зайняти нову точку на окраїні міста. Ховалися за каменем, бо там спочатку більше нічого не було, хіба лабрадор Сніжок, який прибився до нас на пост. В Авдіївці вже нормально «бабахали» – на вулиці, де ми стояли, все було зрешечене.

Ми столи десь за 300 метрів від позиції «Лісник», а ще на 300 метрів в іншу сторону були військові, у яких навіть рації не було, ми їх жартома називали «чорномазими». До них ще «Узбек» їздив і лишив їм контакти, аби у випадку чого дзвонили.

Ми і на передовій постійно сміялися, бо гумор дуже допомагав. Сидіти і постійно чекати, що тебе вб’ють – то не наш варіант (усміхається).

От був у нас такий прикольчик. Ми приїхали у Костянтинівку, а «Спікер» пішов зуби відбілювати. Ми сміялися з нього, бо тут головне виспатися, а не якісь там зуби чи марафет. А він каже «уявіть, що вб’ють мене, а у мене усмішка і зуби білі-білі». Піднімали настрій, як могли (усміхається).


Під Ясинуватою я отримав поранення. Це був звичайний день, 3 квітня. Я повернувся із поста, де лишалися волиняни Андрій Карпюк і Дмитро Степанов, а Дімон Свідерський із Рівного вже відпочивав. Приїхав розвідбат, і ми зібралися разом йти в розвідку, аби у випадку чого прикрити хлопців та повернутися.

Ми дійшли до Ясинуватської розв’язки. Там за кущами стояли сепаратисти, і вони всі кущі пообвішували бляшанками, аби чути, якщо хтось продиратиметься.

Розвідники замаскувалися, а ми поверталися назад, до поста лишалося метрів зо 150. Ми бачили, що були розтяжки, бо помітили сплутані лєски. Але і досі неясно від чого спрацювала ОЗМ (осколкова загородна міна, – ред.): чи від телефонного сигналу, чи ще від чогось. Факт, що тоді «Узбеку» дзвонили військові із сусіднього поста.

Після вибуху я відкрив очі – все пищало, все було в тумані, я почав щось кричати… «Дімон» стояв на колінах весь в крові, Андрію відірвало ногу. Я ще підповз до них, перев’язав як міг ту ногу, у Чучаліна так і не знайшов пульсу.

Рації не працювали, тому я дав автоматну чергу вгору, аби дати зрозуміти, що живий. Дмитро з Суська тим часом вже біг із поста нам на допомогу. Але не добіг – «зірвав» МОН (міна осколкова, направляючої дії, – ред.) і його повністю порешетило. Його тіло забрали, аж коли приїхали сапери.

Я ще трохи виповз вперед, мене евакуювали, забрали й хлопців. Нас везли машиною через Авдіївку. Дорогою до імпровізованого госпіталю виходили люди і плескали тому, що нас поранили. Вони підтримували сепарюг.

Мне відразу відправили на Красноармійськ – у ногах у мене було 2 кульки від ОЗМ. Діму не транспортували, бо його стан довго не могли стабілізувати, він взяв на себе багато осколків. Наступного для нас вертольотом переправили у Дніпро. Дорогою лікарі говорили, що Діма довго не протягне, бо в нього почав відмирати мозок. Його повезли у лікарню імені Мечнікова.

Я вийшов із палати о 5-ій ранку, бо мені снилося, що ми з ним говоримо. Хірург тоді сказав, що Діми вже немає. Із нас чотирьох вижив тільки я. У мене була купа оберегів – іконки, ланцюжки, хрестики. У Маневичах кажуть, що мене зберегла мама з того світу, в газетах пишуть, що мене зберегла батькова молитва. Не знаю, може так воно і є.

Мені робили операцію – хотіли вийняти кульки ОЗК, але вони в кістках, тому їх і досі не дістали.

Потім я поїхав у Львів, де комісія дала висновок, що я не придатний для ВДВ. Я аж сльозу пустив – на Сході всі, і тато, і друзі, до демобілізації лишилося 3 місяці. Хірург пожалів мене, тому мені дали 10% непрацездатності і я повернувся у 80-ку. Від поранення тоді минуло десь 40 днів.

Тепер ми стояли на блокпості «Змій» у напрямку Горлівки. Це третя лінія оборони, але якщо рухатися на пряму, то ми – перша лінія. Нас відправили на підсилення нацгвардійців, мав бути прорив і ці нацгвардійці поїхали, лишивши нас. Але Василь Іванович «Чапаєв» із Чернігова порозкладав довгі колоди і накрив їх клейонкою, аби виглядало, ніби у нас є протитанкові гранатомети (сміється). Ну нічого, обійшлося.


А тато що? Після мого повернення ми скрізь були разом. Мені не легше було від того, що ми разом, а навпаки, напевно, бо переживав за двох.

На 24 серпня нас викинули на дорогу Артемівськ-Костянтинівка, де ми перевіряли автомобілі, аби запобігти провокаціям. Після того нас завезли в Костянтинівку і почали готувати документи на демобілізацію. 25 вересня я повертався додому.

Повернувшись додому, перший рік дуже багато часу повів у госпіталях.

Ми з батьком потім хотіли й на контракт піти, але я інвалід, а він пенсіонер. Татові потім, правда, дзвонили із іншого військкомату і пропонували виписатися з Маневич і приписатися десь в іншому місті, аби забрати (сміється). Але не пішов служити, бо хто його зна, в яку компанію зараз втрапиш.

Війна дала мені дуже багато нових друзів. Всі завжди кличуть в гості. Зустрічаємося часто але причини майже завжди не дуже – то поминки, то рік за кимось, то два.

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Завантаження...
Коментарі 2
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Хай Бог вас всіх береже
Відповісти
Красавчик! Завжди на позитиві!!!
Відповісти