вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

«Не на часі займатися заробітчанством, коли в твоїй країні війна», - психолог Олена Звєрєва

 «Не на часі займатися заробітчанством, коли в твоїй країні війна», - психолог Олена Звєрєва
На Волині мабуть тільки лінивий не чув про цю людину. Луцький психолог Олена Зверєва розпочала волонтерську діяльність ще з часів Революції Гідності, а тепер продовжує допомагати бійцям, які повернулися зі Сходу України. Поради та розмови зі Звєрєвою допомогли повернутися до звичного життя багатьом військовим. У кабінеті лікаря - десятки подяк, картини, намальовані руками бійців та прапори військових з'єднань, де нерівним почерком виведені подяки для «Лєни».

Про те, до чого призводить байдужість, ключові проблеми українських захисників та чому не можна стояти осторонь, а варто боротися за перемогу - в інтерв'ю з відомою волонтеркою, клінічним психологом центру реабілітації учасників АТО Оленою Зверєвою.

-Чому ви захотіли стати психологом?

-Це випадковість, яка стала долею. Я мала середньоспеціальну медичну освіту і деякий час працювала у Чехії в ургентній хірургії. За кілька років прийшов час міняти паспорт і я приїхала до Луцька, аби це зробити. Саме тривала вступна кампанія і моя родичка попросила піти з нею, так би мовити, за компанію.

На той момент я вже добре розуміла, як працюють психологи у Європі. Там на кожному розі є психологічна консультація і люди не ходять вирішувати свої проблеми у бар, а роблять це разом із спеціалістом. Цілі родини з певними проблемами звертаються до психолога, який має повну картину про традиції, архетипи, проблеми та може якісно допомогти.

Тому я, пішовши за компанію, вступила на факультет медичної психології. Після завершення навчання тут я ще закінчила факультет медичної психології та сексології Харківського медичного університету, потім факультет психофізіології Київського університету та практик НЛП за власні кошти для підвищення професійного рівня.

-Чого не вистачає нашій психології та й медицині загалом, аби бути на такому високому рівні, як закордоном?


-У нас лише зараз Уляна Супрун розпочинає реформи, і мало хто навіть розуміє, про що йдеться. Там пацієнт має справу із лікарем, але в жодному випадку не тикає гроші чи подарунки. Хорошого лікаря справді високо цінують, це оплачує страхова медицина. Для емігрантів чи безхатченків є Червоний хрест, який теж оплачують із податків.

Та якщо лікар допустив помилку, з ним матиме справу страхова компанія, яка затягає його по судах. Він обов’язково відповість за свої дії. Немає й кругової поруки – я не скажу погано про колегу, навіть коли бачу, що він робить щось таке, що на голову не налазить. Там до такого ніхто й не додумається.

Насправді, закордон – не панацея і у них теж є проблеми, наприклад те, що їх лікарі їдуть ще далі і через це виникає кадровий голод. У нас же натомість лікарі працюють на чверть ставки, а їх фаховий рівень залишає бажати кращого. Ба більше: вони не мають де його підвищувати.

Коли ми спілкувалися із Супрун у Луцьку, вона зауважила, що у нас медицина та наука не перетинаються. Невідомо, наприклад, звідки у нас береться дозування ліків, адже у світі поширені інші норми. Де взялися ці цифри і які наукові дослідження їх підтверджують?

Тому я дуже сподіваюся, що ця реформа відбудеться вже зараз.

-Наше суспільство обтяжене стереотипами і часто люди вважають, що візит до психолога – щось неправильне. Як боротися із цим?

-Пора вже людям усвідомити різницю між психологом та психіатром. Часто розповідаю жарт, що краще плакати у психолога, ніж сміятися у психіатра. Йдеться про те, що краще запобігти проблемі, аніж потім боротися із нею. Принципом профілактики керуються у всьому світі.

Насправді, не варто чекати, коли з’явиться проблема, яка потребуватиме медикаментозного втручання. Багато соматичних захворювань, проблеми шлунково-кишкового тракту, серцево-судинні захворювання, мають психологічне підгрунтя і є наслідками перенесення тривалих стресів.

Треба лікувати причину, а не наслідки. Знаєте, на початку роботи, я дуже переживала, що пацієнти швидко закінчаться, та насправді їх кількість збільшилася в рази.

-Вас знають, як волонтера-психлога, який вже понад 3 роки допомагає бійцям. Що для них найважче?

-Мабуть, змиритися, як тут дурять, принижують і грабують. Вони захисники, яким дуже боляче бачити, як люди страждають, а на цьому фоні збагачуються ті, хто при владі. Це агресія, яка постійно наростає. Думаю, якщо влада не схаменеться, то вибух буде страшним.

-Ви допомагаєте учасникам АТО, реабілітуєте дружин. Над якими напрямками працюєте ще зараз?

-Є кілька проектів. Наприклад, центр для реабілітації у поліклініці №1. Головний лікар Ігор Гнітньнов і сам є учасником бойових дій і це питання йому дуже близьке. Вже є проект водолікувального корпусу з басейном, тренажерним залом, лікувальними ваннами, кабінетами масажу, фітобаром, палатами для відпочинку. Передбачені й психолог та заняття з арт-терапії. Також у конференц-залах можна буде організовувати зустрічі, обговорення, кіноперегляди тощо. Є фінансування, тому ми чекаємо початку робіт.

Окрім того, працюю з бійцями індивідуально - проводжу тренінги, залучаю до роботи. Війна бере в полон і її не можна залишити. Головне завдання - перевести агресивну та деструктивну енергію у конструктив, визволити їх з цього полону та повернути у звичне русло.

Це не так фінансово вигідно, як робота практикуючим психологом. Але не на часі займатися заробітчанством, коли в твоїй країні війна. Я для себе давно зрозуміла, що просто взувати та вдягати хлопців мало. Тому, якщо дозволяє фах і ти знаєш що робити, ласкаво просимо!

Виходить так, що я все життя готувалася до цієї роботи, сама цього не знаючи. Тому фактично із 8-ої ранку до 9-ої вечора я маю чим займатися.

-Як вважаєте, всі хто повертається зі Сходу, мають прийти до психолога?

-Це було б дуже добре. Звичайно є й ті, хто сидів на базах чи стояв на 3 лінії оборони і взагалі не бачив війни. Мені як спеціалісту дійсно немає тут з чим працювати.

У мене був один хлопець, який теж мав УБД. Він розповів, як стояв на блокпості за 30 кілометрів від червоної зони і думав, а що ж буде якщо сєпари прийдуть. Він не те, що пострілів не робив, він навіть не чув їх жодного разу. Не хочу нікого ображати, але з такими бійцями дійсно немає чого працювати.

Ті, хто пройшов бойові дії, часто кричать що з ними все добре і вони нормальний. Я й сама вважаю, що хлопці набагато нормальніші за багатьох інших. Тому я працюю, аби вони себе гарно почували серед малонормальних нас.

«Нормальних», які на диванах «вболівають» за Україну, у рази більше ніж атовців і саме вони прививають хлопцям це почуття ненормальності. Я ж переконана, що якби не наші військові та добровольці, ми вже б давно копали окопи на кордоні з Польщею.

-А як бійцям та їх рідним не упустити момент, коли вже все погано та вчасно звернутися до психолога? На що варто орієнтуватися?

-Не варто битися з вітряними млинами. Насправді, навіть поняття погано - це тільки в наших головах. Якщо не можна змінити ситуацію, то треба змінити до неї ставлення чи шукати варіанти вирішення.

Дуже важливо, аби хлопці не втрапляли в політичні маніпуляції, куди їх залучають нібито під виглядом благих справ, які є насправді політичними інтригами. Виходить, що за командою «фас», вони мають служити, бо їм якось допомогли. Хлопці мають пам’ятати, що якщо їм допомагали – то з доброї волі і вони нікому не зобов’язані. Саме тому я відмовилася йти на вибори від політичних партій.

-Вам надходили такі пропозиції?

-Так, неодноразово. Але це неправильно і нечесно. Я їм допомагала не для того, аби мене потім кудись обирали. Хоча я розумію, що за таких як вони, я б проголосувала, бо це справжні люди.

Добровольці і військові теж бувають різними і вони йшли на фронт із різними намірами. Та після кількох реальних боїв все зайве відпало і вони стали справжніми. Для мене це відродження нації. Коли я чую про те, як все погано, згадую, що завжди найчорніше саме перед світанком.

-З якими основними проблемами стикаються атовці, повернувшись додому?

-Найбільше їх турбують спогади та тотальне обурення несправедливості, яка нас оточує. Я іноді дивуюся, наскільки їм вистачає витримки та спокою, аби це втримати в собі. А це не ті, хто танцював на Майдані, це люди, які дійсно вміють убивати. Їм навіть нетреба везти сюди зброї – вони можуть роззброїти голіруч, бо здобували свою зброю в боях.

Окреме питання – церкви, які розказують, що там братовбивча війна. Виходить, що вони вбивали братів, які були готові у будь-яку секунду вбити їх. Через таку позицію багато хто відмовляється ходити в церкви. Добре, якщо вони не замикаються і йдуть до психолога.

Я намагаюся їм пояснити, що зараз їхня війна має тривати за здоров’я та відновлення, за власний добробут, аби бути в строю тоді, коли буде потреба.

Окрім того, доводиться працювати й з дружинами і дітьми. Діти чекали з війни тата-героя, а він не завжди так поводиться, бо може мати слабкості. У діток не завжди є почуття поваги до цього, тому виникають конфлікти. Те саме й з дружинами – чоловіки повертаються не такими, як були раніше.

-Чи є якісь поради для рідних?

-Немає готового рецепту, єдине, що я прошу - не прививати бійцям почуття вини за те, що він вже не такий як раніше. Годі про це говорити, краще міркувати про те, як спільно будувати майбутнє. Будьте поруч. Їм найважче чути від рідних слова «краще б ти там лишився». Іноді вони все кидають після цього і повертаються воювати - там їх ніхто не зраджує, там відомо, хто свій і завжди є плече побратима.

Тому я кажу просто – будьте поряд і піклуйтеся. Це не означає постійно розпитувати чи поїв. Це значить і вислухати, і зрозуміти.

-Наскільки важливе питання соціалізації атовців? Спочатку після повернення зі Сходу люди з осторогою ставилися до хлопців, яка ситуація зараз?

- Мені іноді здається, що це поняття остороги спеціально привнесене сепаратистами або владою, бо воно далеке від реальності.

Ці хлопці - найбільш безпечні, вони наші захисники. Чому варто боятися того, хто тебе захистив? Звісно, він не дозволить ображати нікого поруч, і, скажімо, роботодавцю не дуже легко щось «викручувати» чи обманювати. Тому атовців й бояться. Ті ж, хто працює прозоро, не мають таких упереджень.

Наприклад, у Луцьку дуже багато хлопців працює на «Модерн–Експо», вони задоволені і ними теж задоволені. Все тому, що фонд «Волинь - 2014» завжди їм допомагав та спілкувався. Хлопці, які пішли в охоронні фірми, теж є незамінними кадрами – вони швидко реагують, відчувають небезпеку, безстрашні.

Тому, на мою думку, їх не хочуть приймати до себе лише ті, брати лише ті, хто боїться відповідальності. Бо зручно набрати людей, яким будуть недоплачувати, а вони мовчатимуть. От такі роботодавці дійсно можуть боятися.

-Чи підраховували ви, зі скількома бійцями попрацювали і чи є якісь особливі випадки, які врізалися в пам’ять?

-Всіх порахувати й неможливо. Бувало, заходиш у шпиталь - а там і у палатах, і на коридорах з усіма поговориш, то ті спитають допомоги, то на вулиці попросили про консультацію тощо. Аби їх рахувати, треба було спеціально для цього мати персонального секретаря.

Із багатьма із них у мене вже виникла дружба. Просто є такі хлопці, в яких вкладено більше душі, бо вони мали більше проблем, зазвичай це добровольці. От, скажімо, ДУК – хлопці навіть не мали коштів, аби доїхати додому. Навіть зараз у мене в кабінеті лежить бронежилет і форма, прислана зі Сходу хлопець-сирота із ДУКа, якому навіть повернутися немає куди.

Цього хлопця із побратимами я раніше забирала на реабілітацію у рамках проекту «Зігрій душу солдату», вони жили у мене вдома. Це дуже добре повпливало на мою дитину. Мені було дуже приємно, що поки ми вирішували питання їх обстеження чи лікування, донька із радістю варила суп. Тоді їй було 10 років.

Зараз, коли хлопці приїжджають і ми збираємося за столом, я відчуваю напевне те, що відчувають батьки, коли діти повертаються додому.

- А що для вас є найбільшим виявом вдячності від бійців, яким ви допомагали?

- Запрошення на весілля та народження дітей у моїх хлопців. Я зловила себе на думці, що це в рази більше відчуття щастя, ніж якби це відбувалося зі мною особисто. Мені дуже приємно приїжджати в їх будинки, бачити, що все добре. Я завжди наголошую, що все , що вони мені винні –це бути щасливими та здоровими.

-Багато людей досі не визнають, і навіть заперечують війну. Яким чином ті, хто там не був, можуть виконати свій громадянський обов’язок перед захисниками?

- Заперечення війни для мене приблизно те саме, шо алкоголіки, які стверджують, що не п’ють. Війна є, хочуть вони того чи ні. І якщо вона не прийшли до вас до хати, то це тільки завдяки цим хлопцям.
Взагалі зараз найпатріотичніші міста- Маріуполь, Дніпро і Харків. Все тому, що багато хлопців звідти воювали, а міста на власній шкурі відчули ризик розширення війни. Після декількох вибухів ці люди побачили обличчя «рускава міра». Моя подруга лишилася жити в Донецьку і ми одного разу зустрічалися після цього – це були гіркі сльози через те, що там життя немає і всі в очікуванні ще гіршого. Така собі совдепія в найгіршому прояві.

Для мене не визнавати, засуджувати, це рівнозначно тому, що хотіти такого ж тут. Байдужість злочинна - тут або рухаєшся вперед, або тебе відкидає дуже далеко назад.

-Ви дуже позитивна людина, як вдається не розгубити себе і зберегти цей позитив?

-Я бачу віддалений результат. Це як картина, яку треба реставрувати і буде шедевр. Я вірю в Україну і її патріотів. Звичайно я втомлююся фізично і психологічно, але для цього я маю кілька годин відпочинку. Для мене кожен окремий щасливий випадок дає наснаги далі це робити. Коли вже зовсім опускаються руки, завжди в поміч є подруги-волонтерки. Ми можемо вкрай рідко зустрітися на каві, але це як ковток свіжої води, який надихає та довго утримує на позитивній ноті.

Насправді щастя є всередині кожної людини і мало залежить від зовнішніх обставин. Тому усім бажаю плекати це щастя та бути справді щасливими.

ТЕКСТ і ФОТО - Василина БОРУЦЬКА

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Останні статті
«Не на часі займатися заробітчанством, коли в твоїй країні війна», - психолог Олена Звєрєва
30 березень, 2017, 17:24