вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  
Додати запис

Вечірня прогулянка з джазом

Архітектурні лабіринти старого міста приваблюють своєю історичністю. У них завжди присутній жанровий колорит. Приваблюють вони також і художністю образів, який мимоволі виявляє для себе з простору захоплений спостерігач. Шарм маловідомих куточків, розмаїтість обрамлених виглядів створюють атмосферу музичності літнього вечора, освітленого похилими променями західного сонця.

Блукати вулицями міста і відкривати для себе раніше невідомі будинки і чудові елементи - то так само, як пізнавати джаз. Стиль за стилем, виконавець за виконавцем. Музика й архітектура чимось дуже схожі. Вони однаково вбирали в себе суспільні культурні рухи, так само як і ставали упродовж історії виразником все нових течій та ідей.

Коли буває біжиш містом у справах, ні про що не задумуючись, деякі тендітні речі минають повз. А буває вдається зупинитися і прислухатися до того, що грають вечірні вулиці, і тоді вловлюєш ті смислові ритми, усвідомлюючи їх у єдності минулого, сьогодення і майбутнього.



На останню чверть ХІХ століття в Америці сформувався особливий стиль музики, який увібрав у себе спіритуальні ритми негритянських рабів, пісні менестрелей, наспіви європейських народів, військові марші. Регтайм… Це була найпопулярніша музика американців тих часів. Паралельно з цим існував окремий простий стиль, яким негритянські (не)раби виливали в ноти свою важку долю. Блюз. Все це крутилося-кипіло, і на кінець століття з цього культурного середовища вийшов такий собі Баді Болден, який винайшов спеціальний спосіб гри на трубі, що полягав у тому, аби робити затримку на четвертій долі так, аби відведене для ноти місце займало трохи більше часу; так, акцентувалася кожна друга і четверта доля такту – “Великий квадрат”. Баді Болдена потім назвали першим джазменом, першою людиною, яка створила джаз-оркестр, одним із тих, хто винайшов джаз.



Цікаві асоціації виникають, дивлячись на це. Куточки, завулки, віконця, стіни… Тіснота, брудність, бідність. Коли у спільному казані вариться багато культур, коли вони щодня труться одна об одну від щільності, то з цього не може не народитися щось якісно нове. І це нове стали виражати новоорлеанські креоли. На їхній винахідливості розгорталися перші форми класичного джазу, вбираючи і розвиваючи купу “музичних мазків” зі всього світу. Центром музичної моди був Новий Орлеан. Новоорлеанський джаз був першою класичною формою джазу і він тримався на таких титанах, як Кінг Олівер, Луї Армстронг, Нік ЛяРокка, Дюки з Діксіленду та інші...

На початку ХХ століття в Америці люди з такою шкірою були передвісниками нової ери – ери швидкості, потуги, розваг, помпезності, ери джазу! На двадцяті роки припав розквіт тієї музики. Ритми ставали швидшими, а за ними шаленішало й життя. “Хто міг тепер вказувати нам? Хто міг говорити, що модно, а що ні, як треба і як не треба розважатись? Народ ударився в гедонізм і зробив вибір на користь задоволення. Вік джазу нісся вперед…” Френсіс Скот Фіцджеральд.

Власне, це сталося саме собою і, як і будь-що велике, випадково. У 1926 році Луї Армстронг із іншими музикантами робили перші записи на грамофонні пластини. Як це в будь-кого трапляється, безпосередньо під час запису у Луї випали ноти зі словами, за якими він грав. І от, коли надходить його черга вступати, він раптом це помічає і… І що робити? Записи у ті часи були дуже дорогі, компанії не могли дозволити собі перезапис композиції. Луї глянув на президента записувальної компанії, а той знаками йому інтенсивно махав. Keep on. Луї нічого не залишалося, як почати імітувати гру труби своїм голосом. Зрештою, це було не вперше. Як він потім казав, вони з музикантами іноді робили таке, правда, лише в цілях жарту чи розваги. А запис ішов і Луї імітував. Ця пластинка “Heebie Jeebies” потім стала дуже знаменитою і поважною серед музикантів. Так зародився стиль під назвою скет. Скет – імітування людським голосом гри інструмента. Багато музикантів, співаків переймали цей скет, виникали навіть цілі гурти, які в більшості так і співали. Мілс Бразерс, Елла Фіцджеральд та багато інших.



Гарлем! Це особливий гарний старий район на півночі Нью-Йорка. Десь у роки Першої світової там уже було місце проживання NYC-темношкірих. Вони складали 95 % населення району. Але тоді воно було зовсім не таким, як потім показували американські фільми 80-х про злочинні гетто. Ні! Гарлем – це особлива віха в історії NYC. Це був розвинений в культурному плані район. Тут діяли правозахисні організації, фонди, офіси, проживало багато музикантів, письменників, були популярні нічні клуби, театри, танцювальні зали. Це було особливе середовище культурного Нью-Йорка. І от, у цьому середовищі виникає новий, ні на що не схожий стиль гри – гарлемський страйд. Особливий підвид джазу, який полягає у віртуозній грі на фортепіано потужними важкими акордами зі швидким темпом. Джеймс Джонсон, Віллі Лев Сміт, Фетс Уоллер… Це гарлемський страйд. “В нашій уяві у Гарлемі була найрозкішніша атмосфера у світі. Нам обов’язково треба було туди поїхати“. Дюк Елінгтон.



Коли Дюк Елінгтон подався до Європи, він був дещо здивований, що там так добре знають американський джаз і так його люблять. Але не це було великим відкриттям для американських композиторів. У Франції зароджувалося явище, яке стало видатним моментом для всієї історії джазу. Ім’я цьому явищу – Джанго Райнхард і його джіпсі-джаз або мануш-джаз. Цей один з перших європейських джазових композиторів і виконавців так філігранно поєднав скрипку і гітару, вигадуючи для цих інструментів все нові й нові композиції, що справив неабиякий вплив на американську музику, і вона перейняла його стиль…

Щоб розвіяти плинність одноманітності, можна спробувати вибрати інший шлях. Тоді потрапляєш у незрівнянно малолюдніші місця, де набагато менша імовірність зустріти типовість. От, наприклад, деякі вулиці дуже нагадують тридцяті. У тих речах, які розташовані у цих місцинах, деталі, здається, ще не зовсім стерлися часом, хоча звісно зблякли, як усі твори мистецтва з віком.

Упродовж років Луї записувався із різними музикантами і завдяки грамофонам його гру почула вся Америка. Поруч гриміли інструментами на танцмайданчиках й інші музиканти – Флетчер Хендерсон, Бенні Гудмен, Чік Веб, Дюк Елінгтон і багато інших. Бені Гудмен. На початку тридцятих це саме його експерименти змусили увесь музичний світ впевнено заговорити мовою нового стилю. “Sing, sing, sing”, наче “живи, живи, живи”, бо чи не востаннє?.. Але в ті роки американці так не думали. Вони, як і раніше, бісилися від надміру потуги й енергії, яка все пришвидшувалася і пришвидшувалася. Отож виник новий стиль – свінг! “Так, що ж таке свінг? Запитайте це в будь-якого свінгоїста. Й у відповідь почуєте: “Свінг – це таке, такеее…” Але жоден з них не може дати достеменної відповіді.” Ейбл Грін.



В тридцяті роки свінгувала уже вся Америка. Каунт Бейсі, Колман Хокінс, Лестер Янг – на сцену доби виходили ці особистості, а запалювали свої казани вони вже в новій столиці джазу – Канзаз-Сіті. Музика засновувалася на формі питання-відповідь різних інструментів і рідко записувалася на папір. І це також свінг. Під час війни свінг став символом американської боротьби. Близько 60 керівників великих оркестрів пішли на фронт, а скільки було малих груп і просто музикантів! Правда, війна внесла свої корективи і в цю музику. Багато оркестрів не відновилося, шал попереднього десятиліття був перерваний, музиканти бажали грати музику для душі, а не комерційну свінгову і нарешті чимало людей починали вважати свінг просто застарілою формою, зароджувалося щось нове.



Коли закінчилася Друга світова, американська музика виявилася зміненою безповоротно. Упродовж війни в маленьких підвальних клубах зароджувалося нове бачення гри. Це була група музикантів, яким надокучила комерційність свінгу. Вони вже не грали великими оркестрами, виступали переважно у формі джем-сешнів, а в клубах, де вони тусувалися, висіли таблички – “No dancing” – танці залишилися в минулому разом зі свінгом. Кенні Кларк, Рой Елдрідж, Дон Біас, Мілт Хінтон, Бен Вебстер… Був серед них один особливо примітний музикант, який винайшов новий спосіб гри на трубі. Він грав так, як ніхто ніколи не грав, він приголомшив публіку нічних клубів як по цю, так і по ту сторону сцени. Це був вибух! Його називали Дізі Гілеспі. Та він був не один такий. Із Канзасу вийшов родом ще один музикант, Чарлі “Bird” Паркер, який на своєму саксофоні почав по-новому обігрувати акорди, він видавав такі фантастичні речі, які далеко не кожен міг повторити. Власне, в цьому було його новаторство. Йому не було рівних у техніці гри. Це була швидка, поривиста, енергійна, часами гостра, шалена музика, в якій звуки зливалися в єдиний потік – БІ-БОП! Чарлі і Дізі видавали чистої води бі-боп.



“Зазвичай музика викликає спогади. Але та музика була особливою. Якісь сумбурні неорганізовані ритми; ударники із застиглим поглядом сіяли хаос. Рівні потоки пам’яті, бажань і досвіду, узагальнені традиційними ритмами джазу, раптом виривалися зі старого русла. Нове народжувалося на наших очах.” Ральф Елісон.

Не було в історії джазу такої фігури, як Телоніус Монк. Це був піаніст, який прославився своїм екстраординарним стилем гри на піаніно й ексцентричністю власної персони. Звісно, ексцентричні музиканти були, але таких, як Монк, таких, які грають музику, схожу до Монківської, не було. Він грав на фортепіано, мов на барабані. Музика була уривистою, складалася з окремих блоків, ритм змінний. Але в той же час він був абсолютно логічним, уся послідовність звуків не порушувала гармонії. Як він поводиться, чим він грає, як одягається, а як звучить! Телонуіс Монк – незабутній, особливий бі-бопер.



Джазові фотографії зламу 40х і 50х років яскраво майорять табличками: “Танцювати заборонено“, “Будь-ласка, не танцюйте лінді-хоп“. Мабуть, десь у той час, час бі-бопу, відбулася інтелектуалізація джазу. Попередній стиль – свінг – був масовим, комерційним, його слухали більшість людей, під нього можна було танцювати. Поривистий бі-боп, на противагу, подобався не всім. Люди нудьгували, не маючи змоги танцювати, а бі-бопні клуби переживали скруту. Складалася така собі каста вибраних, яка розуміла через музику деякі суттєво інші речі, аніж масовий гедонізм. І хоча пізніше бі-боп все ж завоював неабияку прихильність публіки, зайнявши чималу нішу в історії, та на деяких записах за звуком аплодисментів можна упізнати невелику кількість слухачів. Це доволі таки цікава особливість поствоєнного джазу.



Коли музиканту на ім’я Майлс Девіс було ледь більше двадцяти, він рванув із Сент-Луїса до Нью-Йорка, щоб бути ближче до свого кумира і натхненника Чарлі Паркера. Майлс прагнув відійти від скажених ритмів Дізі і знайти свою музику – ту, яка би звучала більш зрозуміло для слухача, м’якшу, чуттєвішу музику. Зібравши команду з 9ти чоловік, він у 1949 році записав альбом під назвою “Birht of the cool” – так зародився стиль кул. Ця гілка джазу ще називається west side music – музика західного узбережжя, Каліфорнії. Кул був спокійнішою (“прохолоднішою”) музикою у порівнянні з бі-бопом, більш стриманою, з використанням інструментів симфонічного оркестру, без різких бопових пасажів. Ще один метр того часу Соні Ролінс був спадкоємцем Чарлі Паркера у грі на саксофоні. Він грав поряд з Телоніусом Монком, самим Чарлі, Майлсом Девісом. Один з найвідоміших його тодішніх альбомів – “Saxophone Colossus”. Кул став дуже поширеним стилем. В ньому грали і ті, хто спочатку був класичним бі-бопером, пробували і ті, які грали і винаходили нові стилі – Джон Колтрейн, Орнет Колман, Дейв Брубек…

Епоха бі-бопу й кулу пройшла під як ніколи явним знаком наркотиків. Американських ділків розвелося украй багато. Але цьому сприяло також ставлення до цих речовин музикантів. Звісно, з часом усі вони виявляли тотально згубний вплив на життя людини, але досить великою мірою наркотики були формою їх відокремлення від інших. “Героїн був нашим фірмовим знаком. Завдяки йому ми відрізнялися від решти світу. Завдяки йому ми могли сказати: ми посвячені, а ти – ні. Героїн давав нам членство в унікальному клубі, і заради нього ми були готові пожертвувати усім іншим – амбіціями, бажаннями, геть усім. І майже для всіх це стало згубним.” Рет Родні. Наркотики забрали з собою відомих музикантів: Стен Ліві, Джері Маліган, Арт Блейкі, Джон Колтрейн, Декстер Гордон, Соні Стід, Аніта Одей, Тед Дамерон, Рет Родні, Чет Бейкер, Соні Ролінс, Арт Пеппер, Фетс Наварро, Чарлі Паркер та інші та інші та інші… Наркотики тоді вживав кожен другий. Так, це був пік негативного боку джазу, але зрештою, він не показував нічого якісно нового. Джазмени завжди вживали наркотики, та це ніколи не переходило звичні межі, ніколи не набувало таких масштабів, як тепер. “Джаз з’явився із пляшки віскі, виріс на маріхуані, і скоро вип’є гіркої на героїні.” Арті Шоу.



Одним із найпопулярніших музикантів тоді був Дейв Брубек. Якось він розказував, як йому на початку 50х довелося побувати в Туреччині. Там його вразила імпровізація місцевих музикантів у незвичному ритмі для американської музики. Тоді він вирішив створити альбом, де б використовувалися також незвичні для джазу ритми. Пол Дезмонд написав композицію для квартету Брубека під назвою “Take five”, яка стала однією з найзнаменитіших джазових фішок усіх часів. Дейв досі живий, у 2012 йому виповнюється 92, а от Майлса Девіса вже нема, проте йому стоїть пам’ятник у Польщі – він навіки застиг із трубою у руках.

А потім були сімдесяті і фрі джаз. А потім вже зовсім інша музика стала виходити на арену. Майлс Девіс навіть якось заявив: "Джаз - музейна музика". І вона дійсно була музейною 2-3 десятиліття. І тільки, здається, в 90х прийшло якесь відродження. Епохи хіппі, року і диско минули, остання імперія в Європі перестала існувати, закінчувалося століття, а разом і з ним ціле тисячоліття.

Сучасний джаз не гірше, як раніше, мабуть, шукає свої форми.

Останні кілька джазових концертів у Луцьку і Львові дуже приємно порадували. Щойно починаються перші ритми і удари, як одразу переносишся в інший світ. Яку колосальну екзальтованість вкладають музиканти в гру! Ні, це не комерційна музика, породжена сьогодні, щоб померти завтра. Це - вираження особистості крізь майстерність володіння інструментом. Те, як поводяться музиканти на сцені, як і що вони грають, їхня міміка, жести, розмаїтість почуттів та станів, глибина і зміст зображеного - о, ця музика ще буде довго жити. Блаженство, внутрішня концентрація, переконання, індивідуальність - все проектується на звуки. Чудово бути учасником цього!
















Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Завантаження...
Коментарі 6
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Авторе, браво!
Відповісти
хто фоткав?
Відповісти
гарно...молодець. сідай "5"!
Відповісти
а можеш дєвачьку красіво пофоткати?
Відповісти
СУПЕР.
Відповісти