Минуле й сьогочасся «Київських бомб»

Постійні вибухи, смерті, паніка й терористична діяльність. Це не сьогоднішній Донецьк, Слов’янськ чи Одеса. Це Київ 1907, який став фоном для нового роману Андрія Кокотюхи «Київські бомби» (видавництво «Фоліо»).

Події розгортаються відразу після початку столипінської реакції – відміни громадянських свобод, проголошених Маніфестом Миколи II від 17 жовтня 1905 року. Після проголошення цього Маніфесту авторитет царя значно підірвано. Аристократи не прощають слабкості та «подачок» окупованим народам, а останні не хочуть зупинятися на досягнутому. Бойова організація партії соціалістів-революціонерів про свої права заявляє бомбами. Терор як найкращий спосіб залякування царських сатрапів.

Маловідома тема – перший плюс роману. Адже про революційний Петербург ми чули, а от що коїлося в той час у рідному Києві якось замовчують. Автор піднімає цю тему «із забуття».
Головний герой – Андрій Волох на прізвисько Полтава. Волею долі він потрапляє до терористичного угрупування, яке йменує себе «коліївці». Їхня відмінність від інших терористичних угрупувань – націоналістична визначна. Члени банди носять вишиванки та понад усе вважають Україну. З іншого боку ми спостерігаємо за командою Штерна – вольового революціонера, біженця з каторги. Штерн – втілення ідеї терору. Він не вірить у гуманістичні настрої та «ходіння в народ». Владу треба лякати. Мета виправдовує засоби. Під дулом пістолета – обличчя жандарма. Поле ураження – невідома «х». Постраждалим не пощастило.

В епіцентрі усього Андрій Полтава, який так до кінця і не може визначити, чи правильний шлях обрали «коліївці». Він ставить перед собою ряд запитань. Хто такі оці есери і чи справді царська жандармерія – вороги? Андрій шукає те, про що революціонери уже забули. Він шукає ціну. Ту ціну, яку платять за одного вбитого солдата. Як сказано в анотації: «за десять років після описаних подій, восени 1917-го, вчорашні терористи та грабіжники банків прийдуть до влади та почнуть будувати новий радянський соціалістичний лад…» Але Андрій Полтава – українець і контекст описаної історії теж питомо український. А ще автор нагадує значення нині такого актуального слова «провокатор». Хто такі провокатори, чому чи кому вони служать і скільки коштують.

Це – тло історичне. Ще одне тло – географічне. Адже кожна глава у своїй назві має топограф – ту частину історичного Києва, у якому реальні або ж вигадані події відбувалися. Звичайно, Андрія Полтави не існувало, але були ж інші, безіменні персонажі, які прикриваючись високим коміром, зважували чиєсь життя і свою ідею, кидаючи чергову бомбу.

Загалом паралелей із сучасною Україною провести можна досить багато. Можливо, рецепт простий: в історії змінюються лише декорації. Ми прагнемо захистити свої свободи, вони хотіли ці свободи отримати. І щоб зрозуміти, що робити нам зараз, треба проаналізувати їхні дії тоді.

І хоча цей роман не тягне на визначення «гостросюжетного історичного роману» і сам сюжет не є аж таким сильним, заслуга Андрія Кокотюхи у поверненні до цієї теми. Історична проза – це те, що мусить бути на поличках мозку. Якщо вам не сподобається текст, то єдине вам гарантую, ви подумаєте про терористів з іншого ракурсу. Боляче думати про тих, хто віддав життя за ідею, але що робити, коли за ідею життя відбирають?