вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  
Додати запис

Мій Дімаров

Пам'ять людських стосунків завжди залишає ті деталі, які, на перший погляд, не повинні були б мати визначального значення. Але мають.

Тихий не по-столичному дворик на Печерську, письменницька багатоповерхівка і квартира під номером 13 на четвертому поверсі. Далекий 2003 рік. Це моя перша зустріч з подружжям Дімарових. Тісненька кухня, де на одному зі столиків – дві “барикади” ліків, одна господаря, інша його дружини.

А мене пригощають розкішними маринованими сливами, яких ні до того, ні потім більше ніколи не пробувала. Ці сливи – з останнього “дачного” урожаю Дімарових, з хутора Мохнач, описаного Анатолієм Андрійовичем у багатьох його оповіданнях і повістях. У відомих більшості “Сільських історіях”, у “Божій карі”, котра ще має дійти до читача. Бо ж свої останні книги Анатолій Андрійович видавав мізерними тиражами, не отримуючи ні копійки гонорару.

Він був лауреатом Шевченківської премії, класиком української літератури ще за життя, але ніколи – улюбленцем влади. Приклад тому – хутір Мохнач у глухому закутку на межі кількох областей, з якого і до мене ще дійшли смачнющі сливи. Тут Дімарови придбали сільську хатину, обробляли город, аби просто вижити: у свій час Дімаров був підданий обструкції від тодішнього партійного товариства, котрому не подобалися його твори.

Він же одним із перших (якщо не перший) написав про Голодомор, бо і сам його пережив. Пригадую, як з гумором розказував, що якось у їхню хату зайшов чоловік, весь опухлий від голоду, налитий мертвою водою... Він вже не міг говорити, щось белькотів. “А ми ж чули, що люди людей їдять, і в нас були такі факти. То так з молодшим братом Сергієм злякалися, бо висадили вікно разом з рамою!” – сміявся з печаллю в очах Анатолій Андрійович.

За правду спаплюжили його книгу життя – роман “Біль і гнів”, котрий і був згодом удостоєний Шевченківської премії. Але аж через 45 років письменник відновив у ньому сторінки (і то не дали їх повністю надрукувати), в яких описував реальну українську дійсність.

Було, що його перестали друкувати, а жити ж треба було. З того часу – і “Поема про камінь”, книга про відоме багатьом захоплення Анатолія Андрійовича – пошуки агатів, за якими разом з альпіністами він підкорив не одну гірську вершину від Карпат до Паміру. І хутір Мохнач, на якому з дружиною працювали як прості селяни... Я казала Анатолію Андрійовичу, як його “Поема про камінь” врятувала мене і дочку, яка з важкою хворобою лікувалася в одній з київських клінік. Сповнена тонкого гумору вона змушувала забувати про все погане, додавала сил.

Того Дімарова, якого знали багато інших і який сам себе описав у двотомнику спогадів “Прожити і розповісти”, я вже не застала. Спогади Анатолій Андрійович назвав “Повістю про 70 літ”, розуміючи, що, як кожна смертна людина, може будь-коли вже постати перед вічністю.

А прощалися з ним тільки у перші липневі дні 2014 року. І в ті двадцять років, подарованих йому Богом, він ще написав такі книги, які мали б, здавалося, стояти на полиці у кожному українця, бо вони про нього – українця, який любить свою землю, свою державу.

З Дімаровим я познайомилася у далекому вже 2003 році. Десь тоді газета “День” надрукувала мою розповідь про невелике кладовище вояків УПА посеред дрімучого волинського лісу, далеко від сіл. Роками люди берегли ці могили, доглядали їх. Але крадькома... “Тільки чорні лелеки провідують їх” – називалася моя розповідь. Її прочитала Марія Матіос, котру також цікавила ця тема. Вже була написана нею “Нація”, але ще не видана “Солодка Даруся”.

Вона потелефонувала, ми розмовляли і якось я обмовилася, як у нашій родині шанують Анатолія Дімарова. “А ми ж із ним тепер мешкаємо в одному будинку” сказала Марія і тут же звела мене з Анатолієм Андрійовичем.

Особлива аура цієї квартири... Дуже, дуже багато книг, на стінах – відшліфовані власноруч господарем агати, на яких природа створила справжні картини, і Анатолій Андрійович взяв їх у рамки. Численні коробки з колекцією тих же агатів, кожен з яких неповторний, і цікавенні розповіді господаря про кожен із них. І фотознімки рідних людей, в обличчя яких хотілося і хотілося вдивлятися: мами, яку 80-річний уже чоловік не називав інакше, як “матусею”, молодшого брата, талановитого винахідника, але “падлюче” (Анатолій Андрійович був щедрий на такі епітети) життя не дало розкритися таланту. Знімки молодюніх Дімарових: Дусі та Анатолія, таких же відритих світові і людям.

Десяти рокам нашого спілкування завдячую не тільки тим, що маю справжню розкіш для кожної людини, яка любить читати книги: твори, видані Дімаровим і які ще важко придбати іншим, біографічні романи, написані від душі його дружиною Євдокією Нестерівною. Зустрічі на Печерську завжди були тим, що наснажує, що додавало такого оптимізму, коли на тривалий час відступали усі проблеми. Хотілося жити і творити. Було і кілька інтерв'ю у газеті “День”, на різні теми. “На Волині я став українцем!”

називалося перше із них, ще 2003 року, бо до праці у волинській обласній газеті, до прильоту військовим вертольотом у 1944 року на Волинь Дімаров, признається, “ніколи не сиділо і в думці, що я – українець!” Неповторна його говірка, тільки він називав мене “Наталонькою”, а доброта!. . Хоча це можна назвати і вродженою інтелігентністю.

...Ми з дочкою знову у Києві, і, звичайно, Дімарови нас вже чекають бодай на годинку. Крізь прочинені двері видно накритий для чаювання стіл у вітальні. Без пригощань ніколи не обходилося всупереч будь-яким доказам. А Євдокії Нестерівни все нема. “Зараз випливе, прихорошується!” – з властивою йому іронічністю каже Анатолій Андрійович. Господиня “випливає” у гарній блузці, на яку навіть брошку вчепила. Бо ж у домі – гості. Котрі, однак, цілком сприйняли б її і в халаті...

... Знову Київ, люта зима. Але Дімарови сказали, що чекатимуть. “Бо ж ви, Наталонько, з Волині, яка для нас є другою батьківщиною, тут ми познайомилися, одружилися, тут наш син народився. І тут я став націоналістом, хоч приїхав до вас сталіністом” – любить повторювати Дімаров. Євдокія Нестерівна, виявлєяться, того дня вирвала зуб і була трохи не в “формі”. “Але Анатолій Андрійович вас так чекав, що сам суп зварив!” – признається господиня.

Вранці господар сходив купити нам смачного хліба, який продають “з машини”, зварив суп з... сосисками, і ті ж сосиски з картоплею були і на “друге”. І хоч ми завжди були в очікуванні найбажанішого пригощання – книгами, така увага (людям – далеко за 80) просто розчулювала.

Ці деталі здадуться комусь банальними, а мені вони – свідчення і характеристика людей. Завдячую долі за те, що Господь дарував мені таке знайомство і спілкування. А книги Дімарова, які, звісно, не можуть нині скласти конкуренцію творам, написаним навпіл з матюками, бо написані неповторною щирою українською мовою, яка довго вважалась “немодною”, ще будуть у кожній бібліотеці. Бо вони про нас, про нашу Україну, патріотом якої письменник став на моїй рідній Волині.

Наталія МАЛІМОН, «День»
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 9
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Дякую за гарну розповідь. Я за все життя прочитала лише одну його книгу - у дитинстві вона була улюбленою, тепер я непереборне бажання прочитати й інші твори.
Відповісти
Аналогічно
Відповісти
Свіла память! І нехай ця память буде книгами в домівках людей.
_________________
"Він був лауреатом Шевченківської премії, класиком української літератури ще за життя" !!!!!!!!!!!!!!!!
хоча книги "... видавав мізерними тиражами, не отримуючи ні копійки гонорару"
_________________
Дякую за статтю. Ніби дотик до життя людини. Дай Бог, щоб ми навчилися цінувати своє при житті і шанувати після...

Відповісти
Дуже тепла розповідь, людяна. тут і відчувається рівень автора Наталії Малімон. Що не кажіть, а журналісти з досвідом - це все таки те, на що треба рівнятися.
Відповісти
Щиро дякую за розповідь.
Відповісти
Дякую за такі теплі слова на адресу цього чудового письменника.Пані Наталіє,Ви мали справжній скарб -знайомство з такими людьми,мали нагоду спілкуватися з ними.Ще раз спасибі за статтю.
Відповісти
Наталю,ви сердечно написали про сердечну людину.
Відповісти
Его сын Анатолий (живет в Москве)-автор песни "Заграница, заграница, там друзей родные лица" очень ностальгическая по Советскому времени. "Даже юность моя стала вдруг иностранкой..."
Відповісти
У Дімарова є єжиний син Сергій, народжений у Луцьку, який все життя мешкає у Києві.
Відповісти