Немножко аполитического текста

Липкі. Їх погляди були надзвичайно липкі і засмальцьовані похіттю. Вони обліплювали моє недотрахане тіло і подумки розпинали його під собою. Та я взагалі диву давалася, як так їм найбільше свербіло нафарширувати мене своїми відходами саме в дні моєї фізіологічної схильності обзавестися кругленьким пузом. Тим самим, яке бамбулясті пігаліци виставляють голяка всім зустрічним, обдають благовонієм цигаркового диму і потім, не яблуком пришиблені, еврикують: «Ну точно хтось мого майбутнього бейбіка зурочив».

Ну от скажіть, який дурень може стверджувати, що сюжет про читання думок – це фантастика? Яка ж це фантастика, якщо вона вилазить… ні, не боком (хоча буває і так), а одним органом. Ну ось вона, ворушиться в штанях ця фантастика. Це не фантастика, це звичайнісінька проза. Банальна, звично повторювальна, така собі до біса клішована. Так, до біса, бо саме він нагородив бабське кодло цією здатністю. Здатністю формувати ці думки і потім їх же читати. Ну піддайте мене остракізму, якщо наша порода не називається кодлом.

Колись в якійсь книжці прочитала «Ця жінка була особливою. В неї не були найгарніші губи, проте коли вона їх привідкривала і в задумі гладила згином пальчика та покусувала… весь світ крутився навколо її найкрасивіших, найзвабливіших, найчуттєвіших, найп’янкіших, найманливіших губ».

Ооо… Вона таки вміла себе подати. Хочу! Я теж хочу бути такою! Дурне дівчисько. Ой дурнеее… Лукавий втовкмачив, що так ти зможеш бути щасливішою, а насправді… Насправді тобі просто зґвалтують душу і залишать здихати на розпутті німого крику і тотальної зневіри. Не здохнеш. Кров’ю вмиєшся, потім заллєшся дорогим вином, змішаєш сльози з шампанським, п’яний регіт під аргентинське танго закрутить останні гайки твоєї свідомості, в напівтемному клозеті пообнімаєшся з унітазом, виблюєш всю біль, але не здохнеш. Лише зачерствієш. Як ота свіжа хлібина, що лежить на відкритому повітрі без жодної захисної плівки. Де ж, дорогенькі, той дракон, якого треба вбити? Де його кров, щоб і собі скупатись? Невже Зігфрід всю її вимастив на себе? Невідомо. Ну нічого. В своїй скупалась не гірше. Оце справжнє хрещення, голубонько! Оце я розумію! Оце Заратустра, певно, регоче.

Кажуть, що через два місяці певні регулярні дії стають звичкою. Брехня! Роки. Тільки через роки. Що було хєрового – загоїлось, рубці тільки лишились. Жінці вони, погодьтесь, якось не дуже, чоловікові ще куди не йшло. А, може, мені та них татуху набити? А ще краще дві чи три. І фіг хто побачить рубці. А то ходжу без картинної галереї на шкірі і відчуваю себе фріком нашого довбанутого десятиліття (направду кажу), яке все перевернуло догори ногами. От якби можна було татуювати душі. Якби… Тоді не було б легше оголювати тіла, ніж душі. Тоді люди не ховалися б у свої панцирі навіть під сонцем і блакиттю погідного неба.

Та я і так вже далеко не та, якою була колись. Навіть внутрішньо змінилась, немов би вселилась в мене ще одна істота. «Дєтка, да в тєбє двє женщіни. Ви обє мнє нравітєсь». А ти мені ну ні на йоту! Ні цілий, ні частинами! Бодай тебе заціпило отим «дєтка»! Бабу свою резинову будеш так називати і дрючити її, попиваючи пивко для ще більшого брюха. Хоча… ні, ні, в тебе не брюхо, а дуже миле симпатичне пузіко. Мені завжди подобались чоловіки с таким пузіком. То не брюхо – то статус, мать вашу! Якщо раніше мірялись піпіськами, то тепер розміром сорочки в надпаховій зоні. Саме вона перетворює Пєтю в Петра Миколайовича. Саме вона є найсексуальнішою частиною твого тіла. Саме ота надпахова пупкова зона уособлює розмір банківського рахунку. Статус, одним словом, а не брюхо. І взагалі ти такий няшний. Бачиш, я тобі це брешу задарма, не хочу ніякого брюліка, щиро брешу. Ти ж хочеш це чути. А мені що… важко? Бачиш. Ну ж бо, не відволікайся, пий, пий. Ууу ти… вайлуватий ведмедик. Мішутка на югє. Ти ба як заправськи уплітає річний запас їжі якогось африканського дитинчати. Так мотлошить, аж піт на шийній гармошці повиступав. А пальці-сосиски як порозчепірював. Ну чисто тобі пара мопассанівській Пампушці.

Консалтингова фірма. Втім, ще з пів години твого бурмотіння і я би й сама здогадалась. Стопудово щось на кшталт «Хуйкін і партнери». Сидиш ото, чавкаєш і мандиш мені, які ви справи башляєте. А насправді ти хто? Про-сті-тут-ка! Простітутка ти! Якби я тобі це зараз сказала вголос, то ти би витріщив на мене свої вже добряче посоловілі очі і спитав «Дєтка, ти шо… йобнулась? Я дірєктор!» Ні, ні, «дірєктор» - то твоя роль в еротичній грі. Насправді ти простітутка. А знаєш хто тебе купив і виїбав? Знаєш хто? Твоє бабло тебе і виїбало. А «дірєктор»… А то просто поки ти стоїш перед баблом раком, то долари тобі, дірєктор, трошки дрочать.

Ну що ж… Читала їх мовчазне «А хтось же її трахає…» і заливалась внутрішнім сміхом. Ні, не отим «Ха! Викусіть всі!», а отим напівбожевільним. Уявіть: ви любите соковитий стейк з кров’ю, такий добрячий шмат. Приходите в ресторан, робите замовлення, а вам приносять не ваше улюблене м’ясо, а якесь бєзобразіє на тарілці. Ніби зовні той же стейк, а на смак – лайно. А ви місяць чекали того стейка, подумки смакували кожен шматочок. Ви взагалі таке м’ясо їли лише в одному закладі, і відтоді на все життя зрозуміли, якою повинна бути ВАША страва. А тут… І кожного разу не стейк, а таке бєзобразіє, бо в цьому ресторані лише один рецепт і називається він «Стейк зі смаком лайна». І ви смієтесь. А що вам лишається? Ну не плакати ж. Ну, тепер ви розумієте, який той сміх?

О, тепер все інакше. Тепер я не довершую «ніч любові» мономастурбацією в душі паралельно з сонним сопінням отого мачо, за яким оточуючі дівчатка пісяють кип’ятком. Ой ля! Та забирайте задарма! Він поспіхом всуне у вас своє достоїнство і ще швидше висуне назад. Ви, звісно, можете робленою посмішкою брехати, що вам було добре… Діло ваше. Проте ваш стогін буде тонути не під його тілом, а під клекотінням води, а коли ваше знесилене тіло буде сповзати по холодній стінці душової кабіни… його руки не підхоплять вас. Ви будете найсамотнішою жінкою в світі. Найсамотнішою поряд з отим великочленним мачо, за яким вже згадувані дівчатка пісяють кип’ятком.

Одного дня ви його покинете. А найогидніше вам буде не від думки, що ви були разом, а від того, що за весь той час ви були тільки його. Ви ніколи йому не зрадили. Йому, отому… Ви начхали на себе. В ім’я чого? Я вас питаю, в ім’я чого? Я заклинаю вас… скажіть же мені… в ім’я чого??? В ім’я любові? Та брєд. Швидше страху наважитись щось змінити. Любов – то коли носиш його труси. То коли, не бачивши його тиждень, скручуєшся на ліжку калачиком, скавулиш як Тузік за хазяїном у своїй будці, і нюхаєш його спітнілу футболку, яку він забув кинути в пральну машину. Ох, як же ж вона пахне, та смердюча футболка! Ото любов. А ви так не робили. А що то було? Аномалія. Швидше для вас аномалія, а для більшості пострадянського жіноцтва програма на генетичному рівні. Так, програма. Так, на генетичному. Бо іншого пояснення безвольному нехтуванню собою в догоду комусь іншому я не бачу. То не партнерські стосунки «Дай і візьми», а рабські «Візьми і візьми ще більше».

Ви підете не до іншого, ви просто підете… А інші будуть проводжати вас поглядами і облизуватись як ото кіт, дивлячись на сметану. А вам буде все одно.

Тепер я не довершую «ніч любові». Тепер я знесилена не можу навіть поворухнутись. Я, мабуть, схожа на рибину, яку солодка хвиля викинула на берег. Ще нещодавно вона на ньому тріпотіла, а зараз пересохлими губами ловить повітря.
Великі карі очі навпроти виблискують хитрими іскорками ще не до кінця погаснутого вогню… Він не питає, чи мені було добре. Він і так це знає. Він зробив для цього все і навіть більше. Ніжно-ніжно цілує в плече. Дві тварини потихеньку перетворюються в людей. Перетворюються і хочуть пити. Бачу, як його рука потяглася за шклянкою з водою і… п’є сам. От негідник! Зробивши декілька ковтків, дивиться на мене і посміхається. Ну звііісно! Він же це зумисне зробив. Він захотів розізлити мене, розбурхати в мені нові емоції. Мабуть, прочитав їх на моєму обличчі, а тепер самовдоволено посміхається. Хочу його штовхнути, але не встигаю: він схиляється і мокрим язиком зволожує мої пересохлі губи. Через мить відчуваю, як разом з водою в тілі розтікається енергія.

«Змивай з мене свої художества», – хіхікаю і відвертаю голову, не даючи себе поцілувати. Він ловить губами моє вушко, легенько покусує і кожен його рух відлунює таким приємним теплом внизу живота.

Запускаю одну руку в його волосся, а іншу туди, де нещодавно ми були одним цілим. Його член немов жива істота. Ти тримаєш цю істоту в руці, відчуваєш, як вона наливається свіжим бажанням. Це так приємно. Годину тому, захльобуючись від пристрасті, кричала на балконі в його руках, як оті портові дівки, «Давай, трахни мене!», а тепер все навколо оповивалось якоюсь ніжністю… Немов в паралельному світі… Немов інші люди…

Звідки ллється та ніжність? З якої посудини? Чи є в ній дно? Про це я не думаю.