Чому не працює міжнародне право

Після завершення другої світової війни становлення міжнародних правових інститутів набуло неабиякого розвитку. Ключовими гравцями світової політики було визначено, що мають бути важелі міжнародного впливу на кожну ситуацію, коли дії окремих учасників виходитимуть за межі встановлених правил. Такі правила загалом були сформовані у Загальній декларації прав людини 1948 року, та у подальшому знайшли конкретний вираз у сотнях спеціально прийнятих та ратифікованих міжнародними організаціями документах як всесвітнього, так і континентального значення.
Для реалізації таких норм було створено достатню кількість постійно діючих міжнародних організацій з персоналом, який стабільно отримує фінансування та у відповідь на витрачені кошти створює нові й нові системи правового захисту та гарантій.
2014 рік наочно продемонстрував нездатність таких правових інституцій вирішити принципові питання міжнародної політики, та чітко вказав на вади існуючої моделі, які можна звести до трьох головних проблем.

ПЕРВИННІСТЬ ЕКОНОМІКИ

Марксова теза про базис та надбудову черговий раз пройшла перевірку часом. Економічна модель розвиненої країни не готова поступатися задекларованим правовим принципам, хай навіть дуже хорошим. Сучасні економічні відносин між країнами мають транснаціональний характер. Компанії, які акумулюють кошти від бізнесу у окремих розвинених країнах, реальне виробництво та ринки збуту мають по всьому світу. Для прикладу, у Росії працюють найбільші виробники та постачальники європейського, американського та азіатського походження, що починаючи із 90-х років минулого століття вклали у виробництво та збут на її території мільярди доларів. Окрім того, сама Росія, яка лише з чистого експорту енергоносіїв має більше сотні мільярдів доларів, є одним з найбільших споживачів товарів та послуг, в тому числі дорогого сегменту. Цей ринок збуту цікавий, і відмова від нього, чи навіть втручання в усталені зв’язки, однозначно призведе до падіння валового національного продукту саме розвинених країн. Ось чому проблема вибору між кулею у голову українському солдату та мільярдом до бюджету власної країни, така складна для європейського політика.

МІЖНАРОДНА КОРУПЦІЯ

Майже все можна купити, питання лише у ціні. Корупція це погано. Проте якщо ви вірите, що поліцейські у Німеччині не беруть хабарів, а на митниці у Польщі працюють чесні митники, поспілкуйтеся з контрабандистами, вони вам розкажуть. Судові процесу за участю Берлусконі та Саркозі, які не так давно були творцями світової політики, чи пряма участь Шредера у структурах Газпрому, не лише підтверджують, але й наочно доводять факт існування корупції у політичному середовищі розвинутих країн. Росія довгий час вибудовувала свої відносини у Європі, маніпулюючи ціновою політикою у галузі енергопостачання. А це ринок із оборотами у сотні мільярдів доларів, до якого достатньо доторкнутися пальцем, аби озолотитися. І багато європейських політиків не лише доторкнулися до нього, вони давно у цій темі з руками по лікті. Адже щоб не взяти кошти у готового їх дати в такому розмірі, що вистачить навіть дітям, потрібна неабияка порядність. Проте ця риса рідко властива політикам.
Одначе корупція має й іншу сторону – іржаву ложку вже не відчистиш до блиску. Якщо один дає, а інший бере, то між ними виникає залежність. І чим більша сума, тим більша залежність. Якби Росія розповіла про всі міжнародні корупційні схеми, реалізовані за її участі починаючи з 2000-х років, більшість країн Європи залишилась би без вищого політикуму.
Людина, яка у дитинстві крала іграшки з магазину, не може бути міліціонером, навіть якщо від тих подій пройшло багато часу. Українці дуже добре перевірили на собі це правило, оскільки людина, яка у дитинстві крала шапки, спробувала вкрасти їх країну.

ВІДСУТНІСТЬ МЕХАНІЗМУ ПРИМУСУ

Анексія Криму у квітні 2014 року Росією стала яскравим прикладом ігнорування цілого ряду міжнародних актів та декларацій, які регулюють права людини та відносини між державами в частині гарантій щодо визначення та непорушності кордонів. Фактично одна країна викрала у іншої частину території, проте жодна міжнародна правова інституція не змогла прийняти будь-якого більш-менш значимого акту, окрім декларативної резолюції ООН, результатом якого мало би бути покарання агресора. Уявіть собі, що сусід у вашій квартирі проб’є отвір у стіні та забере собі одну кімнату, проте замість відібрати цю кімнату у сусіда назад, суд винесе рішення за яким ця кімната ваша, проте забрати її не можна, бо сусід її не віддає. Саме так вийшло з Кримом.
Міжнародне право не має механізму повернення анексованих, загарбаних територій. Останні локальні війни або закінчувалися відкритими акціями, проведеними окремими країнами, як це було у Кувейті чи Іраку, або введенням міжнародних миротворчих сил. Проте мова йде про виняткові випадки, які підлягали детальному врегулюванню щодо конкретного застосування сили, або таку силу певні країни, як то США, застосовували за мовчазної згоди міжнародних інституцій. Універсальних та обов’язкових механізмів впливу немає, а значить немає міжнародного права як повноцінної системи, оскільки ознакою права є забезпеченість його норм силою примусу. Раз примусу немає, то це вже не право.
Якщо суд стягне з боржника заборгованість, то який сенс кредитору з такого рішення без можливості реально отримати кошти? Або який сенс засуджувати злочинця до ув’язнення, якщо немає тюрми? Саме у цьому головний принцип механізму правового регулювання – має бути забезпечений примус до виконання норми через спеціально створену систему органів, без якого все летить шкереберть.
Яскравим прикладом може стати дія міжнародних норм щодо справи Юкоса, коли акціонерам компанії рішенням Міжнародного третейського арбітражу у Гаазі було присуджено 50 мільярдів доларів. Сьогодні навіть експерти Форбс сумніваються у тому, що таке рішення буде виконане.
За таких умов цілком природною є реакція міжнародної спільноти щодо агресії Росії, виражена у вигляді стурбованості та секторальних санкцій, які за своєю суттю є лише реакціями конкретних держав, а не міжнародних інституцій.
Відомо, що у разі чіткого врегулювання відносин, навіть корумпований та економічно вмотивований суддя не зможе прийняти незаконне рішення. Найбільше таких рішень приймається там – де відносити врегульовані погано, що дає простір для маневру. Так само і у міжнародно-правовій площині – допоки не буде чітко прописано реакції міжнародної спільноти на дії агресора у вигляді обов’язкових міжнародних санкцій та негайного введення миротворчих військ на захоплену територію, умовою чого має бути лише встановлення факту захоплення території іншої країни, подальша доля міжнародного права викликає глибоку стурбованість.