Головнокомандувач Порошенко йде шляхом Грушевського і Винниченка

Україні не щастить з національними лідерами. В переломний історичний момент при владі часто опиняються ті, хто неспроможний на рішучі кроки і чий світогляд абсолютно не відповідає займаній посаді. Так було на початку ХХ століття, коли УНР очолювали Грушевський і Винниченко. Ці діячі своїм комплексом меншовартості, нерішучістю, схильністю до ілюзій і компромісів з споконвічним ворогом України – Москвою, потопили українську незалежність і не дали можливості сформуватися повноцінній українській армії, яка зламала б хребет ворогу.

Петро Порошенко як головнокомандувач і президент дуже нагадує мені цих діячів за стилем поведінки. Єдина суттєва їхня відмінність – це те, що Грушевський і Винниченко не були олігархами.

З українсько-російського фронту на Сході надходять тривожні новини. Російські окупанти розгорнули новий наступ на позиції українських військ. Ллється кров українських героїв. Російські варвари проводять полонених кіборгів вулицями Донецька. З часу фальшивого неіснуючого «перемир’я» загинули кілька сотень українських солдат, а площа втрачених територій наближається до тисячі квадратних кілометрів.

Чому так відбувається? Чому не зроблено жодних висновків з минулих подій? Треба говорити відверто: нинішній наступ російських банд на Донбасі і нові українські втрати стали можливими завдяки бездарному, нерішучому, млявому і схильному до торгів з агресором головнокомандувачу Петру Порошенку.

За час свого президенства Петро Порошенко показав себе не як рішучий головнокомандувач держави, яка перебуває у стані війни і потребує максимально дієвих заходів для свого порятунку, а як типовий «торгаш-барига» в політиці. Про свої обіцянки завершити АТО за кілька годин новоспечений президент успішно забув. Натомість стилем його поведінки стала маніакальна зацикленість на односторонньому припиненні вогню з українського боку і такому ж односторонньому перемир’ї. Складається враження, ніби це українські, а не російські війська перебувають на чужій території.

Суспільству й досі точно не відомо, що підписав представник Порошенка Кучма на переговорах у Мінську. Очевидним є одне: недовіра до млявого президента, який лише спекулює темою миру, але нічого фактично не робить задля реального зміцнення обороноздатності країни, зростає шаленими темпами.

За час порошенківського «перемир’я» ми втратили значну частину наших земель. Вбито, поранено і захоплено в полон багато наших з вами родичів, друзів, братів, сестер та батьків. Під прикриттям «перемир’я» противник накопичив великі резерви та техніку, здійснив перегрупування сил і підготувався до нового наступу. Що за цей час зробила українська сторона? Майже нічого. Напевно, наші можновладці сподівалися на папірці, підписані у Мінську як найкращу гарантію захисту. Де ж новітнє сучасне озброєння для армії? Де потужна лінія інженерних споруд і укріплень на лінії фронту? Де та обіцяна неприступна стіна Яценюка на кордоні? Чому українські солдати і досі мають за свій рахунок купувати собі обмундирування?

Коли Петро Порошенко та й інші державні мужі, їздячи по світу, волають про допомогу та санкції проти Росії, чому ж вони самі їх не впроваджують?! Завод Петра Порошенка успішно працює в Росії, надаючи робочі місця росіянам і постачаючи їх солодощами. Може, Петро Порошенко вважає, що годувати ворога цукерками і тортами є ознакою хорошого тону? Чи приватні інтереси для цієї персони є вищими за державні? Чесно кажучи, нехай би Петро Порошенко залишався командувати корпорацією «Рошен», ніж ставав би головнокомандувачем України.

Дипломатичні відносини з агресором досі не припинено. Економічні та бізнесові стосунки також. Навпаки, Україна активно співпрацює з державою, яка вбиває українців. Уряд і міністр енергетики та вугільної промисловості, призначений за квотою Блоку Петра Порошенка, Володимир Демчишин дозволяє державному відомчому підприємству підписувати документи на постачання електроенергії в Крим, визнаючи цю територію федеральним округом Російської Федерації. Ніколи в світовій практиці ще не було такого, коли керівники держави-жертви агресії продовжували вдавати, ніби нічого особливого не відбулося і сповідувати подвійні стандарти.

В період «перемир’я» українська влада дбала не про те як зміцнити нашу армію та її позиції на лінії фронту, а про те, як не дозволяти відкривати вогонь у відповідь на обстріли з боку російських терористів, як не піддаватися на провокації і добросовісно виконувати режим припинення вогню. В той час як ворог робив зовсім протилежне. Тому тепер маємо те, що маємо.

Попри жахливі випадки бездарності вищого командування, великі втрати ЗСУ, Іловайську трагедію, ніхто з генералітету і керівництва Міноборони та Генштабу так і не поніс жодну відповідальність. Колишній міністр оборони Валерій Гелетей, призначення якого лобіював Петро Порошенко, після поразок наприкінці літа проміняв одну посаду на іншу, ставши керівником Держслужби охорони. Начальник Генштабу Віктор Муженко також залишився на своїй посаді. Це означає, що Петро Порошенко цілком задоволений їхньою діяльністю. Чого не скажеш про рядових солдат, середній офіцерський склад і українське суспільство.

На жаль, діяльність Петра Порошенка на посаді президента і головнокомандувача збройних сил наштовхує на сумні висновки. Зараз на порядку денному стоїть питання: бути чи не бути Українській державі. Досить торгуватися за суверенітет і територіальну цілісність! Марити домовленостями з Путіним. Петро Порошенко нарешті має взяти на себе відповідальність у військовій сфері як того вимагає його посада, ввести воєнний стан на окупованих територіях і готуватися до реальної відсічі агресору, а не займатися самонавіюванням і пустою балаканиною про свою миролюбність, яка насправді є слабкістю і нездатністю приймати вольові рішення.


Анатолій Вітів, голова Волинської «Свободи»