Я бачила, як плачуть солдати…

На сході України триває війна. І це розуміють усі свідомі громадяни, але не президент зі своєю свитою. В них – АТО. Вони знівелювали священний захист Батьківщини оцією безглуздою абревіатурою. ..
Ми не з терористами воюємо, а з державою-агресором Росією. І воювати маємо всі. Не можна виграти війну в цілого народу, якщо цей народ бореться і на фронтах, і в тилу. У нас є тільки перше.
Війна одинично стукає мобілізаційними повістками до простих, мирних людей. Змушує їх одягати військову форму, брати в руки автомат і йти виконувати свій громадянський обов’язок. Ось тоді лінія фронту для родин мобілізованих пролягає не десь під Дебальцево, а посеред серця.
Тисячі українських солдат щодня зі зброєю в руках, з молитвою на вустах і твердим переконанням, що перемога буде за нами, дають опір окупантам. Їх з безцінною допомогою підпирає інша армія – волонтерів та люблячих сердець рідних. Для решти людей триває мирне життя, адже війна клекоче «градами» за сотні кілометрів від Волині, а її відлуння до переважної більшості приходить лише черговим «вантажем 200». Тоді ми завмираємо у скорботі, віддаючи шану черговому Герою. В решту ж днів у нас – цивільний спокій. Кафе та бари переповнені відвідувачами, вільно продається спиртне, в маршрутках точаться балачки про долар, у супермаркетах – безглузді ажіотажі…
То є війна чи немає?
Я в минулому році вперше побачила, як плачуть солдати: в листопаді разом із мамою до нас в офіс «Свободи» зайшов Дмитро Головін. Зайшов, аби забрати військову форму, а я ще накинула йому теплий комбінезон для його друга-танкіста. Дмитро подякував і… заплакав. Він ішов на війну, щоби боронити свою маму, дітей, мене і Україну. 5 лютого ми провели Дмитра Головіна в останню дорогу. Герой повернувся з війни на щиті!
А тим часом у міських кафе задоволені життям люди відпочивали. Відпочивають і нині. У нас же не війна, а тільки АТО…
Йдеться не про те, щоб усі одягли військовий чи траурний одяг, закрили кафе. Навіть у роки Другої світової у великих містах ставили балетні постановки і працювали ресторани, але вся економіка, всі фабрики і заводи працювали на війну. І кожен день у країнах, які воювали, розпочинався з фронтових зведень по радіо. Тож люди розуміли, що у них – спільна доля, спільний ворог і перемога буде спільна.
Натомість у нас по телевізору показують російській серіали, по радіо крутять дурнувату попсу, а в інтернеті дописують сепаратисти… Нам забивають мізки про долар по 20, підняття пенсійного віку, транш від МВФ… Але я цього переварити не можу, бо за сотні кілометрів у Донбасі в окопах мої земляки, напівглухі від вибухів, гріються біля «буржуйки», переробленої зі старого газового балона, і десь літає та сама остання куля, що навіки залишить когось молодим.
Не зміг «однотуровий» головнокомандуючий донести до кожного, що йде війна, і від неї не відгородишся колючим дротом далеких блокпостів. Не зміг поставити на військові рейки промисловість країни. Практично весь тягар по продовольчому та матеріальному забезпеченні армії лежить на волонтерах і добрих людях. І щось я не бачила, щоби фабрика «Рошен» стала забезпечувати українських солдатів плитками шоколаду. Відповідно, й нікому зобов’язати швейну фабрику шити форму для бійців 14-ї бригади, підприємства харчової промисловості забезпечувати армію продуктами. Та якщо наших людей правильно вмотивувати, то вони навіть частину прикордонної контрабанди на армію віддаватимуть.
Часом думаю: а як живеться з оцим усім йому, нашому президенту? Уявляю, що він приходить додому пізно вночі, сідає і, пригадуючи кожну трагічну подію дня, що минає, плаче. Бо ж час тепер такий – чоловіки плачуть. Але тут випливає інший образ президента. Він, либонь, не плаче, а йде в грошове сховище, подібне до сховища «мультяшного» Скутча Макдака, – і рахує гроші. Особливо старанно, перераховує, мабуть, купюри, що прийшли з Російської Федерації від продажу шоколаду, який виробляє його фабрика в Ліпєцку. Чи можна уявити собі, щоб у 1943 році в Берліні працювала тютюнова фабрика Черчілля? Англійці його би просто лінчували…
Ремарк сказав, що людина ніколи не стає загартованою. Вона може тільки до багато чого звикнути. От і наша влада звикла тільки рахувати гроші. А мала би цінувати людські життя.
На жаль, нині у нас країна не працює на перемогу. А коли немає відчуття війни, то суспільство не відчуває потреби мобілізовувати всі ресурси на перемогу.
Час переглянути ставлення до війни. Не мають одні вмирати, а інші – гуляти. Час ввести воєнний стан, про що ВО «Свобода» говорить постійно. І тоді не буде підміни понять безглуздими абревіатурами, стане зрозуміло, хто зрадник держави, а хто її істинний захисник. Слід перестати спекулювати, лобіювати чиїсь окремі інтереси, провести переоцінку цінностей. Від того, як ми ставимося до війни, як спільно забезпечуємо фронт, і залежить наша перемога.
Ярослава ВОЗНЮК