Націоналізм як тренд для перефарбованих політиків

Революція гідності переконливо довела безальтернативність національно-визвольної боротьби для поневоленого народу. До 2014 року націоналізм в Україні вважався ледь не забороненою темою, а людей що заявляли про свою прихильність націоналістичним ідеям – цурались. Завдяки десятиліттям російської окупації поняття націоналізм в основному ототожнювалось з фашизмом. Радянська, а пізніше Російська пропаганда постійно переконувала суспільство, що люди котрі борються за власну державність є ніким іншим як ворогами власного народу. Наслідком цього і стали сучасні події на сході. Населення, що населяє схід та Крим ще і зараз переконано, що «бандерівці» хочуть їх знищити.
Лише після революції гідності та початку війни з Росією почала народжуватись українська нація. Як би страшно це не звучало, але нації народжуються та починають ідентифікуватись лише на крові тих, хто готовий відати за неї власне життя.
На жаль, нова українська нація є ще молодою і не завжди розрізняє справжній націоналізм з його імітацією. Зараз з’явилось багато різних думок та ідей про побудову української держави, але шкода дуже часто нову національну державу пропонують будувати на чужих цінностях. Наприклад, не можливо збудувати міцну державу на чужій культурі та мові. Якщо брати історичний ракурс, то починаючи з розвалу Київської Русі українці не мали своєї держави. Ті хто нас поневолив, усіма способами намагались знищити усе, що нас об’єднувало. Незважаючи на усе це, я вважаю, що ми вистояли завдяки тому що нам вдалось зберегти нашу ідентичність, нашу мову та культуру.
Не можна збудувати Україну слухаючи російський блатняк та висловлюючись російським матом. Маючи більше 20 років незалежності ми не спромоглись збудувати дієвий україномовний простір. Усі роки незалежності ми дивились російські фільми, читали сучасну російську літературу, дізнавались новини з російських сайтів. Ми зараз говоримо про те, що на сході триває гібридна війна, але мало хто говорить про те, що ми уже давно програли інформаційну площину цієї війни. Лише через рік після початку війни ми почали вживати заходів, щоб захистити власний інформаційний простір.
Схожою є ситуація також і у політиці. За останній рік практично усі політичні партії «перемалювались» у націоналістів. Взагалі для політиків уже стало нормою реагувати на запити суспільства та змінювати свою позицію в залежності від того, що хочуть почути виборці. На жаль, населення країни має дуже низький рівень політичної освіти, що дозволяє маніпулювати його поглядами. Наприклад 4 з 5 політичних партій, що складають сучасний парламент, перед виборами використовували націоналістичні гасла та риторику. Однак якщо проаналізувати їх політичні програми та персональний склад, то можна зрозуміти, що націоналістичними вони є лише на догоду виборцям. Національні ж ідеї для більшості з них є лише засобом досягнення та утримання влади. Ще гіршою є ситуація з депутатами, що пройшли у парламент по мажоритарних округах. Багато хто з них ще за попереднього скликання був активним прислужником антидержавного режиму «сім’ї». Декотрі навіть голосували за сумнозвісні закони «16 січня», але уже після зміни політичної ситуації в державі дуже швидко «переродились» у націоналістів та партіотів України. На жаль, покращитись ситуація зможе лише тоді, коли люди почнуть аналізувати не передвиборчу риторику, а реальні справи.
Враховуючи усе, що наведено вище ми можемо виправити ситуацію в державі лише працюючи над політичною освітою населення. Ми станемо сильною державою, лише якщо громадяни навчяться аналізувати та робити осмислений вибір як на виборах так і у інформаційному просторі.