вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  
Додати запис

Центральна зрада

До 100-річчя Української революції та УНР.
(Уривок з книги О.Середюка «Злий геній – вождь тероризму»).



В Російській імперії у лютому1917 рок відбулася демократична революція. Цар Микола 11 зрікся престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду. В імперії розпочався процес, як тепер говорять, «парад суверенітетів». Колишні колонії великої імперії починають самостійний шлях побудови своєї суверенної держави.

Україна також пробуджується. Весною 1917 року Україну переповнили маніфестації, з’їзди, конференції... 19 березня започаткувала свою діяльність Центральна Рада перший в історії країни виборний орган парламентського типу. Створена не з волі буржуазії, як це однобоко висвітлювала радянська історіографія, а зусиллями робітників і селян, солдатів та інтелігенції.

Ленін, уже будучи головою Раднаркому, виступаючи на першому Всеросійському з’їзді військового флоту 5 грудня 1917 року, повторює, що нічого боятися, якщо Росія розпадеться на окремі республіки, хоч би «скільки було самостійних республік, ми цього страшитись не станемо»26 (виділ. авт.). І підкреслює, що коли «ми зараз спостерігаємо національний рух на Україні, то кажемо, що, безумовно, стоїмо за повну і необмежену свободу українського народу ... Ми скажемо українцям: … ви можете влаштовувати в себе життя, як ви хочете»27 (виділ. авт.).
Чому він так цинічно і лукаво проголошував? Тому що особовий склад Чорноморського флоту переважно складався з української патріотичної маси.
Малороси (українці), соціал-ліберали, історики і письменники, які очолили Центральну Раду, вирішили, що вони, нарешті, мають право розпоряджатися своїм життям на власний розсуд. Вони, мов діти, повірили у слова «вождя світового пролетаріату». Проте не знали, що у політиків слова і діла, як дві паралельні лінії, ніколи не перетинаються.
Провід в особі УНР та її лідерів М. Грушевського і В. Винниченка, всупереч об’єктивним процесам, дотримувався федералістичної концепції української державності. Без сумніву, це була трагедія для української нації, а вірніше – зрада!
Своїм ІІІ Універсалом УЦР проголошує утворення Української Народної Республіки у складі … федеративної Росії, якої насправді уже не існувало! Це мало фатальні наслідки для української державності. Країни Антанти і навіть Німеччина не могли вести міжнародні переговори та надавати військову допомогу, бо України як де-юре не існувало і її не вважали незалежною республікою! Адже вона проголошувала «у складі федеративної Росії».
Ви тільки вдумайтесь у ці фатальні слова 1-го Універсалу (10 червня 1917р.): «не одділяючись від всієї Росії… народ український має сам порядкувати своїм життям».
Такі ж перла і у 2-му Універсалі (3 липня 1917р.), де проголошується автономія України у складі Росії. Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада, … завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії».
7 листопада 1917року 111-й Універсал — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією.
І лише 9 (22 січня) 1918 року Центральна Рада видає Четвертий Універсал, де проголошує УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу».
Допитливий читач відразу може запитати, а що ж відбувалося в Росії за це й час? Адже минув майже рік бурхливих революційних подій у бувшій російській імперії. А ось що.
Доктор історичних наук, професор Л. Дещицький відшукав в російських військових архівах, в архівах України, Білорусії і Польщі факти про підступну і злочинну політику щодо національно-визвольних змагань українців. Про це свідчить наказ більшовицького головнокомандувача (прапорщика царської армії) М. Кириленка від 10 грудня 1917 року, тобто за тиждень до оголошення більшовицьким Раднаркомом війни УРР.
Так, наказ вимагав: «Беручи до уваги, що формування національних полків визначається невід’ємними правами кожної нації, які населяють територію Російської Республіки, формування національних полків може мати місце лише за умови проведення в їх внутрішньому устрої тих же принципів, на яких перебудовується в останній час російська революційна армія»34.
В колишній царській армії, коли ще йшла Перша світова війна, у 1917 році понад 2,5 млн. українців у березні-квітні почали організовуватися в окремі українські частини. Діючим органом стали військові ради, які складалися з 10-12 чоловік. Уже восени 1917 року в українізованих військових частинах налічувалося понад один мільйон вояків.
Але пасивна діяльність ліберальних інтелігентів-масонів України, що прирівнюється до державного злочину, проігнорувала живу творчість мас. Це призвело до руйнації УНР. А більшовицький Раднарком, на відміну від українських соціалістів, робив усе від нього залежне, щоб нейтралізувати українізовані військові частини, в яких вбачав реальну загрозу для імперських планів.
Отже, в 1917 році влітку і восени всі українські партії об’єдналися і створили владу – Українську Державну Раду. Її накази свідомо виконував народ. Україна була об’єднана і сильна: мала у своєму розпорядженні сто тисяч солдатів в українізованих полках, які створювалися самі, без наказу зверху, і рвалися в бій з Московією. В імперському війську
налічувалося понад чотири мільйони українців. Спираючись на національні полки, український уряд мав змогу мобілізувати 2-3-мільйонне військо 35. Всі військові і селянські з’їзди в 1917 році вимагали цього від Центральної Ради, а також вигнати московитів і поставити українське військо на московсько-українському кордоні. Вимагали негайно про-
голосити державну незалежність України.
Та вихована на москвофільських ідеях М. Драгоманова, українська інтелігенція як раз цього і не хотіла, добиваючись протилежного, – стверджує в своїй монографії «Московство» Павло Штепа.
Лідер В. Винниченко пізніше у сповіді «Відродження нації» зізнався:
«Мы, украинские демократы, были искренне и безоглядно влюблены в московскую демократию. Мы непоколебимо верили ей. Верили, что ее идеалы, идеи, интересы тождественны нашим. Следовательно, московская демократическая империя является также и украинской, и поэтому украинцы должны ее защищать. Какое бы то ни было отделение Украины от демократической Московии считали мы нелепостью, отступлением, гибельным для самой же Украины. Лозунг украинской государственной независимости мы единодушно и с возмущением отбрасывали, отрицали»36. .
Українські політики, «ура-патріоти», не відчуваючи свого яничарства, півроку переконували українського солдата, що армія – це «буржуазна» видумка для «порабощения» трудового народу. Тобто, для демократичної України армія не потрібна. Вони радили воїнам кидати зброю і йти додому, ділити панську землю. Переконували, що московська демократія – це приятелька і сестра української, і воювати з ними немає сенсу. Їм повірили, бо це говорили «свої батьки», а не московські пропагандисти. (Чи не схожа нинішня т.зв. демократична депутатська опозиція?).
Наслідок: столицю України з 40-мільйонним народом, які мали майже чотиримільйонну армію вишколених бійців у Першій світовій війні, з достатнім озброєнням, продовольством, коли настала небезпека, захищали лише три тисячі солдат, у тому числі триста юнаків, що не вміли стріляти, але пішли на смерть у Крути, аби зупинити червону
більшовицьку навалу.
В 1917 році на одному із мітингів у Києві біля будинку М. Грушевського маса українських патріотів вигукувала гасла: «Слава Україні!» А його власник М. Грушевський відповідав їм: «Да здравстует демократическая Россия»37.
Істино: «Горе від ума…».
Все ж український народ прагнув самостійно вирішувати свою долю мріяв про незалежність і як міг відстоював її. Подальші події розвивалися швидко й драматично. Очевидно, обстановка, оточення Леніна і сам «вождь», який дав «задній хід» у поглядах щодо національних стосунків з Україною, відіграли негативну роль. Його слова, сказані рані-
ше, мов горобці, – випорхнули і відлетіли!
А залишились - ДІЛА ІЛЛІЧА.
У доповіді на зборах більшовиків 4 (17) квітня 1917 року Ленін сказав: «Що своєрідне в Росії – це надзвичайно швидкий перехід від дикого насильства до найтоншого обману»38. Він пояснював Каменєву: «Давайте мы, великороссы, проявим осторожность, терпение и т. п. и понемножку заберем опять в руки всех этих украинцев, латышей…». Тобто, він радив більшовикам продовжувати робити вигляд, що Українська Радянська Республіка є
по-справжньому незалежною від Росії і що двосторонній договір передбачає рівність двох держав. Насправді ж уряд України залишається під прицільним контролем Російської комуністичної партії і її центрального апарату в Москві, а УКП працюватиме, як підлегла регіональна парторганізація. 18-го грудня «Правда», а наступного дня «Известия» друкують
Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами39, де, зокрема, зазначається, що Рада Народних Комісарів визнає Народну Українську Республіку, її право цілком відокремитися від Росії, або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини.
«Все, що стосується національних прав і незалежності українського народу, визнається Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно».
Та через абзац – як грім з ясного неба:
«Ми обвинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона веде двозначну буржуазну політику… Ця двозначна політика , що позбавляє нас можливості визнати Раду, як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки, довела Раду найостанніших часом до кроків, що означають знищення всякої можливої угоди. В разі неодержання відповіді на ці питання протягом 48 годин Рада Народних Комісарів вважатиме Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні»40.
Чому більшовики так вчепилися за Україну?
...На початку ХХ століття Україна, маючи третину населення та 20% продуктивних земель у Російській імперії, виробляла 50-60% валового національного продукту. Працьовиті українські гречкосії забезпечували половину валового збору зерна та 70-80% металу, вугілля, руди, металевих виробів. Ось чому кремлівські вожді не раз підкреслювали, що доля революції і комуністичної влади вирішується на Україні41. Полярність поглядів і зверхнє ставлення до України прояснилися відразу, як тільки більшовики здобули владу після жовтневого перевороту. Проголошуючи на словах право націй на самовизначення, на ділі все
робили навпаки. Навіть В. І. Ленін, який сказав немало теплих слів про Україну, її культуру і мову, був не вельми послідовним у цьому питанні. Ось, наприклад, що писав він про партію комуністів-боротьбистів у «Листі до робітників і селян України з приводу перемоги над Денікіним»: «Боротьбисти відрізняються від більшовиків, між іншим, тим, що об-стоюють безумовну незалежність України. Більшовики з цього не роблять предмету розходження і роз’єднання, в цьому не бачать ніякої перешкоди дружній пролетарській роботі. Була б єдність у боротьбі проти гніту капіталу, за диктатуру пролетаріату. Через питання про національні кордони, про федеративний чи інший зв’язок між державами комуністи розходитися не повинні...»42.
Лист датований 28 грудня 1919 року, призначений для публікації. А через півтора місяця в проекті закритої резолюції: «Всю політику треба вести систематично й неухильно до ліквідації боротьбистів, що передбачається в недалекому майбутньому. Для цього не пропускати жодної провини боротьбистів без негайного й суворого покарання. Особливо збирати дані про непролетарський і найбільш непролетарний характер більшості членів їх партії. Момент ліквідації визначити через короткий строк, момент буде встановлений політбюро і повідомлений Укрревкомові»43.
Про дії Укрревкому, таких комуністів-землячків, як Мануїльський (підказував, як ліквідувати все українське), й говорити не доводиться. Ятрять душу чисельні події з подальшої історії: і так звана справа СВУ, і Голодомор 1932-33pp., і репресії 37-38 рр., і жахлива бійня двох агресорів, які розпочали Другу світову війну 1941-1945 рр., голодний 47-й і кінець 60-х із знищенням дисидентів, початок 70-х років із відродженням сталінізму та два десятиліття правління русифікатора Щербицького… У ІІІ-му Універсалі Центральна Рада, проголошуючи створення Української Народної Республіки, погодилася на федеративні засади, у складі Росії. Та Леніна це не тішить. Він знає, що в Україні політику
РСДРП(б) підтримує лише 10 відсотків населення, а політику українських партій - 52 відсотки. Отже, вивезти більшовикам з України продовольство для утримання Пітера і червоної армади не вдасться. І «вождь» різко змінює ставлення до України. Він дає вказівку згуртувати тут антиукраїнські сили, підняти «5-ту колону», для чого провести 5 грудня
«Сьезд большевистских организаций Юго-Западного края».
Політичне нахабство Леніна набирало обертів, про що свідчить згаданий вище «Манифест к украинскому народу с ультиматными требованиями к Украинской Раде». Це - грубе втручання у внутрішні справи сусідньої держави, компромат в очах світової громадськості. Ленін вимагає від ЦР не пропускати через територію України білогвардійців, які йшли на допомогу повсталим селянам проти більшовицького терору на Дон, Кубань, Північний Кавказ, Поволжя, Урал, не вести дипломатичні переговори із зарубіжними країнами і припинити роззброювати червоногвардійські загони, які без дозволу увірвалися (як окупанти!..) на територію України для експропріації продовольства.
Навіть ліберально-соціалістична Центральна Рада не могла погодитись на такі ультимативні умови знахабнілого політичного хулігана. Тоді Ленін 12 грудня 1917 року організовує у Харкові бутафорну, із більшовиків-космополитів (п’ятої колони) так звану радянську владу – «Рабоче-крестьянское правительство Украины». На кого це «правительство» могло спиратися? Лише на багнети. Тому і першим заходом цієї «радян-
ської влади» стало оперативне створення «Военно-революционного комитета по борьбе с контрреволюцией». Обер-комісаром на Україну Ленін призначає Серго Орджонікідзе (родом із Закавказзя, на Україні не проживав). Погано знаючи навіть російську мову, Серго, взагалі, ніякої уяви не мав про Україну. Та це було не обов’язково. Досить дати «слово товарищу маузеру». Отже, розпочалася відкрита агресія проти України, тобто – війна. Головнокомандуючим окупаційних військ Ленін призначає Льва Троцького, одного з активних організаторів Червоної Армії. 15-го січня Ленін пише до Морського революційного комітету: «Прошу вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов.
Тер-Арутюнянца 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради». У ці ж дні він шле телеграми в Харків Антонову- Овсієнку й Орджонікідзе з вимогами: «Дуже й дуже просимо вжити якнайнещадніших революційних заходів. Просимо послати загін абсолютно надійних людей. Усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод». У Харків Антонову і Серго: «Ради бога, вживайте найбільш енергійних і революційних
заходів для відправлення хліба, хліба і хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Окремі поїзди і загони. Збирання і зсипання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня. Ради бога! Ленін»44. Волає в істериці, діє як чорт, а згадує Бога.
Природно, що «колиску» першої в світі, так званої соціалістичної революції потрібно було рятувати від голодної смерті. І український народ, який звик ділитися з братами, сусідами усім, що мав, виручав і пітерців, як міг. До речі, ультимативні вимоги РНК до Центральної Ради щодо хліба, продовольчих справ не згадувались жодним словом. Тепер одна за одною до Харкова йшли телеграми: «Для комісара Орджонікідзе. В душі дякую за енергійні заходи в продовольчій справі. Продовжуйте, ради бога, з усієї сили добувати продовольство, організовувати спішно збір і зсипку хліба»45. Як бачить читач, хліб, інші продукти не купують, а вилучають, зсипають,. Пізніше Ленін вигукне свою знамениту фразу: «Экспроприация - экспроприаторов» («Грабь награбленное!»). Але ж українські хлібосії були трудягами, а не експропріаторами!
Нерішучість ліберальних керманичів Української Республіки, ігнорування, а частіше відверті протидії професійним лідерам військової доктрини щодо захисту країни, таким як Микола Міхновський і Павло Скоропадський, спричинили хаос, анархію, розгортання громадянської війни та глибоке внутрішнє протистояння. Цим скористалися російські більшовики-інтернаціоналісти. Історики і дослідники бурхливих подій початку ХХ ст. – М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко, М. Шаповал, П. Христюк відійшли від тверджень про те, що процес творення української державності перервався через агресію численних армій Радянської Росії. Так, наприклад, І. Лисяк-Рудницький пише: «… Легенда, що її треба здати до архіву.
Це казка про «нечисленні полчища» ворогів, що під їх ударом буцімто завалилась українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії від першої і другої навали (зими 1917-1918 та 1918-1919) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здібна поширюватися на ті країни, що їх власне безголов’я робило з них легку здобич. Якщо могли зберегти незалежність Фінляндія та мініатюрні балтійські республіки, розташовані перед воротами
Петрограда, то чи ж не повинна була встояти Україна з її велетенськими ресурсами… Отже, причини невдачі треба шукати, насамперед, у внутрішньому стані самого громадянства на Україні»46.
«Відсутність у Центральній Раді мілітарної сили, - писав член цього органу П. Христюк, - що б могла стати супроти війська Совітської Росії, Народних Комісарів в поході проти самооприділення України. Поруч з голосними і наскрізь брехливими заявами про визнання за українським народом права на самовизначення пішло підготування до «великого» акту «возсоєдінєнія» України з Московщиною»47.
У 1917 році у восьмимільйонній армії Російської імперії дисципліну й боєздатність на тлі масового розтління і розпаду зберігали тільки військові частини, сформовані за національною спільністю етнічного походження та земляцтвом, отже, і спільністю політичної мети в революції. В останні два місяці 1917 року у генерал-лейтенанта Павла Скоропадського швидко зростав авторитет у країні. В жовтні його обрали Головним отаманом Вільних козаків. Наприкінці того ж місяця він завершив формування 60-тисячного Першого Українського корпусу. На той час це була єдина реальна військова сила в Україні, яка складалася з українізованих полків, загартованих у боях Першої світової війни. Та цим соціалісти Центральної Ради не скористалися. Більше того, вони свідомо діяли проти формування Збройних Сил України.
Так, Володимир Винниченко, що очолював Секретаріат Центральної Ради, писав у «Робітничій газеті» за 12 квітня 1917 року: «Не своєї армії, не соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всіляких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українців-солдатів свідомих згуртувати, організувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, групу ту сконцентрувати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народних, а не солдатських інтересів, щоб воно не було й ніколи не змогло б бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали… Українська демократія повинна в цей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі»48.
Але далі пішли українські соціал-революціонери, яких підтримував М. Грушевський. У програмі партії вони наголошували: «Скасування постійної армії і заміна її народною міліцією; вирішення справи війни референдумом (всенародним голосуванням)»49. (виділено авт.).
На з’їзді соціал-демократичної партії С. Петлюра сказав: «Нам потрібна не постійна армія, а всенародне озброєння, міліція. Небезпека є в тому, що коли організується буржуазія, армія буде обороняти її інтереси ради інтересів демократії… Ось чому ці полки зі знаменами гетьманів можуть мати в собі елемент небезпеки, коли вони організуються на постійній основі». Державні діячі заблукали в історичному лабіринті поміж двох виходів:
свобода і – неволя…
Знаючи про відступництво українських керманичів, Павло Скоропадський все ж таки приїхав у грудні 1917 року в Київ і подав заяву міністру військових справ ЦР Миколі Поршу (економісту за фахом), в якій вимагав для свого корпусу елементарні речі: зимове обмундирування, металеві пічки (вояки жили у холодних вагонах), харчів та іншого реманенту для підтримання життєдіяльності війська. Генерал знав: на складах у Києві зберігається чимало військового майна, яким можна озброїти, одягти, обігріти і нагодувати півмільйонну армію. Однак пихатий міністр, який не розумівся на військовій справі, не задовольнив жодну вимогу професійного генерала. Честолюбивий і гордий, шляхетний і мужній Павло Скоропадський 26 грудня 1917 року подав у відставку. Це була фатальна помилка прославленого генерала. Потім, уже в еміграції, він її визнав і жалкував про цей вчинок. Тому що розвиток подій в Україні міг піти іншим шляхом.
Не було б тоді і героїчних Крут і, може, крові і руїни України в громадянській війні та через рік «зречення» його, як гетьмана. Не було б і «червоної окупації», і Голодомору, і репресій тридцятих років, і багато чого іншого. Україна тоді мала б розвиток, як Польща, Фінляндія, Прибалтійські республіки. Але в істориків не прийнято говорити в умовному часі: «якби» та «коли б»…
З нависаючою загрозою над Україною після більшовицького ультиматуму Симон Петлюра взявся формувати гайдамацькі коші. На кінець грудня 1917 – початок січня 1918 року Центральна Рада могла розраховувати на дві піхотні дивізії в складі 8 полків, що формувалися у Києві, але так і залишилися у стані зародження. Збереглися цілком дієздат-
ний кінний полк у Києві, курінь Січових стрільців (до тисячі багнетів), юнацька піхотна школа, декілька розрізнених батарей, два гайдамацькі коші та частково вільні козаки. Загальна чисельність збройних сил досягла по Україні 15 тисяч чоловік. 50
- Кількість гетьманських збройних формувань не перевищувала 65 тисяч багнетів і шабель51, - уточнює український дослідник С. Кульчицький. Якщо не брати до уваги тих, хто вважає військом Української Ради всіх солдатів-українців, представлених на військових з’їздах, або ті частини, які ухвалювали резолюції відданості українській справі, то цифри коливаються в межах від 70 тисяч на грудень 1917 року – до близько 400 тисяч (180 тис. – на Південно-Західному і Румунському фронтах, 150 тис. – у тилових гарнізонах і 60 тис. вільних козаків). За кількісним критерієм – це значна сила! Принаймні на той період, коли політичні суперники не мали чого їй протиставити52.
Не було і не могло бути на той час збройних формувань у розпорядженні Раднаркому, які можна б використати проти Центральної Ради в конфлікті, що вибухнув на початку грудня і з того часу не вщухав ні на день. Вважаючи на стан війни, РНК змушена була обмежитись такими кроками, як «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради», ініціювання переговорів. Головнокомандувач більшовицькими бандами, що сунули за вказівкою Леніна на Київ, Овсієнко вважав, що під час наступу на Київ на боці Центральної Ради стояло 12 – 20 тисяч вояків53.
Водночас В. І. Ленін розуміє, що будь-яке обмеження самостійності українських більшовиків може викликати протест, а це суперечить усій його попередній політиці. І він пише Антонову, що «наше втручання у внутрішні справи України... не бажане. Зручніше здійснювати ті чи інші заходи через органи місцевої влади». В іншій телеграмі: «Ради бога, докладіть всіх зусиль, щоб усі і всілякі тертя в ЦВК /харківським/ усунути. Це архіважливо в державному відношенні. Ради бога, помиріться з ними і визнайте за ними всілякий суверенітет. Комісарів, яких ви призначили, дуже прошу вас зняти»54.
Щоразу російські шовіністи шукали яничарів, яких виховували по-єзуїтськи, прикормлювали, нагороджували, а потім знищували, як відпрацьований матеріал. Кількість більшовиків на Україні у травні 1918 року не перевищувала й тисячі. Однак, в умовах посилення невдоволення людей окупаційним режимом ця партія почала швидко зростати. Протягом перших чотирьох місяців окупації виникло понад 200 її підпільних організацій, груп і осередків, з них більше третини – у сільській місцевості. Це означало, що більшовицька партія на Україні вперше почала поповнюватися за рахунок українського населення.
Більшовики в Гайсинському повіті Вінницької губернії закликали не виконувати розпоряджень Центральної Ради, не платити податків, рішуче боротись з «націоналістичною контрреволюцією»55. «Не платити податків…».
Нижче наводимо уривок з промови червоного комісара Льва Троцького, яка увійшла в історію як «Инструкция агитаторам коммунистам на Украине»56.
ТОВАРИЩИ!
То, о чем мы здесь - в России - говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ушко, а то лучше и совсем не говорить. Умение молчать есть тоже одна из фигур красноречия. Вы, товарищи, отправляйтесь на Украину. Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине. В третий раз мы посылаем сильне кадры туда и каждый раз все с новой тактикой и с новыми приемами, Первым кадрам в 1917 году было очень легко. От них требовалось подорвать доверие украинских крестьян к Центральной Раде и Генеральному Секретариату. В то время украинский народ не мог себе представить
политической жизни своей отдельно от России, а потому одно указание агитатора на то, что украинцы отрывают Украину от русских, с которыми рядом в окопах лежали, из одного котла ели, решало вопрос в нашу сторону, а намек на то, что Центральная Рада буржуазна, а Генеральный Секретариат состоит только лишь из генералов, окончатель-
но отшибал у украинского крестьянства всякую охоту поддерживать свое правительство. Немного труднее дело обстояло при втором нашем походе на Украину, потому что мы готовились воевать с гетманом, а пришлось иметь дело с Петлюрой. В связи с этим и задача агитаторов сильно усложнилась. Нужно было руководителя противогетманским народным восстанием Петлюру уронить в глазах самих повстанцев. Это была очень трудная задача, в особенности, когда Петлюра покрыт был славой свержения гетмана, отдачи трудовому крестьянству Украины всех их земель без выкупа и немедленного созыва трудового конгресса. Предвиделась затяжная война. Но нам помог случай с полковником Балбачаном, который изменил повстанческому правительству и перешел на сторону Деникина. Указывание агитаторов на этот случай, связывание его с тем, что Петлюра был член Генерального Секретариата, утверждение мысли, что Петлюра сверг гетмана для того, чтобы самому стать гетманом, что «самостийна» Украина это значит Гетманщина, это значит Павло Скоропадский или Петлюра, охраняемый от украинского трудового народа немецкими штыками - все это искусно соткано нами, агитаторами, в густую сеть, сделало крестьянскую среду столь напряженной, что она не выдержала в юго-западной части Киевской, а также Подольской губерниях. Вспыхнули народные восстания против Петлюры, и его армия почти вся была уничтожена без всякого труда со стороны Красной Армии. Вот что значит хорошие агитаторы.
Готовясь ныне к третьему походу на Украину, Совет Народных Комиссаров по примеру прежних лет в авангарде посылает Вас, товарищи агитаторы. Совет Народных Комиссаров крепко надеется, что и Вы «не посрамите» земли Русской. Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины , а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцу нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своїх угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только на время войны - каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою «самостийнисть» и живут - то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией и Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности в характере украинцев необходимо помнить каждому агитатору, и его успех будет обеспечен.
Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России... Идите же на работу, трудную, ответственную работу. Конкретно ваша задача сводится к следующему:
1/ Не навязывать украинскому крестьянину коммуны до тех пoр, пока наша власть там не окрепнет.
2/ Осторожно заводить ее в бывших имениях под названием артілей или товариществ.
3/ Утверждать, что в России нет коммуны.
4/ В противовес «самостийнику» Петлюре и другим говорить, что Россия тоже признает самостийность Украины, но с советской властью, а Петлюра продает Украину буржуазным государствам.
5/ Так как нам необходимо обезоружить всех повстанцев, чтобы они снова не обратились против нас, а то обезоруживание вызовет недовольство среди крестьянских масс, - то необходимо внушать, что среди повстанцев большинство деникинцев, буржуев и кулаков.
6/ Трудное дело обстоит с Петлюрой, так как украинское крестьянство на него и надеется. Нужно быть осторожным. Только дурак или провокатор без разбору везде и всюду будет твердить, что мы воюем с Петлюрой. Иногда, пока совершенно не разбит Деникин, выгоднее распускать слухи, что советская власть в союзе с Петлюрой.
7/ Если будут случаи грабежей в Красной Армии, то их необходимо сваливать на повстанцев и петлюровцев, которые влились в Красную Армию. Советская власть постепенно расстреляет всех петлюровцев, махновцев и повстанцев потому, что они вредный элемент, и это будет явным доказательством не только строгой революционной дисциплины, но и суровой карой за грабежи.
8/ Так как правительство России вынуждено вывозить хлеб из Украины, то на вашей обязанности, товарищи, объяснить крестьянам, что хлеб возьмут только с кулаков и не для России, а для бедных украинских крестьян, для рабочих и Красной Армии, которая выгнала Деникина из Украины.
9/ Старайтесь, чтобы в Советы и Исполкомы вошли большинство коммунистов и сочувствующих.
10/ Принять все меры к тому, чтобы на Всеукраинский Съезд советов не попали такие представители от власти, которые могут примкнуть на съезде к нашим врагам, и таким образом избрать правительство Украины не из коммунистов-большевиков.
Отправляясь ныне на работу в Украину, помните, что вам здесь передавалось, не забудьте этих моих десять заповедей: они во многом Вам помогут, кроме того знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши . Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет только тогда, когда будет советской, а Петлюра вышиблен из памяти народа навсегда. Желаю Вам полного успеха и счастливого пути».(виділ.авт.).
Минуло 100 років. Під цією промовою можна поставити підписи сучасних російських шовіністів, які, розмахуючи кашкетом у руці, вигукують подібні промови. А українські правоохоронці мовчать. Українцям же всі ці «10 заповідей» слід взяти до уваги з точністю до «навпаки», тобто бути пильними.
Цікаво також ознайомитись із статею Бориса Савенкова /1879-1925/, написаною в 1920 році – «Що таке «самовизначення народів?». В ній сказано: «Самовизначення народів - це безумне право на самостійне й незалежне буття. Право це однакове для великих і малих, для слабких і сильних, для тих, у кого багатомільйонна армія, і для тих, у кого її зовсім немає. Не можна українця примусити почувати себе громадянином Росії. Він вільний визнати Україну частиною Російської держави й вільний визнати її «самостійною...».
Справедливо і гуманно, демократично і шляхетно. Але читаємо далі.
«Або треба зі зброєю в руках збирати Росію, або потрібно змиритися з незалежністю народів, які відокремилися від Москви. Автономія не задовольнить нікого - ні Денікіна, ні Петлюру. Незалежна Естонія, незалежна Латвія, незалежна Литва, незалежна Україна, незалежна Грузія, незалежний Азербайджан, незалежний Північний Кавказ, завтра – незалежна Кубань, Білорусія... Чи це не розчленування Росії? Те, що збиралося віками, за один рік пішло прахом. Ми, великороси, відкинуті до часу Івана Калити. І більшовицькі війська, воюючи з Польщею і Україною й укладаючи мир «для передышки» з Естонією, Латвією, Грузією, по суті продовжують справу російських царів.., озброєною рукою намагаються зібрати втрачені Москвою землі»57.
В умовах громадянської війни, наростаючої воєнної конфронтації з урядом Радянської Росії, Центральна Рада робить останню спробу втримати владу своїм Четвертим Універсалом. Вона проголошує 22 січня 1918 року незалежність Української Народної Республіки: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Нарешті, розродилася ліберальна демократія України. Як та вагітна жінка виношувала дитину дев’ять місяців, так і Центральна Рада виношувала довгоочікувану ідею незалежності України. Та час згаяно. Армія розпущена. Єдиного авторитетного Провідника нації – немає.
В четвертому Універсалі додається оцінка політичної ситуації на Україні: «По краю розплодилися юрми грабіжників і злодіїв, особливо, коли з фронту посунуло військо, зчинивши криваву різню, заколот і руїну на нашій землі… А тим часом петроградське правительство народних комісарів оповістило, щоб привернути вільну Українську Республіку під свою владу, і насилає на наші землі своє військо – красногвардійців-більшовиків, як грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не
жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодійство, безчинство. Ми, Українська Центральна Рада, доклали всіх заходів, щоб не допустити цієї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але петроградське правительство не пішло нам назустріч і веде далі криваву боротьбу з нашим народом і Республікою. Крім того, те саме петроградське правительство народних комісарів починає затягати мир і кличе до нової війни, називаючи її до того ще «священною». Знов поллється кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти своє життя»58, – з болем у серці сприймається ситуація.
Хвилі революційних виступів поширюються по Україні, підсилені економічною кризою, війною, не вирішенням земельного питання, політичною наступальністю більшовиків. 25 грудня 1917 року у Харкові українські колаборанти проводять 1-й Всеукраїнський з’їзд Рад, який оголошує Україну Радянською Республікою. З 5-го по 12 липня 1918 року в Москві відбувається перший з’їзд комуністів України, який організаційно оформив компартію більшовиків. З’їзд обрав ЦК КП/б/У – 15 членів і 6 кандидатів. Членами ЦК стали: І. К. Амосов, А. С. Бубков, П. І. Буценко, В. П. Затонський, Ю. Х. Лутовиков, Ш. А. Грузман, Л. И. Картвелішвіді, Е. І. Квірінг, С. В. Косіор, І. М. Крейсберг, Г. Л.П’ятаков, П. Л. Ровнер, Л. Л. Тарський, Р. Б. Фарбман, І. І. Шварц. Секретарем ЦК обраний Г. Л. П’ятаков. Не вдаючись до біографічних пошуків, читач може одразу зрозуміти їх етнічне походження, які це були «українці», тому і відповідне ставлення у них було і до «самостійності» України. Всі вони проявили організаторські здібності по влаштуванню
червоного терору, репресій і Голодомору на Україні.
М. Грушевський називає з’їзд… «фальшивим», «оперетковим», інспірованим Москвою59. Вчений-історик вважав, що проголошення України Радянською Соціалістичною Республікою, відміна всіх повноважень Центральної Ради, формування своїх органів влади не мали б наслідків, «…коли б, на нещастя, не прорвались до Харкова більшовицькі війська, чи краще сказати – банди солдатів, матросів і різних наємних хуліганів, які стояли під Бєлгородом… Їх прихід осмілив і місцеві елементи, розагітовані большевиками»60. Як історик, він добре вмів констатувати факти, а не передбачати їх наперед. Отже, він не був політиком, тим більше у такий революційний і швидкоплинний час.
Таким чином, Ленін розпочав кровопролитну війну проти сусідньої держави і повівся щодо України, як агресор і окупант. Чому ж «вождь пролетаріату» ще півроку тому закликав до надання Україні незалежності, з таким темпераментом навчав своїх однодумців, що Україна повинна бути самостійною, а через деякий час різко змінив точку зору і з патологічною ненавистю накинувся на молоду державу? Причина війни Леніна проти України криється у бажанні українського народу створити власну державу, а в цій державі свою владу. А це могло звести нанівець втілення комуно-більшовизму на практиці, божевіль-
них ідей «кремлівського мрійника».
Найбільше Ленін боявся втратити Україну. Щоб «випустити пару» з національної і соціальної напруженості, він, ліквідувавши всі українські партії, насадив у партійні і радянські органи україножерів. Він потішав українців, що «немедленно должны быть приняты меры, чтобы во всех советских учреждениях имелось достойное количество служащих, владеющих украинским языком, и чтобы в дальнейшем все служащие умели обьясняться на украинском языке».
На Першій Всеукраїнській нараді КП(б)У, яка відбулася в Харкові 2-4 травня 1921 року, з ініціативи колишніх «укапістів» прийнято наступну резолюцію:
«…Немедленно должны быть предприняты меры, чтобы во всех советских учреждениях было достаточное количество служащих, владеющих украинским языком, и чтобы в дальнейшем все служащие (виділ. авт.) умели говорить по-украински.
Эта резолюция должна проводиться партией со всей решительностью в жизнь»61.
Чи знають цю вказівку «вождя» симоненківці та інших мастей сучасні космополіти, які ходять на мітинги з портретами Ілліча, засідають у Верховній раді? Бо їх попередники Л. Каганович, Х. Раковський, С.Косіор і навіть голова ВУНК М. Лаціс могли читати доповіді і розмовляти українською. А Постишев навіть вишиванку одягав! Але ці діячі запам’ятались українцям як кати і погромники, організатори Голодомору і репресій, глобального терору. Більшовики національну мову використовували як ширму, прикриття, засіб боротьби з народом – українського походження.
В нинішній час ринково-економічних відносин важко уявити, що бувають такі настанови-накази: «відправити», «доставити», «вжити революційних заходів», реквізувати, конфіскувати. Відібрати у етнічних трудолюбивих виробників «хліб насущний» і приректи їх на голодну смерть. З цитат, настанов і директив «вождя» бачимо, як провідник більшовиків повчав своїх опричників грабувати.
Доцільно порівняти: кайзерівська Німеччина, окупувавши Україну в 1918 році за Брестським мирним договором, співпрацювала з гетьманським урядом Павла Скоропадського. До червня з України вивезено в обмін на промислові товари 2200 вагонів збіжжя, продуктів та сировини до Німеччини та Угорщини. За цей період вони поставили 5600 вагонів товару: вугілля, сільськогосподарських машин, запчастин, галантерею та інше. Тобто, йшов товарообмін, а не бандитський грабунок населення. Воно і так утримувало 450-тисячну німецьку армію. Центральна Рада не хотіла створювати і годувати українську армію62. Тепер мусила утримувати чужу. Тільки не вона – ліберальні демагоги, соціалісти та есери, а народ!
Як згадував «батько» Махно, більшовики в той час уникали назви «Україна», вживаючи термін «південь Росії». І тоді Нестор зрозумів, що всі більшовицькі балагани про визнання прав українського народу і самої України, як чогось окремого від Росії, – лицемірство!
Отже, у січні 1918 року Центральною Радою ухвалено ІУ Універсал, в якому чітко зазначено, що Україну оголошено самостійною державою. 15 січня 1918 року російський Радянський уряд (Раднарком) видає декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА). Запам’ятаймо: не 23 лютого, а 15 січня!
РСЧА – ОКУПАНТ!
РСЧА насправді створена Леніним та Троцьким для вторгнення в Українську Народну Республіку, соціалістичну за змістом соціальних завдань і демократичну за свободою волевиявлення. Я не випадково виділив «вторгнення», бо це – пряма агресія, інтервенція у незалежну самостійну державу. Загарбники поводилися як жорстокі окупанти. Перед їхніми «подвигами» бліднуть «заслуги» попередніх окупантів нашої Вітчизни: від Андрія Боголюбського і Батия до турків з татарами (Петро І, звичайно, поза «конкуренцією»...).
Більшовицькі «брати» навіть не приховували мети – вони прагнули окупації України. «Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины – нет России, - повторював Лейба Троцький агентам-агітаторам, яких відправляв для здійснення диверсійних актів. – Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней Советская власть, и мы с вами. Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши»63. Чи не повторюється історія знову через 100 років?!
На заваді агресивній більшовицькій навалі, через відсутність стратегії і військ в уряду УНР, стали кілька сотень погано навчених і не озброєних студентів та гімназистів. З погляду воєнно-стратегічного бій під Крутами не мав великого значення. Хоча... на кілька дорогоцінних днів затримав просування орд Муравйова до Києва. Не кажучи про те, що показав Україні справжнє обличчя петроградсько-московських «інтернаціоналістів». Жертовний подвиг когорти юнаків мав символічне значення: засвідчив невгасимість поривань до свободи, до утвердження національного буття на Україні.
Палкі серця жадали волі:
Чекати – часу не було.
Бо з півночі ланцюг неволі!
червоне військо їм несло...
8 лютого 1918 року Муравйов вступив до Києва і розпочав червоний терор. Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві, трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику Центральної Ради. Діючи за соціалістичними гаслами, її верховоди в 1917 році перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема С. Петлюри і П. Скоропадського створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді
за оборону відповідали люди, тісно пов’язані з Москвою, за деякими даними, агентурно (Порш та інші). Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися «згори». Свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об’єднувало десятки тисяч боєздатних воїнів у регіонах. Фактично, це була зрада64.
Голова Центральної Ради М. Грушевський був геніальним істориком, науковцем, проте далеким від реальної політики. У тиші кабінету ночами писав про події, які минули, але не міг швидко визначитись і рішуче діяти у щоденному і бурхливому вирі. А це вимагало чуття політичного моменту, вміння бачити перспективу, стійкості, рішучості, волі і національної гордості, сміливості і впевненості у своїй правоті. Не в ті сани хлопці сіли…
9-го лютого 1918 року після дев’ятиденного обстрілу Києва з крупнокаліберних гармат (тільки у Печерській Лаврі зафіксовано понад 700 пострілів) 30-тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася у святе місто. Три дні і три ночі тривала вакханалія, що нагадувала середньовічну різанину. Людей убивали багнетами і ножами, економлячи патрони. Червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 6 до 12 тисяч мирних киян. Зокрема, біля Лаври закололи багнетами митрополита Володимира. Біля Маріїнського палацу того ж 9 лютого більшовики стратили 200 школярів Українського спортивного товариства65.
Цікавими є спогади вірного ленінця В. Затонського, які безпосередньо стосуються того періоду. «Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище… Ми увійшли в місто: трупи, трупи й кров… Тоді розстрілювали всіх… просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського уряду, написану мовою українською,
з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та тут же таки, мабуть, були б розстріляли, - коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча…»66.
«Так і втратили Державу
В той буремний час.
Поглумилися заброди
З Києва та з нас», - влучно сказав поет Володимир Манько.
Більшовик В. Затонський зазначав, що посвідка була написана українською мовою, і уже за це його ледь не «шльопнули» московсько-більшовицькі окупанти. Тому що в лютому 1918 року не тільки в Києві, а й по всій окупованій Україні розстрілювали тих, хто розмовляв рідною мовою, носив український одяг, мав на обличчі вуси, а в оселі портрет Тараса Шевченка. Нагадаємо, що історія не знала такого прикладу навіть за німецької окупації.
Український політичний діяч і письменник В. Винниченко напише 1919 року драму «Між двох сил».
Ось монолог одного з героїв твору: «Как не збожеволить, мадам, как не збожеволить? Ведь вы, только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли это? Мальчики, дети, старики. К стенке – и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы и к стенке… Как не божеволить? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, а не какой-нибудь там гнилой европейский, а большевистский, российский, самый настоящий».
Коли у 1918 році Червона Армія сунула на Україну, більшовицький кат В. Антонов-Овсієнко (»українізувати» прізвище йому порадив Ленін) один з перших визначив суть московсько-більшовицької грабіжницької політики, яка й понині сидить у головах деяких російських можновладців – жити за рахунок інших: «Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады… У нас кровь лучше, сердце – тверже, нервы – крепче… Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России»67.
Але більшовики були скупі на пощаду і до кровних земляків, коли йшлося про класову боротьбу. Про це свідчить РОЗПРАВА У КИЄВІ. Російські офіцери, яких у Києві було чимало, не пристали до мобілізації і ополчення на оборону столиці. Дотримувались нейтралітету і забули військову науку: не просити пощади у ворога. За це й поплатилися. Військовий лікар з чехословацького корпусу Герц спостерігав з вікна кабінету, як на вулиці Володимирській у 25-градусний мороз роздягли догола 300 офіцерів царської армії, залишивши на головах лише шапки. Їх розстрілювали цілий день. Тим офіцерам, які намагалися знайти спільну мову зі «своїми», російськомовними більшовиками, дісталося
найбільше. 12 лютого вийшов наказ, згідно з яким всі офіцери повинні з’явитися у визначене місце на реєстрацію. В одній кімнаті їх записували, а в іншій, щойно ті виходили, рубали шаблями по голові, добивали залізними ломами. Таким способом, у Києві більшовицькими бандитами було знищено близько п’яти тисяч російських офіцерів68.
Ще за життя Леніна в Україні загинуло близько 4 мільйонів людей. У селах Центральної Росії – понад 6 мільйонів. Козацтво на Дону і Кубані до березня 1923 року втратило понад три мільйони чоловік. Ленін благословляв розорення козацьких станиць і знищення цієї верстви. Із директиви квітня 1919 року: «Насущной задачею является… полное, быстрое и решительное уничтожение казачества, как особой экономической группы, разрушение его хозяйственных устоев»69.
Дійшло до того, що у боротьбі з козацтвом один з опричників Леніна, так званий «герой громадянської війни» комуніст Йона Якір видав наказ «О процентном уничтожении мужского населения», де вимагав: «В тылу наших войск и впредь будут разгораться восстания, если не будут приняты меры, в корне пресекающие даже мысль возникновения такового. Эти меры: полное уничтожение всех поднявших восстание, расстрел на месте всех имеющих оружие и даже процентное уничтожение мужского населения. Никаких переговоров с восставшими быть не должно»70. Саме цей комуніст Й. Якір – один із режисерів та виконавців Голодомору на Україні. І лише у листопаді 2008 року, за розпо-рядженням Київської міськради, в столиці скинуто пам’ятник цьому людожеру.
«Кидок сторіччя», – так влучно охарактеризував події 1918-1919 років дослідник Дмитро Йона Якір Каменчук. Історію другого пришестя більшовиків в Україну треба починати з літа 1918 року, коли в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського. Інспірували його дві українські партії, які раніше входили до складу Центральної Ради – соціал-демократи та есери. Вони ніяк не могли змиритися з втратою влади і відверто закликали селян до бунту проти гетьмана, звинувачуючи його, що український уряд, мовляв, забирає у селян хліб і поставляє в Німеччину. При цьому забули, що саме Центральна Рада запросила німців, пообіцявши їм хліб, м’ясо і цукор.
Повстання придушене. Але лідери соціалістів не заспокоїлись і почали шукати союзників. Знайшли. Бо самі були близькі по духу з більшовиками. У серпні 1918 року відбулися переговори між представником уряду червоної Росії Дмитром Мануїльським та лідерами українських есерів і соціал-демократів. І це при тому, що в Росії лилися потоки кровівід червоного терору, а в Україні нещодавно пережили трагедію Крут. «Вони зобов’язувалися визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатися у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д. Мануїльський … пропонував мені грошей на піддержку справи…»71.
Тобто, обіцяли гроші на здійснення насильницького перевороту, – щось подібно, як більшовики вчинили у Петрограді у 1917 році на кошти, виділені їм Німеччиною.
Комісари не сумнівалися в антибільшовицьких настроях гетьмана Скоропадського. В Україні був відносний спокій, діяли ринкові відносини, поважали приватну власність, яка забезпечувала стабільне життя. Це вкрай дратувало червоних комісарів, які не могли стримувати всіх бажаючих переїхати до України. «На більшовицьке повстання нема чого і розраховувати, - звітував член Революційної Ради Українського фронту Ейнштейн, - без перекидання значних сил Червоної Армії. Не те, що на успіх революційного Нестор Махно
руху в Україні, а навіть на його виникнення»72.
Отже, потрібні ті, кого Ленін називав «корисними ідіотами» – політична сила.
Митрополит УАПЦ Василь Линківський категоричний в оцінці проти гетьманського повстання: «То був найбільший злочин в нашій історії, і осуджую його безапеляційно». А істина – у висновку Павла Скоропадського: «Треба пам’ятати, що чужинці позбавляли нас волі у власній хаті тоді, коли ми самі втрачали свою внутрішню національну єдність та починали самопоборювання і самовирізування». Трагічна сторінка визвольних змагань українців – повалення Другого гетьманату генерала П. Скоропадського і встановлення влади Директорії.
Тобто, В. Винниченко і С. Петлюра у рідній країні взяли реванш у генерала за розгін соціалістичної Центральної Ради, яка влаштувала антигетьманський переворот і таким чином підготувала в країні хаос і безладдя перед приходом «миротворчих сил» – на той час – Червоної Армії зі своїми порядками, владою і каральними органами. Отже, «корисні ідіоти» робили все, щоб прискорити кінець незалежної гетьманської української держави.
Політична ситуація складалася не на користь України. В Німеччині 9 листопада вибухнула революція, і кайзер Вільгельм ІІ зрікся престолу. Її війська змушені покинути Україну. А 13 листопада в Києві таємно обрано Директорію, яка очолила заколот проти гетьмана Скоропадського.
Більшовики в Росії діяли на випередження. Ще 11 листопада російський Раднарком постановив у 10-денний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана». У дестабілізації обстановки більшовики не покладалися лише на українських соціалістів. Вони завчасно створили в Таганрозі Повстанський народний секретаріат і поставили завдання: максимально розширити на теренах України кількість комуністичних організацій. На діяльність цього органу ЦК РКП(б) одразу виділив 34 млн. крб..73 В Україну, як саранча налетіли досвідчені червоні агітатори. Гроші і пропаганда зробили чорну справу. В червні 1918 року загальний страйк залізничників охопив 200 тисяч осіб, а у вересні перетворився у всенародний бунт. Восени кількість підпільних більшовицьких організацій в Україні перевищувала 200. Як гриби після дощу з’явилися численні повстанські загони: батька Махна, Зеленого, Григор’єва, Ангела, Коцура, Чередняка та інших. Їх чисельність на осінь 1918 року сягнула 300 тисяч осіб. «Окрім російських більшовиків, куди не повернись – у мене скрізь фронт..», - звітував Києву командувач Лівобережною групою армії УНР отаман Петро Болбочан*. – Таким є Махно… Як тільки вдається кінчити з ним – у Прилуках піднімає голову Ковтун… Багато допомоги у цій справі надав Шинкар і К0…»74.
Скоординувати роботу політичних організацій, повстанців і військових частин зміг, на жаль, професійний революціонер і агітатор Антонов-Овсієнко. «Зараз можна голими та нахабними руками взяти те, що потім доведеться брати лобом»75, - повідомляв він Леніну.
І не помилився. Напоготові стояли українські повстанські дивізії – загони більшовиків, що втекли з української армії і з фронту Першої світової війни в березні 1918 року. Ко-мандували ними майбутні «герої громадянської війни» – Микола Щорс, Василь Боженко, Тимофій Черняк та інші. Вони розташовувалися в 10-кілометровій зоні, начебто нейтральній навпроти Чернігівщини, Сумщини та Харківщини, готові до активних військових дій.
І Червона Армія розпочала наступ на українські терени. Національні патріотичні командири
благали Директорію зосередити зусилля проти червоної навали. Але ліберально-соціалістична влада в Києві залишалась глухою і німою. В перші дні січня 1919 року губернський комісар Харківщини Сергій Тимошенко приїхав до Києва, щоб особисто розповісти очільникам Директорії про наступ більшовиків. Відповідь В. Винниченка його
приголомшила. Той заявив, що ніякої війни насправді немає, а українським військам протистоять окремі більшовицькі банди. Він вважав, що протокол, підписаний більшовиками, залишається в силі, і червоні, мовляв, тільки проводять розвідувальні заходи проти німецько-гетьманських військ. Директорія сумлінно дотримувала свого слова, адже легалізувала комуністичну партію… А червона навала сунула далі. Третього січня 1919 року більшовики взяли Харків. Це стало початком кінця незалежності Української держави.

І лише 16 січня Директорія оголосила червоній Росії війну. П’ятого лютого більшовики зайняли Київ. Але класова солідарність брала верх над національними інтересами України. Директорія продовжувала переговори з червоною Москвою. Проте більшовикам набридло гратися в дипломатію з ворогом, який не мав сили чинити опір. Народ влучно видав: «У вагоні Директорія, під вагоном - територія». І сьомого лютого їй було передано телеграму: «Український робітничий та селянський уряд прийняв братське посередництво Російського радянського уряду з приводу угоди з Директорією, за умови дотримання наступних трьох принципів: перше – визнання з боку Директорії Радянської влади; друге – суворий нейтралітет України з активним захистом проти військ Антанти, Денікіна, Краснова і поляків; третє: спільна боротьба з контрреволюцією…»76.

Фактично це означало повну капітуляцію Директорії, виконання ультиматуму скласти зброю. Такого цинізму варто пошукати в історії – відверте знущання над українськими соціалістами! Тільки після цього лідери Директорії більше переговорів з Москвою не вели і на телеграму, звісно, не відповіли. Це – черговий яскравий приклад того, що буде з країною, якщо до влади дориваються історики і письменники, журналісти і бухгалтери…
Тільки ті, хто досягнув поступу кшатрія-воїна, може очолити націю і здобути перемогу для свого народу. Історія має багато прикладів навіть у новітній історії. Таким генералом Україна висунула Болбочана, який не знав поразок навіть з переважаючими силами ворога. І що? Петлюра злякався його авторитету, який зростав не по днях, а по часам.
Як підкреслювали сучасники, «полковник Болбочан — найвизначніший отаман української армії того часу…». Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар'єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з Червоною армією за Петра Болбочана («живого чи мертвого») більшовики обіцяли 50 тис. крб. 10 червня 1919 року Петра Болбочана заарештували без жодного опору. Був звинувачений (разом з В. Оскілком) у намаганні призначити головою Директорії Євгена Петрушевича.

12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. Петра Болбочана звинувачували у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу. Вирок, підписаний О. В. Осецьким, — смертна кара. 28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції Балин (нині на території Дунаєвецького району Хмельницької області). Те, що не змогли здійснити московські більшовики, зробили свої «землячки», через агентів і заздрісників.
Протестуючи проти такого рішення, В. Липинський, який на той час очолював дипломатичне представництво УНР у Відні, подав у відставку, оскільки «такими фактами, як розстріл Отамана ¬Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору». »
З того часу почався початок кінця українській революції та УНР.
«Друге пришестя» більшовиків в Україну унікальне тим, що, по суті, вся операція була одним величезним «кидком». Керівників Директорії пошили у дурні. Україна стала легкою здобиччю російських агресорів, які захопили багатющу територію з 30-мільйонним населенням. Отже, виграти війну УНР не могла – вважали тогочасні діячі. Такої ж думки і нинішні дослідники. Так, М. Шаповал констатує: «Крім того, що за Москвою вдвоє більше території і населення, ще був інший чинник у складі поразки Центральної Ради». «Але на Україні, - пише він, - ще багато жидів та москалів, які своїй Москві допомагають. Опріч того – хіба всі українці за Україну стояли? Ні, ще були мільйони несвідомого люду по містах і селах, який ревів за Москву, за Росію, вважали себе за руських, а українство слідом за московською пропагандою вважали за «німецьку вигадку»77. Чи це не перегукується з сьогоднішніми реаліями?
В 1921 році в під російській Україні діяло близько 40 тисяч повстанців78 – переважно селян, які боролися з ленінською продрозверсткою. Заможне селянство не прийняло радянської влади і чинило їй шалений опір з того часу, який в радянській історії названо громадянською війною. В Україні громадянської війни не було. Існував супротив більшо-вицьким загарбникам по всій території. Заможні українці не хотіли комуністичного рабства. Медвин, Холодний Яр і Чучупака – взірець селянських озброєних повстань. Вони захищали свої родини, майно, землю від найжорстокіших нападників за всю історію України – більшовиків79.
Проте більшовики завдали попереджувального удару найліпшим методом: підготували і провели в Україні 1921 року тотальний голодомор на півдні. Це позбавило повстанців продовольчої бази і призвело до поразки восени 1921 року80. А як Ленін протидіяв тому голодному лиху в 1921 році? В липні він пише «Замітки про заходи боротьби з голодом». Великий «знавець» національної та аграрної політики змізкував, що в даній ситуації треба із найбільш голодних районів Росії взяти голодних людей», вручити їм штики і, нацькувавши проти українців, послати грабувати Україну. «Взяти з цього району молодь для армії в кількості близько 500 тисяч штиків (і навіть, може, до мільйона?). Мета: допомогти населенню до певної міри, бо прохарчуємо частину голодних, і, може, посилками додому хліба допоможемо до певної міри голодним. Це перше. А друге: розташувати ці півмільйона на Україні, щоб вони могли посилити профроботу, будучи сугубо заінтересовані в ній, особливо ясно усвідомлюючи і почуваючи несправедливість (?!) багатих селян на Україні»81.
Тобто, відкритим текстом на урядовому рівні проголошувалися розбійний бандитизм, грабіж і терор. Причому, росіян нацьковували проти українців. Коли для «буржуаза» (підприємців і бізнесменів у сучасному розумінні) оголошувалася директива «экспроприация экспроприаторов» («грабь награбленное»), то в другому варіанті - вилучити, реквізувати – для «багатих селян на Україні». Ярлика їм також причепили: класові вороги - куркулі. Як проходило це вилучення, чим займалася на Україні червона банда «босяків», яскраво зафіксував в 1924 році російський поет-націоналіст Олексій Ганін: «Беспощадно терроризируя беззащитное сельское население, всех, кто здоров, угоняли на братоубийственную бойню, при малейшем намеке на отказ всякий убивался на месте, а у осиротевшей семьи отбиралось положительно все, что попадалось на глаза, начиная споследней коровы, кончая последним пудом ржи и десятком яиц. За отказ... поместья и города вижигались, целые села, семьи вырезались. Вот эта так называемая «спасительная гражданская война»...82
Цікаво, а скільки Україна збирала зерна до більшовицького перевороту? У «Довіднику гімназиста» за 1913 рік є дані: «Один мільярд двісті мільйонів пудів зерна збирали в Україні на початку минулого століття в середньому»83 (це – без шести областей та Криму, які тоді до України не входили).
Порівняємо з ХХ століттям за радянської влади. У 70-ті роки Радянська Україна виходила на один мільярд пудів, зданих до державної комори. Валовий збір зерна перевищував два мільярди пудів. Золоті зірки чіпляли на груди голів колгоспів і радгоспів. Якщо ж перерахувати на душу населення (тоді на Україні проживало 30 млн. чол., а в радянські часи - 50 млн.), то прогресу не видно у керманичів ленінської партії. На початку ХХ століття зерно з України експортували в країни світу. Англійський королівський двір надавав перевагу хлібу, випеченому з української пшениці. У 1920 році в Україні зібрали 600 млн. пудів хліба84, що вдвічі менше врожаю 1914 року. І вождь вирішив САМ розподіляти, керувати і направляти вироблений важкою працею селян хлібний товар.
Відтоді Україна зрозуміла, що означає теорія випаленої землі. Ще більший спротив почався в період колективізації, коли вирізали більшовицьких комісарів, які намагалися розкуркулювати заможне українське селянство. Відповідь знову була страшною - мільйони трудівників зігнали з рідної землі і під конвоєм депортували у віддалені місця Сибіру. Селянський бунт наростав. Ген свободи вибухав з величезною силою. Не зламавши той опір, вірний ленінець Сталін не зміг би забезпечити індустріалізацію. Паралельно зі знищенням селянства – станового хребта нації – сталінські сатрапи почали фізичну ліквідацію української інтелігенції - носіїв української ідеї, гена свободи. В історію України ті криваві сторінки увійшли під грифом „совершенно секретно» - „Розстріляне відродження». Сотні тисяч ліпших із ліпших українських інтелектуалів і геніїв знищено. Ось лише одне з того числа, але світової слави ім’я - Лесь Курбас. Опір досяг апогею, вся країна готова повалити кривавий режим. Тоді й здійснено штучний голодомор — аби не лише знищити українство, але й зародок тієї ідеї. Бо саме українське село споконвіку – джерело не лише добробуту, а й продуцент патріотичних сил. Український хлібороб у кінці XIX – на початку XX століття числився найліпшим аграрієм світу, принаймні в Європі близько 70% екологічно чистої, як сльоза, сільгосппродукції - збіжжя, м’ясо, молоко, мед - давало українське село, а цукру і поготів - до 90 відсотків! От і бездоганна діагностика причин геноциду українців - штучного голодомору! Кажуть, не залишилося письмових документів про це. Але є радянська статистика щодо переселення русинів з Московії на вимерлі українські села, на родючі чорноземи. Так закладала Москва на теренах України п’яту колону. Потім таким же чином переселяли на Західну Україну, але вже не селян, а різних спеців. Виклик - вибух гена свободи, відповідь Сталіна - геноцид!
Місцеве населення проявляло неприховане невдоволення більшовицьким режимом, який хотів розколоти село, поділити колишніх козаків на своїх і «чужих». Так, газета гадяць-
кої земської управи «Рідний край», яку редагувала Олена Пчілка – мати Лесі Українки, 21 березня 1918 року писала: «11 березня союзне нам німецьке військо вступило в м. Гадяч і
очистило його від більшовицьких банд, давши тим змогу приступити всім законним установам УНР до роботи, давши громадянству спокій і забезпечивши усім недоторканність та інші найпростіші права людські і громадянські, які так жорстоко попиралися диким Московським військом…Більшовицькі орди біжать, безглуздо грабуючи наші села і міста, руйнуючи залізниці, все, що здобуто руками українського народу, вбиваючи людей; без сорому і без совісті все забирають вони і вивозять з України. Не жалують ні бідного, ні багатого, ні старого, ні малого. Чи знайдеться ще хоч одна людина Червоні «босяки за роботою» з совістю, яка повірить поганим брехням московських та інших більшовиків про мир, землю, свободу, рівність і братство? Хто ще повірить дворянину Леніну, прохвосту Троцькому, приставу Муравйову і всій більшовицькій шайці після всього того, що вони зробили? Де їхній мир, свобода, рівність, братерство, хліб і все інше, що вони обіщали? Оббріхували всіх, оббріхували старих захисників народних, справжніх борців-каторжан, хижаків організували, неволю ще гіршу, ніж найстрашніші Московські царі…»85.
Другий прихід російської Червоної Армії в січні 1919 року привів до поступової ліквідації реальних ознак Української державності. Жорстокості більшовицької Російської імперії та наслідки розправи з українством можна порівняти із знищенням козацької столиці – Батурина...
ПОЛЬЩА І УКРАЇНА
Історично склалося так, що Польща, як і Україна була у складі Російської імперії, яку зі всіх сил намагалася зберегти більшовицька влада на чолі з Леніним. Але вона змогла скористатись обставинами і здобути незалежність, а Україна – ні. Дослідження київського козака Анатолія Гриви проливають світло на дану проблему 86.
Стосунки українського та польського народів багатогранні та неоднозначні. Відомі як славні бойові подвиги українсько-польських військ, так і смертельні та безкомпромісні бойові сутички гетьмана Богдана Хмельницького чи повстанських отаманів проти польського панства. Спільно обидва народи - непереможна сила, а в протиборстві - смертельні вороги. Українсько-польські об’єднання двічі рятували Європу від турецького поневолення, перемігши війська Османської імперії під Хотином і Віднем. Спільно зупинили похід новітньої червоної орди на Варшаву. За багато століть, проживаючи поряд, українці та поляки набули спільні родини, але й спірні території. Головне, що роз’єднувало народи та призводило до боїв один проти одного - бажання мати власну державу, не рахуючись з інтересами іншої сторони. Цю ваду часто використовували вороги, коли хотіли збороти обидва народи і заволодіти їхніми землями. У наш час, коли українці та поляки, нарешті, мають власні національні держави та намагаються знайти порозуміння, важливо розібратися в причинах колишніх невдач. Зауважимо, що в 2013 році виповнилося 90 років дуже важливим подіями в історії українського та польського народів. 1920 рік. Закінчилася Перша світова війна. У результаті розпаду Австро-Угорської та Російської імперій українці та поляки отримали шанс відновити свої національні держави. Проголошуються республіки:
20 листопада 1917 року в Києві Українська Народна, 19 жовтня 1918-го у Львові Західно-Українська Народна, а 11 листопада 1918 року у Варшаві – Польська Республіка, яка взяла курс на відродження в межах кордонів Речі Посполитої 1772 року та висунула територіальні претензії на українські землі ЗУНР.
Розпочалася українсько-польська війна, яка дорого коштувала обом народам. Трагедія продовжилась під час Другої світової війни, а ворожнеча між поляками та українцями Галичини не влягається до цього часу. Навесні 1920 року виникла величезна загроза існу-ванню як УНР, Польщі, так і іншим державам Європи. Радянська Росія підготувала масштабний похід у Європу. Більшовики мали намір пов’язати революцію в Росії зі сподіваною революцією в Німеччині, але для цього їм необхідно було пройти через Польщу. Для зупинення цього походу 25 квітня 1920 року у Варшаві укладено військовий союз між УНР і Польщею за умови поновлення самостійної української держави. Але Галичина мала увійти до складу Польщі на правах автономії.
Ця військова конвенція проголошувала армії обох держав союзниками у боротьбі за визволення України і проти подальшої більшовицької експансії на захід. У квітні об’єднані польсько-українські збройні сили розпочали наступальні бої проти Червоної Армії і 7 травня вступили в Київ. Але в липні 1920 року червоні корпуси перейшли в наступ під гаслом: «На Захід! Через труп Білопольщі пролягає дорога до всесвітньої пожежі!». Командири Червоної Армії нахвалялися, що «процокотять підковами по вулицях Парижу ще до кінця літа». Ціною
величезних зусиль польським і українським військам вдалося відбити наступ більшовицької навали, здійснити блискавичний контрнаступ і примусити ворога безладно відступати. Особливо жорстокими та героїчними були бої за Тараканівський форт поблизу Дубна, за Львів, Варшаву та Замостя. Українці і поляки були в одному строю, протистоячи спільному ворогу. Окремі бої були знаковими, бо знекровили ворога і забезпечили перемогу союзних військ під Варшавою, що відомо світовій історії як «диво на Віслі».
Оборона Тараканівського форту тривала з 16 по 20 липня 1920 р. Штурм коштував більшовикам значних втрат. На підступах зазнали відчутної поразки 11-та кавалерійська дивізія Першої Кінної армії (командувач С. Будьонний) та 45-та Волинська стрілецька дивізія Й. Якіра, яка втратила половину особового складу. Форт обороняли лише 1000 жовні-
рів 43-го полку Війська Польського під командуванням майора Віктора Матчинського. Семен Будьонний у книзі «Пройдений шлях» писав, що «спроба взяти форт у Тараканові з ходу успіху не мала». А учасник боїв під Дубно, польський підполковник Арцишевський згадував про «численні біснуваті і люті атаки полків ворожої кінноти... на окремі батареї,
яким доводилося захищатись картеччю з дистанції 200 метрів, і безупинні контратаки наших резервів». Оборонці стійко утримували позиції, незважаючи на величезну перевагу наступаючих військ. І тільки шквальний вогонь артилерії та броньовиків змусив майора Матчинського покинути форт і з 300 жовнірами з боєм відступити у напрямку Львова.
Стійка оборона Львова значно підірвала бойові сили Червоної Армії, не дозволила більшовикам підсилити угрупування своїх військ під Варшавою. Наступ на Львів, який здійснювали Перша Кінна Армія та 45-та Волинська стрілецька дивізія, розпочався 16 серпня 1920 року. Було заздалегідь заготовлено відозву «до трудящих міста Львова», в якій сказано, що червоні війська РСФСР зайняли місто. Щоб оборонити Львів від червоної зарази, з ініціативи генерала Й.Галлера розгорнуто формування Добровольчої армії (Малопольських Отдзялув Армії Охотнічей). За короткий час до її лав стали близько 18 тисяч чоловік, здебільшого колишніх вояків австрійської армії, які мали бойовий досвід. З них сформовано два піхотні, два кінні і гарматний полки, а також підрозділи панцерних машин, зв’язку, саперів та інших технічних і допоміжних відділів. Серед добровольців були жінки, які нерідко складали цілі підрозділи. Крім того, до війська зголосилося близько 20 тисяч юнаків і дівчат – студентів, гімназистів, членів спілки харцерів.
Перший рубіж оборони галицької столиці знаходився на лінії Жовтанці - Задвір’я - Куровичі. 17 серпня тут розгорілися запеклі кровопролитні бої. Головний ударКінна армія завдала вздовж залізниці Львів - Броди в районі станції Задвір’я. Але героїчна оборона 17-18 серпня цієї станції затримала наступ Будьонного. Оборону тримав батальйон під командою
капітана Болеслава Зайончковського, сформований переважно із львівських студентів та молоді. У польській воєнній історіографії бій під Задвір’ям возвеличується як «Польські Термопіли». Батальйон оточили сили червоних, що значно переважали, але молодь
завзято боронилася до останнього набою. Розлючені будьонівці із 6-ї кавалерійської дивізії не пошкодували нікого. Під Задвір’ям полягли 318 молодих львів’ян, але їх самопожертва не була марною - на два дні зупинено наступ більшовиків на Львів і саме тоді, коли точилися вирішальні бої під Варшавою. За той час до оборони Львова підтягнулися польські резерви. Протягом 19-20 серпня частини Кінної армії марно намагалися прорвати другий рубіж оборони на лінії Куликів - Грибовичі - Міклашев. Деяким підрозділам червоних вдавалося прориватися на околиці міста, на позиції польської артилерії в Зубрів, Мелехів, Винники, але оборонці трималися й відбивали численні атаки.
У ті дні в Москві відкрився II Конгрес Комінтерну, на якому В.Ленін відверто висловився, що після перемоги над Польщею вогонь революції перекинеться в Європу і що в недалекому майбутньому утвориться Всесвітня Радянська Республіка. У телеграмі до командувача М.Тухачевського він писав про значення польського фронту і вимагав від війська «нового богатирського напруження сил, щоб остаточно зламати польську білу твердиню»87.
Але подолати опір українсько-польських військ більшовицькій Росії не вдалося. Тяжкі втрати примусили Будьонного припинити штурм Львова. Наприкінці 20 серпня він відкликав армію з-під міста і за наказом Москви вирушив на Люблін. Перед ним стояло завдання через Белз, Замостя вийти у фланг і тил польській Мозирській групі, яка загрожувала лівому крилу фронту М.Тухачевського. 29 серпня передові частини досягли Замостя, де на шляху Кінної армії стала українська 6-та Січова стрілецька дивізія під командуванням полковника Марка Безручка. Оборона Замостя тривала 29 – 31 серпня 1920 року. Ця затримка з неспроможністю більшовиків взяти об’єкт остаточно зірвала похід Будьонного на Варшаву і виявилася для Червоної Армії фатальною.
Переконавшись, що подолати оборону і оволодіти Замостям не вдасться, Будьонний відвів зріділі частини в напрямку Володимира-Волинського. У середині вересня 1920 року українсько-польські війська розпочали наступ. У ніч з 14 на 15 вересня Армія УНР форсувала Дністер, а 18 вересня перейшла р. Збруч, створивши катастрофічне становище для
14-ої більшовицької армії. 10 жовтня українці звільнили Коростень і Жмеринку, 24 жовтня – Вінницю і вийшли на лінію Яруга – Шаргород - Бар - Деражня - Летичів - Літин. Польські війська також успішно зайняли лінію Летичів - Хмільник - Остропіль - Коростень. Більшовицька армія безупинно котилася назад з-під Варшави, і можна б розбити й остаточно деморалізувати війська, які оперували на українсько-польському фронті. Та шанс втрачено. Польські військовики визнавали, що тоді можна було б переслідувати розбиті більшовицькі війська аж до Москви. Однак навіть за таких сприятливих умов командувачі пішли на замирення з більшовиками.
Українці та поляки по-різному скористалися з перемоги. 12 жовтня 1920 року за порадою і під тиском Антанти в м. Рига між Польщею і радянською Росією укладено перемир’я до 9 листопада. Згідно з його умовами, польська армія почала відхід на лінію рік Збруч і Горинь, відкриваючи для ворога ліве крило Армії УНР. Це дало змогу більшовикам перегрупувати сили. Наприкінці жовтня вони інтенсивно поповнюють частини, перекидаючи цілі дивізії з протипольського на протиукраїнський фронт. 21 листопада 1920 року наступ більшовицьких військ змусив українські частини відступити у Галичину, де їх роззброїла польська влада, інтернувавши у табори для військовополонених Каліш, Ланцуг, Щеп’юрно та ін. Вояки Армії УНР після тривалого перебування в них поступово перейшли на становище політичних емігрантів.
18 березня 1921 року в Ризі між Росією і радянською Україною з одного боку та Польщею – з другого укладено мирний договір, що фактично скасував Варшавську угоду між Польщею і УНР. Уряд останньої не був допущений до переговорів.
Наслідок: 3 1918 по 1939 роки польська держава мала офіційну назву Польська Республіка (Друга Річ Посполита), яка припинила своє існування у 1939 році після окупації та поділу її території між Росією і Німеччиною. Українці втратили державність, а територію розділено по річці Збруч між Польщею і Росією. Уряд УНР до 1992 року перебував в екзилі.
...Півтора кілометра південніше села Звіздаль Народицького району Житомирської області на полі, де тепер радіоактивний могильник, стояв пам’ятник з червоного граніту: «Бійцям бригади Героя громадянської війни Г. І. Котовського, які в листопаді 1921 року розгромили в цих місцях велике угрупування білобандитів. Встановлено на честь
70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції». Тобто в 1987 році. «Білобандити…», «герой громадянської війни». Який може бути «герой» у громадянській війні? За те, що найбільше повбивав односельчан, одноплемінників, земляків. Але радянська влада, воістину сатанинська, присвоювала такі титули катам, убивцям.
А як «герой» знищував воїнів Української Народної Республіки у тому ж листопаді 1921 року, свідчать факти. ...Після повернення з відчайдушного зимового походу вояків УНР
на чолі з Ю. Тютюнником валка, обтяжена пораненими, з боєм перейшла річку Тетерів у селі Городське і повернула біля села Кочерів на північний схід у напрямку Димера, щоб з’єднатися з подільською групою. Ішли з боями три з половиною доби без перепочинку. У селі Леонівка 15 листопада дізналися, що побратими пройшли кількома днями раніше. Надія на об’єднання згасла, вирішили рухатись на захід, до польського кордону.
Уночі 16 листопада загін переправився через річку між селами Калінці і Ближча, зайняті котовцями, які весь час їх переслідували. Змучені походом, заночували в Малих Миньках, і затрималися тут до полудня 17 листопада. Щойно валка підвод вийшла в поле, на неї напала червона кіннота близько трьох тисяч шабель. Зав’язався жорстокий бій, у якому загинуло близько 400 вояків-повстанців. Котовці рубали і поранених на підводах, і беззбройних їздових. Тільки 120 старшин і козаків зі штабом, на конях, у тому числі Ю. Тютюнник зуміли пробитися до лісу під селом Звіздаль і через села Коростенського, Олевського районів 20 листопада прорвалися за кордон. 537 старшин і козаків потрапили у полон, у тому числі багато поранених і хворих.
Опис цієї трагедії можна прочитати в книзі «Світло для людей» відомого політичного дисидента і багатолітнього політв’язня, письменника Василя Овсієнка. 87 Полонених, у тому числі поранених котовці тримали в селі Малі Миньки, а 18 листопада конвоювали до містечка Базар, зачинили в церкві та двох синагогах. 21 листопада жертв вивели за село. Їм зачитали постанову «п’ятірки»: «… Руководствуясь велением революционной совести, основываясь на всем вышеизложенном и дабы предупредить нове подобные преступления, при участии оставшихся на территории соседних с нами государств бандитов всех оттенков и показать всему капиталистическому миру и его наймитам, что власть советов беспощадно карает всякого покушающегося нарушить его мирную работу, Чрезвычайная Пятерка постановляет:
1. Лиц, перечисленных в приложенном к сему списку, в числе 359 человек, как злосных активных бандитов – РАССТРЕЛЯТЬ.
2. Лиц высшего командного состава и гражданского правления, прибывшего со штабом армии Тютюнника в числе 41 чел., направить для дополнительного допроса следственными органами.
3. Бывших красноармейцев, попавших в плен в 20 году и примкнувших к банде с целью вырваться из плена в числе 42 чел. Направить в особый отдел К.В.О. для проверки.
Председатель Ч.Ком. Гарковой.
Члены: Ливищ, Иванов, Котовский, Фриновский
Секретарь: Литвинов. Г.
Базар, 22 ноября 1921 года»
Наказ підписали: «Командующий Войск Округа: Якир. Член Реввоенсовета Окр.: Затонский. Нач. Штаба Окр.: Генштобс Паука»88.
З прізвищ тих, хто підписував смертний вирок воїнам-повстанцям, які намагалися визволити Вітчизну від окупанта – російсько-більшовицького монстра, читач легко здогадається, хто ж прийшов в українську хату, ще й господаря називає «бандитом».
Приречені стали на краю могил заздалегідь викопаних селянами за наказом прославленого комбрига. Перед екзекуцією полоненим запропонували перейти на бік червоних. За всіх відповів вістовий Степан Щербак: «України не зрадимо!».
Навіть у той час за міжнародними угодами суворо заборонялося розстрілювати чи катувати полонених. Та більшовицькі душогуби нехтували нормами, виконували постанови своїх вождів – виносити смертні вироки, «руководствуясь велением революционной совести…»89.
Це згодом вони напишуть кримінальні кодекси, згідно «революційної доцільності», щоб «цивілізовано» саджати і знищувати нових «ворогів народу», які заважають жити в «советском раю». На окупованій землі чинили так, щоб залякати люд на багато років поспіль. Сусіди не захотіли сприяти становленню самостійної Української держави і розвалили, розшматували її живе тіло: Закарпаття опинилося під Чехословаччиною, Бессарабія, Північна Буковина дісталися Румунії, Волинь та Галичину окупувала Польща, а Велику Україну загарбала більшовицька Росія.

* * *
Отже, висновок: Ленін і Сталін вороже ставились до національних республік, які прагнули самостійності, особливо до України. Та Ленін хитріше «редагував» свою позицію, щоб обдурити українських націонал-комуністів, а Сталін «різав» напряму. Оце і все їхнє протистояння. Ленін лукавив, лицемірив, але нищив українство нещадно. Уся діяльність ватаги вершилася за його заповітами, які висловив Троцький у настанові солдатам, коли їх відправляли завойовувати Україну. На відміну від Сталіна, Троцького та решти сатрапів, Ленін висловлював свої публічні думки двояко. Це – майстерність злодія!
Катастрофа 1917-1922 років – ніби покарання Господнє, - переконаний український публіцист Павло Штепа, - за те, що лідери відреклись від українських національних святинь, від прадідів і їх заповідей, від національних традицій, відреклись від неньки-України. Забули
слова Пророка Тараса: «... хто матір забуває, того Бог карає…». Колосальний підйом національної стихії в 1917 році (як і в помаранчевому 2004-ому!) опинився без керівництва, розпорошився і пропав дарма.
Вся пара пішла у «свисток». Народна енергія, мов вода, просочилася у пісок. Це покарання Господнє за національну зраду лідерів простежується у всій нашій історії – від Переяслава до сьогодні. Чесних українських патріотів Московія знищила. Залишилися і дали потомство виродки, холуї, які продаються: «за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси,
то оддасте» - писав ще 150 років тому з докором Тарас. Це руками М.П. Драгоманова (1841-1895) – брата Олени Пчілки, дядька Л. Українки, який був вченим у ряді напрямків гуманітарної галузі, одним з перших українських соціалістів, але не вірив у можливість незалежності України. Він відстоював концепцію автономності та своєю інтелектуальною головою підтримував імперію Московію. Забув слова Д. Рікардо, що «народ, який не має честі, не матиме й хліба». І він мав своїх учнів, які наробили лиха в українській революції.
Чому генерал Маннергейм, маршал Пілсудський зуміли відбитися від російсько-більшовицької орди і відновити свої національні держави у Фінляндії і в Польщі, а українці прогавили такий слушний шанс? Чому фіни і поляки об’єдналися навколо своїх лідерів, створили армію і відбили агресію московітів? Невже бойовий генерал П.Скоропадський не зумів би дати достойну відсіч і білим, і червоним, якби не здійснили переворот гетьманської держави, яку визнали у світі, Винниченко й Петлюра?
Але в історії не буває «якби». Історія є не тільки вчителькою життя, але жорстоко карає за невивчені уроки історії. Тому, не знання історії, не звільняє від відповідальності!
Ми повинні знати Правду: ХТО і ЯК ЗНИЩИВ УКРАЇНСЬКУ НАРОДНУ РЕСПУБЛІКУ у 1917-1922 роках і не покладати квіти до пам’ятників М.Грушевському, М.Драгоманову, В.Винниченку і С.Петлюрі. Відповідь трагічно проста: Гетьманську державу Івана Мазепи повалив Іван Ніс у ХУ111 столітті. Таємним зрадництвом – привів ворога у фортецю Батурина підземним ходом.
Цим же шляхом привів ворогів в Україну такий же І.Ніс уже ХХ століття, якого називали Михайло Драгоманов*. Він виховав таких соціал-лібералів, М.Грушевського, В.Винниченка та інших «лідерів» української революції початку ХХ століття.
Чітке і вичерпне визначення йому дав «вічний революціонер» Іван Франко: «gete Ruthenus, natione Russus». Тобто, є «московит української крові», а ще точніше – яничар, «корисні ідіоти»,- говорив про них Ілліч.
Скільки їх з прізвищами на «...енко» засідає і нині у Верховній Раді, проявляючи сепаратизм, розкольництво, відстоюючи «руский мір, общепанятний язик» і гірше шторму, розхитуючи національний корабель у наш не простий і тривожний час!...
Будьмо пильними, відрізняйте зерно від полови. Фільтруйте соцмережі і не піддавайтесь на гасла та заклики новітніх демон-кратів і горлохватів-популістів.

А що ж сталося з Україною – далі, це уже в наступному розділі.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Ленін В. І. Вибрані твори. – К., 1987. Т. 4. – С. 76.
2. Ленін В. І. ПЗТ. 5-е видання. Т. 23. – С. 324.
3. Там же – С. 407.
4. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 24. – С. 8
5. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 24. – С. 135.
6. Там же. – С. 199.
7. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 31. – С. 323-324, С. 415.
8. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 24. – С. 58.
9. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 25. – С. 247.
10. Там же. – С. 262.
11. Там же. – 272.
12. Там же. – С. 24.
13. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 24. – С. 128.
14. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 24. – С. 309-310.
15. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 25. – С. 247.
16. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 32. – С. 333.
17. Там же. – С. 272.
18. Скуратівський В. Українська Касандра. – «Український тиждень», № 8, 25.02.2011. – С. 49.
19. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 31. – С. 415.
20. Там же. – С. 417.
21. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 31. – С. 162.
22. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 32. – С. 333.
23. Там же. – С.
24. Ленин В. И. ПСС. Т 24. – С. 128.
25. Там же. – С. 128-129.
26. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 35. – С. 111.
27. Там же. – С. 112.
28. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 32. – С. 334.
29. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 32. – С. 342.
30. Штепа П. Московство. – К., Рівне, 2005. – С. 72.
31. Винниченко В. Відродження нації. – Київ-Відень, 1920. Ч.1. – С. 219-224.
32. Винниченко В. Вказ. праця. Т. 1. – С. 138.
33. Там же. Ч. ІІ. – С. 74-80.
34. Дещинський Л. Трагедія під Орславлем і Оршею // «За вільну Україну», № 47.07.01.2011. – С. 5.
35. Штепа П. Вказ. праця.
36. Там же. – С.
37. Газ. «Нова Рада», 07.05.1917.
38. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 31. – С. 101.
39. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 35. – С. 137.
40. Там же. – С. 138.
41. Цит. за Мельниченко В. Феномен і фантом Леніна. – С. 53,
42. Ленін В. Про національно-колоніальне питання. – М.: Держ. Видав. Політ.Літ, 1956. – С. 489-495.
43. Цит з виступу Ю. Мушкетика на Республіканських зборах комуністів-письменників 28.11.1990 р., м. Київ // «Літературна Україна», 06.12.1990.
44. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 35. (Валько І. «Україна», 1990, №16. – С. 2; Романчук О.Ультиматум // «Час і події», 01.10.2008, №2.)
45. Там же.
46. Лисяк-Рудницький. Між історією і політикою. – Мюнхен, 1973. – С. 215. //
Цит. за Солдатенков В. Ф. Українська революція. – К., 1997. – С. 338.
47. Христюк П. О. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917-1920 рр. Т.1. – Відень, 1921. – С. 290. // Цит. за Солдатенков В. Вказ. праця. – С.311.
48. Цит. за Осауленко Л., Засєкін В. Гетьман України Павло Скоропадський. –Луцьк: Вол. обл. друкарня, 2003. – С. 32-33.
49. Там же. – С. 33.
50. Там же. – С. 46.
51. Кульчицький С.В. Українська держава часів гетьманщини. // «Український історичний журнал», 1992, №7. – С. 68.
52. Солдатенков В. Четвертий Універсал. // «Політика і час». – 1992, №1. – С.73-74.
53. Антонов-Овсиенко В. Записи о гражданской войне. В 4-х Т. - Т. 1. – М., 1924.– С. 142, 150.
54. Валько І. «Україна», 1990, №16. – С.2 Романчук О. Ультиматум // «Час і події», 01.10.2008, №2.
55. Кривко П. С., Косенко П. Ф., Тельман И. Г. Гайсин. – Одеса, 1973. – С. 15.
56. Кульчицький С. В. Вказ. праця. – С. 67.
57. Праці Українського Наукового інституту. Т. ХІІІ. – Варшава, 1932. – С. 149-151.
58. Підкова І. З., Шуст Р. М. Довідник з історії України у трьох томах //httphistory.franKo. Lviv.ua.
59. Грушевський М. На порозі нової України. Гадки і мрії. – К., 1991. – С. 294.
60. Там же. – С. 313.
61. Цит. журн. «Коммунист». – Харьков., 1921. №7.
62. Осавуленко Л., Засєкін В. Вказ. праця.
63. Троцький Л. Праці Українського наукового Інституту. – Варшава, 1932. – С.149-151.
64. Палій О. Пам’ятай про Крути. – «Інформаційний бюлетень», №3. 27.01.2011.
65. «Вільна думка», № 6, 02.03.2007.
66. Затонський В. З спогадів про українську революцію. – Літопис революції. –
1929, №5-6. – С. 116-117.
67. Антонов-Овсієнко В. М. Суджа, 30.11.1918. ГАКО, Ф. 403, оп. 9657, спр. 74,арк.. 423.
68. Осавуленко Л., Засєкін В. Вказ. праця. – С. 64.
69. Ленин В. И. – Т. 42. – С. 83.
70. ЦГАСА. – Ф. 60/100. – С. 26, ар. 252.
71. Калинчук Д. Друге нашестя// «Український тиждень», №31. 29.07.-
04.08.2011. – С. 49.
72. Цит. За Калинчуком Д. Вказ. праця.
73. Там же. – С. 50.
74. Там же.
75. Там же.
76. Там же.
77. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.– С. 107.
78. Овсієнко В. Базарська трагедія. // «Інформаційний бюлетень», №40.17.11.2011.
79. Цит. За О. Ткачуком. Чому його прізвище боялися згадувати в радянський час.// «Інформаційний бюлетень», № 28. 21.07.2011.
80. Там же.
81. Ленін В. І. ПЗТ. Т. 44. – С. 63.
82. Олексій Ганін (рос. поет). – Разъяснения народу (тезисы). 18.10.1924.
83. Spogat. оd.ua publ /golodomor/ ukrajina.
84. Історія Української РСР. – Т. 2, Київ, 1967.
85. Чайка І. Лютенські «лісовики» // «Свобода», січень, 2099. –С. 6.
86. Грива А. Польща і Україна, 1920-1921 роки. Інтернет-сайт.
87. Овсієнко В. Вказ. праця. – С. 7.
88. Там же.
89. Файзулін Я. Знаряддя провокації // «Український тиждень», №40, 30.01.2011.– С. 47.
90. Чайка І. Вказ. праця.__
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Завантаження...
Коментарі 23
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Шановний та «видатний» історик мав би знати, що ніякої демократичної революції в Росії не було ні тоді, ні пізніше. В кращому випадку це був анти самодержавний політичний переворот, навіть не антимонархічний, бо Росія являла собою приклад східної деспотії. Тодішні російські «революціонери», як і теперішні, мали уявлення про демократію, як пастух з Рокинь про особливості китайських діалектів. Ця революція була антидемократичною. Її метою було загарбати державну владу, чим врятувати імперію, а тепер ніби республіку від краху. Саме тому ці «революціонери» навіть не могли подумати про права націй як в Расєє, так і за її межами. І загалом, шановний, якщо ви історик, тіпа науковець, то навіщо переказувати переказане після переказаного. Скажіть щось своє, від себе. Чи вирішили поповнити свій список публікацій???
Відповісти
Пане Олександре, коли і де будете захищати цю "дисертацію"?
Відповісти
не можна втратити те, чого НІКОЛИ не було!
Відповісти
І коли Ви встигаєте проаести такі дослідження?
Відповісти
Біда сучасної української історичної науки полягає в тому, що вона вщент переповнена «істориками»-дилетантами. Середюк – то ще таке, від нього шкоди не дуже, бо не бракує дилетантів серед викладачів історичного факультету СНУ. Колись ці дилетанти, як правило випускники педінститутів, партшкіл, обслуговували потреби комуністичного режиму. Бо, часто-густо, до просто ідіотичних висновків може дійти тільки дилетант. Потім вони взялись працювати на Україну. І так тупо і запопадливо, що договорились до того, що Іісус Христос є українцем за походженням, що світова цивілізація почалась з України, а один, який не вилазить телеекранів і виступає під псевдо «політолог» заявив, що українській народ ніколи не програвав, ні дві, ні тисячу років тому, ні жодного разу в минулому тисячолітті. Друга половина цього «історичного» племені завзято стверджує, що вся наша історія – це історія поразок, зрад і зрадників. Ці саморобні «історики» не знають, що таке історія, історичний процес, а ще переконані, що українці такі тупі, що їм будь-яку середющину можна вштовхнути.
Відповісти
Які б не були слова дурня, але іноді їх достатньо, щоб засмутити навіть розумного чоловіка.
Відповісти
А чому нема ролі теоретика українського націоналізму Донцова і ін. членів "Спілки визволення України"?. Вони де були і що робили?
Відповісти
Автор намагався розкрити правдиву історію української революції 1917-1920рр. мин.ст. і причини її поразки. Безумовно, можна наводити цитати з цього питання і Донцова, і Міхновського та ін. ідеологів і патріотів. Але мета ст. - показати помилки тих керманичів, щоб, помилившись раз, не помилятися знову. Хоч наші сучасні президенти не засвоїли уроків історії, тому і втратили і Крим, і Донбас, і Луганщину.
Відповісти
СОМ явно претендує на звання «оракула». А що залишається, якщо він не розуміє того, що в світі немає жодної людини, яка спроможна правдиво розкрити минуле. Та навіть про себе вона ніколи не напише всієї правди, а особливо про події, під час яких її ще на світі не було. СОМ не розуміє, що висловлювання видатних діячів також є відносними і суб’єктивними. СОМ не знає, що Донбас – це Донеччина + Луганщина. СОМ не розуміє, що це не втрата територій, а втрата державного контролю над цими територіями. СОМ не може втямити, що в 1917-1020 рр. не було помилок. Тодішні політики діяли так, як вони тоді думали. Серед них тільки Липинський, якоюсь мірою Скоропадський та ще буквально кілька мислили державними категоріями, але їх ніхто не чув, бо не розумів. СОМ не розуміє, що між подіями початку минулого сторіччя та 2014-2016 роками дуже мало спільного. Окрім мабуть одного. Як тоді, так і зараз, дуже багато українських політиків різних ідеологічних орієнтацій не розуміли суті заклику Миколи Хвильового – «Геть від Москви». Україна стане державною і вільною лише повністю вичавивши з себе москальство і хохлятство, звільнивши місце західноєвропейській культурі.
Відповісти
Згоден з попереднім зверненням до СОМу. Але критикувати значно легше, ніж самому написати книгу типу «Злий геній – вождь тероризму».
Відповісти
"Книжку доктора філософії О.Середюка можна поставити в один ряд із дослідженнями Володимира Білінського «Країна Моксель» та Павла Штепи «Московство». Ці славні українці досліджують Московщину з позиції української історичної правди, чим допомагають хохлам і малоросам прозріти й повернутися з лоно українства. Їхня увага зосереджена на дослідженні минулого Московщини. О.Середюк досліджує події XX сторіччя. Це ближче до сучасності і як таке зацікавить більшу кількість українців, отже підготує і озброїть їх для патріотичного просвітянства та ідеологічної боротьби супроти московського шовінізму та його нового виплоду, так званого, «Русского мира».
О.Середюк відкриває завісу з таємниць біографій провідників російської революції та особистісні мотиви їхньої кровожадної діяльности. Читач зустріне в книжці масу вельми цікавих фактів, що їх комуністична імперія ретельно ховала від народу. Злочинці бояться денного світла. Це світло створив автор книжки і показав те, що українці не знали. А пізнавши тепер, по-іншому поглянуть на Московщину та українську трагедію XX сторіччя".
Відповісти
Долаючи почуття огиди прочитав ваш текст. Давати якісь коментарі з приводу неохайності, суцільного плагіату, демагогії та непрофесійності тексту немає сенсу, бо такого сміття в Україні хоч стіну з РФ будуй. Зупинюсь на одному. Ця писанина є сумлінним виконанням Середюком забаганок російських ідеологів, які добре знають, що народ без усвідомлення своєї історії є просто натовпом, що відбити в українців бажання вивчати свою історію можна представленням його минулого як суцільної зради і невігластва провідників нації. Чого б вам «докторе…» не написати, що під Крутами були лише зрадники, бо не вигнали комуністів з України, що такі самі програли полякам під Берестечком. Вашу «книжку» впевнено можна поставити на одну полицю з антиукраїнським сміттям російських і польських писак. Ви – це те ЧМО, яке руйнує віру українців в себе, в своїх предків, в свою минувшину. Саме завдяки вам значна частина молодих українців зневажать історію України. Не йдеться про те, що з приводу нашого минулого потрібно писати лише оди, але «патріоту» в шапці варто було б бачити різницю між помилкою та зрадою. Зрада, «сміходокторе» встановлюється спеціальним розслідування за участі фахівців, а не ручкою саморобного історика. Зрада має конкретні критерії і в одному вимірі це може бути зрадою, а в іншому – героїзмом. Згадаймо Богдана Хмельницького та Івана Мазепу. Тому , якщо і говорити про зраду українських інтересів, то це Олександр Середюк, він же, за сумісництвом, історичний клептоман.
Відповісти
Термін «Центральна зрада» був запроваджений радянськими істориками. Таким чином вони намагались спаплюжити український національно-державницький рух на початку минулого сторіччя, який перешкоджав планам більшовиків з перетворення України на соціалістичний додаток Росії. Наприкінці 40-х, в п’ятдесятих роках цього сторіччя усі лідери Центральної Ради, УНР іменувались радянськими істориками не інакше як фашистами. Михайло Грушевський та інші ходили в «фашистах» до 1990 року, і саме після перевидання «Історії України-Русі», праць Винниченка, Міхновського, Липинського, Петлюри, Скоропадського та інших, в Україні почали вірити, що це не фашисти, а герої української історії. Середюк своїм пасквілем вирішив поновити позиції радянської історіографії.
Відповісти
Недавно відзначали сторіччя з дня народження професора, доктора історичних наук Сміяна. Справжнього доктора наук, Сміяна комуністи засудили за «націоналізм». Не один рік він провів в радянських концтаборах. А засудили його за те, що дав своєму приятелю, який потім виявився агентом КГБ, почитати Грушевського. Виходить, що для комуняк і Середюка Грушевський є поганою людиною.
Відповісти
Автор книги, доктор філософії, щирий українець, активний патріот і діяч у багатьох сферах гуманітарної діяльності Олександр Середюк, як український письменник, створив надзвичайно коштовну книгу. Нації, яку імперія позбавила була можливості вивчати свою історію, він подає історичний твір великої потреби: біографії творців комуністичної ідеології (Маркса і Енгельса) не як науки, а як змовницького сатанізму. Показує справжні мотиви діяльності геніальних злочинців Парвуса, Леніна, Троцького. На документах та спогадах діячів періоду І-ої світової війни, державного заколоту та громадянської війни у Московщині, розкриває злочинний змовницький антинародний характер їхніх помислів і діяльності.
Відповісти
Праця Олександра Середюка містить великий фактичний матеріал, частина якого вперше введена в науковий обіг, а також використано доробок своїх попередників, тодішню пресу, що дозволило повніше відтворити природу репресивно-каральної системи та тоталітарного режиму після жовтневого перевороту, зокрема, на Україні. Заслуга автора полягає в тому, що він на численних документах та спогадах сучасників, відтворює захоплюючу і трагічну сторінку цієї героїчної боротьби, яка цінна, насамперед, історичною правдою, показує повну самопожертву українських патріотів у смертельному двобої з комуністичними поневолювачами ленінських опричників.
Відповісти
Читаю статтю, читаю коментарі і дивуюся: що це в нас такі "експерти та історики", які коментують не історичну подію про яку виклав Середюк, а його персону, виливаючи бруд і жовч на автора. Невже ви розумніші за Лук"яненка, багатолітнього політв"язня радянських концтаборів, Героя України, який високо оціний працю Середюка. Ви не можете відійти від усталених стереотипів, а отже деградуєте, панове.
Відповісти
Годі вже блазнювати, підписувати свої коментарі чужими іменами. Від словосполучень «щирий українець», «активний патріот», а особливо - «діяч у багатьох сферах гуманітарної діяльності», «створив надзвичайно коштовну книгу», «…твір великої потреби…», ще б було додати: «духовна опора нації», «ліхтарик української науки», «історична знахідка», «алхімік на гуманітарній ниві», «творець коштовностей зі сміття», - просто дихання перехоплює від популізму та псевдонаукового кічу. Левко Лук’яненко не історик, але й не посередність, добре знається на українській мові, володіє термінологією, а тому аж ніяк такого не міг написати. Для цього досить почитати його твори, які не вирізняються академізмом, але і не хворіють на примітивізм. В них маса самостійних думок і висновків, дуже точних спостережень.
Відповісти
Послухай,"експерт"-анонім. Зайди у книгарню і придбай мою книгу та почитай в оригіналі рецензії не тільки Лук"яненка, а й Івана Белебехи та ін вчених і патріотів України. Я не блазнював ні перед комуняками, ні сучасними можновладцями, як деякі придворні "поети".
Відповісти
Іван Белебеха
Рецензія
на рукопис книги Олександра Середюка «Злий геній – вождь тероризму»

На тему зла, що приходило в Україну від Московії-Росії, написано багато великих і малих творів, брошур, статей і дрібних, але болючих дописів щодо тем голодоморів, репресій, російських державних грабунків тощо. До числа таких творів належить і книга Олександра Сердюка «Злий геній – вождь тероризму». Незважаючи на те, що тема висвітлена доволі повно, автор цього твору знайшов такий ракурс висвітлення подій, що книга викликає читацький інтерес, а тому вона заслуговує на життя. Ця книга знайде свого читача.
Книга містить документальні підтвердження злочинів, вчинених не лише Леніним, а й його наступниками. Написана доброю літературною мовою, з достатнім рівнем полум’яності та високим рівнем патріотичності.
Автор кваліфіковано і методично послідовно виклав негативні сторінки особистого життя Ульянова (бо позитивних у нього не було), який потім став Леніним, вдало зосередив увагу читача на важливих ідейних позиціях цього міжнародного злодія, і в та-кий спосіб сформував «обличчя» злого генія не тільки ХХ століття, а й усієї історії людства.
Автор звертає увагу читача про діяльність Леніна щодо України. І це дуже важ-ливо, оскільки Україні він наніс найбільшої шкоди не лише сам, а й усі його послідов-ники після його смерті. Книга не тільки полум’яно, а й документально висвітлює події в Україні «ленінських часів». У ній викладено не лише факти наших втрат, але й своє авторське тлумачення політичних, військових, економічних подій, окремих видатних особистостей того часу.
Відповісти
А також СОМу та Івану. Свиней я з вами не пас, а тому а «ти» не переходжу. Книгу бачив, гортав – повна фігня. Звичайний дешевий плагіат. Жодної самостійної думки – на рівні студентського реферату. Досить на бібліографію глянути. До такої навіть трієчники не опускаються. Таку книжку за сто гривень будь-який бібліотекар напише. Вони в такий спосіб заробляють на рефератах. Як робляться рецензії та анонси до «геніальних» книжок не є таємницею. Часто-густо трапляється, що рецензенти навіть не знають що підписали, або що їх використали без їхньої згоди. З давніх часів існує традиція серед писак - убогість прикривати авторитетом.
Відповісти
Книга О.М.Середюка вчить не бути байдужими до власної історії, робити висновки з помилок розвитку. У цьому розрізі є повчальними всі розділи книги, написані полум’я-но, гарячим авторським серцем. А конкретно щодо образів вождя чи поводирів нації, суспільства, як свідчить книга, краще вчасно проводити люстрації отих «героїв», «титанів» ще заживо, доки вони не накоїли нації лиха, а дослідникам і публіцистам писати про це тут і сьогодні, незважаючи на бар’єри і заборони під різними грифами секретності «приватного життя». Адже не завжди «большое видится на расстоянии…» Язви помітні уже при першій їх появі.
Відповісти
Тобто, «рибак рибака відіт іздалєка». То почніть люстрацію з Середюка, поки він живий і небагато накоїв поганого, бо язви (виразки) в нього вже проглядаються.
Відповісти