вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  
Додати запис

Мир в Кайдашевій сімї: українські реалії

Як і решта націй, ми теж схожі на героїв власної літератури. Тільки сьогодні причиною внутрішньої суперечки є не сама груша, а земля під нею.

Пройде приблизно місяць, і ця тема, така непомітна зараз, знову вийде в інформаційний топ і зазвучить від більшості політиків, як це зазвичай і трапляється наприкінці кожного року.

Цього разу вона, вочевидь, буде ще гарячішою, з огляду на наближення президентських виборів.

Тож користуючись тимчасовим затишшям, спробуємо поговорити по суті – поки голос раціональних аргументів не потонув у хорі взаємних обвинувачень у "зраді".

Відкривати чи не відкривати? Продавати чи не продавати? Скасовувати чи продовжувати? Якщо для депутатів, міністрів та ангажованих ними коментаторів питання продажу землі стає актуальним раз на рік, то для людей, які землею володіють чи обробляють, воно не втрачає своєї гостроти ніколи.

Фактично на кожній зустрічі в різних містах, куди я приїжджаю, рано чи пізно виникає питання землі.

Земля для Україні – це ніби нафта для окремих східних деспотій. Дароване Творцем багатство, яке могло би ощасливити всіх, стає тим самим "ресурсним прокляттям", про яке пишуть в книжках.

При цьому щороку починається одна і та ж історія: противники та прихильники мораторію на продаж землі згадують про свої "зобов’язання перед народом" і починають тягнути ковдру кожен на себе.

Поза увагою сторін лишається тільки людина, в інтересах якої така дискусія і мала би розгортатися.

Якщо коротко сформулювати мою відповідь на питання "ринок чи мораторій?", я скажу: "цивілізований ринок".
Цього року, коментуючи в інтерв’ю для Bloomberg продовження мораторію, Сату Кахконен, директор Світового Банку у справах України, Білорусі та Молдови, прямо зазначила, що українські землевласники отримують найнижчу орендну плату за землю в Європі, попри те, що якість українських ґрунтів одна з найкращих у світі.

Недокапіталізованість України через відсутність земельного ринку здається очевидною. Втім, якщо зупинити пересічного перехожого та поцікавитися його думкою щодо продажу землі, скоріше за все він висловиться проти.

Роки пропаганди та популізму зробили свою справу. Пересічні жителі міст, які навряд чи відрізняють на вид озимі від ярих, здається готові груддю стати на захист "землі-годувальниці".

Тоді як самі землевласники отримують за свої паї 1500 – 2500 гривень грошима за гектар, і трохи більше – якщо орендар розраховується з ними "натурпродуктом".

Виникає парадоксальна ситуація: людина в буквальному сенсі слова живе, іноді жебракує і навіть вмирає на багатстві, яким, втім, ніяк інакше вона розпорядитися не може.

Cui bono І
Земельне питання в Україні – це клубок різноспрямованих інтересів, страхів, міфів, а подекуди й відвертих забобон. І серед ситуативних прихильників мораторію часто трапляються люди, які переслідують протилежні цілі.

По-перше, це великі агрохолдинги, яким в цілому поточна ситуація вигідна. Відсутність ринку "викручує" землевласникам руки: або отримуєш 5-7 центнерів пшениці від орендаря за га, або… не отримуєш.

Агросектор України, який стрімко здіймається вгору (і надходження від якого до держбюджету вже давно кидають виклик гегемонії металургів), фактично зростав і розвивався за рахунок безвиході пайовиків – і продиктованих цієї безвихіддю низьких ставок на оренду землі.

Агрохолдинги часто розповідають про "соціальну відповідальність" бізнесу і "неготовність країни до ринку землі", маскуючи цими словами небажання платити ринкову вартість за паї, які вони сьогодні прекрасно орендують за неринкову.

Якщо згадати, що серед основних орендарів є люди з прізвищами Порошенко та Косюк, то стає зрозумілим, на чому, в тому числі, базується державна позиція в цьому питанні.

По-друге, це великі політики. Якщо ви чули фразу про те, що "землю і душу не продають", значить, і до вас долетіли осколки цієї не надто раціональної пропаганди.

Захист землі від скупки олігархами, росіянами (до війни), американцями і китайцями (в поточному наративі) був і залишається чудовою можливістю консолідувати електорат напередодні чергових виборів.

Нас запевняють, що продану землю виснажать і занапастять безпринципні власники в гонитві за наживою, а те, що сьогодні без всякого ринку відбувається те саме, зазвичай залишається за кадром політичної полеміки.

Якщо одні роблять свій іміджевий капітал на продовженні мораторію, то другі не бажають цей капітал втрачати, заводячи розмову про його скасування.

По-третє, фермери, які вважають, що якщо ринок відкриють, то на орендовані ними паї тут же накинуться великі агрохолдинги, з якими фермерським господарствам не тягатися ні фінансово, ні організаційно, ні юридично, якщо до цього дійде. А в поточних реаліях, скоріш за все, дійде.

По-четверте, як не дивно, самі власники паїв, які побоюються – знову ж таки, небезпідставно – що їх знову обдурять і кинуть, позбавивши останнього ресурсу, яким вони ще володіють.

Не знаючи переваг від запуску ринку землі, адже людям ніхто їх не пояснив, вони інтуїтивно відчувають ризик, що цей ринок супроводжує. І електоральна база популізму приростає новими "душами".

Cui bono ІІ
Перехід до цивілізованого ринку землі вигідний насправді всім. Але при виконанні низки умов, і саме тому слово цивілізований постійно має передувати слову ринок.

Нам просто уявити собі ситуацію, коли власник землі не може навіть взяти кредит під її заставу, тому що це реалії останніх 15 років українських земельних відносин. Але це не налазить на голову нашим західним партнерам: 6 мільйонів власників паїв дійсно схожі на героя якоїсь химерної казки, який волає про допомогу, сидячи на мішку з золотом.

Я переконаний, що ставку треба робити на дрібне та середнє фермерське землеволодіння. Інакше кажучи, головними власниками землі мають бути ті, хто її безпосередньо обробляє.

Для цього потрібні програми стимулювання розвитку фермерства і кредитування фермерських господарств. Ті "довгі гроші", які дадуть фермерам фінансові ресурси і на придбання землі, і на її обробку.

Якщо цього не зробити, то фермери будуть приречені на програш перед великими агрохолдингами.

Тоді це дійсно призведе до драматичних наслідків, коли земельний ринок, так і не встигнувши з’явитися, буде монополізований декількома великими латифундистами.

Відіграти ситуацію назад тоді вже не вийде, зважаючи на зафіксовану в Конституції непорушність права власності. І загалом, ситуація буде дуже нагадувати ваучерну приватизацію – приблизно з тими ж самими наслідками.

Якщо перехід до ринкових відносин у тій сфері привів до становлення "промислової олігархії", то тут приведе до появи земельної.

Саме тому я знову і знову повертаюся до слів про цивілізований ринок – і механізмів, які його забезпечують.

Тут потрібні не тільки програми підтримки фермерства, прозорі реєстри власності та державна програма нагляду за використанням земель. Але й роз’яснювальна робота серед власників паїв щодо перспектив їхніх ділянок.

Так, за прогнозами того ж Світового банку, після скасування мораторію вартість землі може зрости втричі – до 3-3,5 тисяч доларів за гектар. Це, вірогідно, початкові цифри, поки в Україну не почнуть заходити іноземні холдинги.

У ситуації існуючої недовіри до держави, частину державних повноважень при запровадженні ринку землі, вочевидь, потрібно делегувати недержавним профільним організаціям, по типу фермерських асоціацій.

Спочатку необхідно захистити інтереси дрібних і середніх землеробів, які живуть на землі – і відтак переходити до агрохолдингів, чиї стартові умови від початку більш виграшні. І чиї власники, будемо відверті, часто краще знайомі з життям швейцарських кантонів, ніж з буденністю українських районів та областей.

Утім виграють і великі агрохолдинги, які отримають прозорі земельні відносини і ліквідну землю – хоча на початку їм дійсно доведеться почати виплачувати ринкові ціни за паї, які до того вони орендували на своїх умовах.

Це є справедливим з точки зору відновлення економічної справедливості – та й справедливості як такої.

Виграє держава від притоку інвестицій та збільшення економічної активності.

І зрештою виграє той простий землевласник, іменем якого сьогодні люди в дорогих костюмах прикривають власні політичні чи бізнесові інтереси, іноді пролітаючи в своїх дорогих машинах повз згасаючі села.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Завантаження...
Коментарі 1
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Підтримую. Cui bono? В чиїх інтересах, чи не продажних політиків, керованих олігархатом?
Поза увагою лишається тільки українець, звичайна людина. Політиків варто часто змінювати як памперси, по однаковій причині- і ті, і ті періодично засрані.
Відповісти