вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  
Додати запис

Життя прекрасне. РОЗДІЛ 9

з паузою в один тиждень)

Розділ 9 Я виріс у маленькому містечку, де категорично не віталися будь-які хоча б трохи яскравіші ніж в інших прояви твого індивідуалізму. Заради твоєї ж безпеки. Або ти граєш по усталених правилах більшості, або ця більшість зводить тебе до рангу рослинки на підвіконнику у класній кімнаті, без права голосу та поваги у свій бік. Справжній бійцівський клуб. З болючо-образливими ударами в одні ворота. З підніжками між класними рядами, коли ти йдеш до дошки та висміюванням твоїх черевиків, в яких ти ходиш другу поспіль осінь.

Навіть якщо в тебе руде волосся, ти вже приречений на насмішки та ситуативні знущання з боку інших. Про футболки з написами потипу «панк нот деад» та пробиту звичайною шпилькою брову говорити навіть не приходиться. І моє містечко, звісно, не виняток, - через це пройшли всі наші однолітки, кого юність в другій половині сірих 90-их та на початку таких потенційно перспективних 2000-их харила своїми звичними типажами навколо та нормовано-плановими підходами до життя. Я теж сміявся над рудим, але сміялися і наді мною. Наприклад, над тим, як незграбно постригла мене мама, якій рідко вдавалося довести до геометричної точності лінію мого чуба.

Я виріс у маленькому містечку, де в кожній третій сім’ї хтось немилосердно бухав. І це міг бути як пропалений життям сантехнік у засмальцьованій до блиску маринарці, так і червонощокий бізнесмен з приклеєною до руки барсеткою, який на початку 2000-их зумів стати на ноги, поставивши на районі кіоск з курами-гриль. Чоловік порядного вигляду та з бойовим життєвим настроєм. І одного і іншого ріднили очі. Більш чи менше бігаючі в рамках своїх орбіт, але завжди з легким відтінком приреченості на самому дні.

Концентрація дрібних генделиків на вулицях рідного містечка у роки середнього періоду моєї юності зростала з кожним наступним роком; натомість кількість реально існуючих дитячих майданчиків танула на очах. Як і кількість сімей, де ще зберігалися натяки на присутність домашнього вогнища, яке завжди видавалося мені чимось вкрай особливим. Підглянутим із різдвяних сюжетів у американських фільмах. Справжнім символом дитячого щастя. Чимось таким, чого мені завжди по-справжньому не вистачало.

Все це духовно дезорієнтувало. Саме життя міліло в ціні. Реальність збочувала нас на солодко-недозволені манівці. Рятував футбол і міська бібліотека. І то, далеко не всіх.

Я виріс у маленькому містечку, де майбутнє малювало для такого тебе тільки два варіанти подальшого життя: або ти навіки-вічні станеш хронічно пригнобленим НІКИМ, або протиставляючи себе більшості, таки станеш на ноги. Втечеш, або лишишся тут. Приймеш правила більшості, або створиш свої правила. Будеш єдиним на школу, вічно гонимим і не раз пиздженим недопанком, і в той же час єдиним серед своїх ровесників, хто зможе обґрунтувати всьому класу, чому Кучма гандон і якому безапеляційно повірять, або просто мовчатимеш. Рубатимеш окуня. Я обрав перший варіант: було більш ніж важко, але обличчям в лайно падати мені не доводилося.

Я виріс у маленькому містечку, де завжди був напряг з роботою. Де завжди в повазі був город з картоплею та ліс з грибами та ягодами. Це давало можливість таким як я завжди мати додатковий, неконтрольований батьками заробіток. А таким як мої батьки – надійний тил у випадку чергової гіперкризи. Заробіток, до якого ти мав дійти свідомо. Попри чергові насмішки заможніших одноліток і власні внутрішні честь і гідність, які постійно мололи тобі на вухо – мен, ти здатен на більше; заробляй, курво, розумом!

Я виріс у маленькому містечку, в останні осмислені дні життя в якому з тими, кого пиздив колись я, і хто свого часу пиздив мене, ми таки знайшли спільну мову. На випускному, де скидаючись по пару гривень, марили бажанням купити шлюху з окраїни. Назбирали сукупно майже 25 гривень. Тикали їй в руки. Запихали за брудні краї біло-розйобаного лівчика. Та зверхньо сміялась. Може хтось щось і вхопив тієї ночі, але більшість з нас зустрічала світанок в напівпритомному стані на острівку поруч з річкою. Ми пили якийсь приторний напій із грибним присмаком і тупо не могли зрозуміти, що за таке дивне, нове життя стукає в наші тендітні скляні очі-вікна. Хтось з нас був точно обриганий. Хтось просто висований у піщузі і неприродно усміхнений…

Я виріс у маленькому містечку, тікаючи з якого, вирішив лишити в минулому всі прізвиська, хрінові звички, слабкощі, комплекси і фобії. Я чітко пригадую, як в останні дні серпня 4-го року, стоячи на автовокзалі рідного міста, сказав сам до себе, вголос - «нахуйвсе». І Луцьк мене прийняв… Небом клянуся, ми зійшлися характерами ще до знайомства. Я ще тоді дав собі слово – як би важко не було, їбаш до кінця. Через терни. І зірок, якщо вимагатиме ситуація.

Я пам’ятаю ту, на перший погляд малопомітну, крапку на мапі мого життя, яка дала мені відчути, що трансформації невідворотні: в ті дні на зміну боязні та нерішучості прийшли незнані мені досі авантюризм та нахабність.

4-ий гуртожиток. Проспект Соборності. 1 курс.

Пильні вахтери. Злі коменданти. Такі бажані однокурсниці, з якими понад усе, до дикого свербіння долонь, хочеш залягти вихідними на спільне дно. Які готові по-новому відкрити для тебе Америку. Хочеш всіх, все і відразу.

Бокова стіна гуртожитку, найближча точка опори на якій знаходиться на рівні третього поверху. Гладка, місцями пощерблена стіна з селікатної сцени. Балкон, до якого потрібно дістатися, якщо ти хочеш отримати бажане. Перила на балконі, обмотані колючою проволокою. Ти сполоханий і блідий. Переляканий і над міру агресивний. Хочеш срати. Місцями бігти. Періодично кричати. Адам. Єва. Заборонений плід. Тру. Класика.

Лізеш, ламаєш нігті, боязко оглядаєшся вниз, очікуєш найгіршого… Досягаєш цілі. Перевалюєшся через перила. Рвеш улюблену сорочку, роздираєш до крові руки і задоволено гепаєшся на цемент. Смієшся в стелю. Там тебе вже чекають. Обіймають. Готують вечерю на загальній просмердженій олією кухні, розповідають про ненависних викладачів-приставак та наближення бісової сесії. Навколо сновигають прикумарені студіки. На тебе уваги майже не звертають. Ти не герой Сільвестра Сталлоне, але ці стінолазіння того варті. Сьогодні.

Ти у стінах Храму. Храму Розпусти і Великодушшя. Відкритості і Критості.

Причащайся нектором Вседозволеності та Свободи. Злизуй з губ.

В її кімнаті на вихідних не лишилося нікого. Всі роз’їхалися по селах та містечках. Тут витає запах смаженого та ледве вловимий, але дуже характерний присмак жіночого. Відкриваю вікна. Дихаю. Дивлюся згори на Луцьк. Ще зовсім чужий. Але такий відкритий… Вона підходить ззаду, цілує тебе в шию, залазить руками під футболку і ти відчуваєш, як процес запускається. Зі стін на тебе майже осудливо дивляться Кіпєлов, Кобейн та Андрій Шевченко. Ніяковієш. Опускаєшся ще нижче… Вона щипає тебе за сосок і ти неочікувано голосно зойкаєш. Переступаєш межу. З її наказу, з власної постельної покірності. Шепоче, що збуджується, коли я говорю розумними словами.

Вечеря. Смажена картопля, кефір і тижневої давності пироги з солодким сиром. Потім знову повернення до ще не в кінець вистиглого ліжка. Ближче до ночі заходить сусідка. Знайома. Вперше бачу її такою. Природньою. В домашньому халаті, фіолетових тапинках-псах; запатлана і злегка хмільна… Храм приймає в своє лоно тільки справжніх. Просить дати щось почитати. Поки моя сьогоднішня подруга копирсається в стосах книг, гостя кидає мені неоднозначні усмішки. У своєму звичному образі, у стінах факультету, від неї такого навряд дочекаєшся. Я ще надто молодий, щоб розцінювати ці усмішки вірно, але інтуїція мені підказує – отримує той, хто готовий брати. Сценка завершується.

За декілька годин, коли ми майже засинаємо, я встаю, нашвидкуруч одягаюся і максимально тихо вислизаю з кімнати. Стукаю в сусідню. Знайома відкриває. Той же халат, але волосся на голові акуратно зібране у вузлик. Без слів пропускає. Продовжує усміхатися… Спостерігаю як падає до її ніг халат. Театрально і майже квазіреалістично. Під ним абсолютно нічого. (Хтось в ту мить мав мене вщипнути!). Абсолютно!.. За винятком перших, таких великих, як для мого незначного досвіду грудей та темного, доглянутого трикутничка між ногами. Без коментарів. На всі роки вперед запам’ятаю її гладеньку як шовк шкіру. Її тверді коричневі соски.

Якби ще рік тому, живучи на вивчених до тріщин на асфальті вулицях свого рідного містечка, мені б хтось розповів, що я переживатиму подібне, я б сказав, що такого в реаліях наших широт не буває. Що це все казки з розряду «американського пирога». Але коли тобі відсмоктують ТАК, що ти перестаєш розуміти ХТО ти, ЩО ти, ДЕ ти, все стає на свої місця. Повірте. Через це потрібно пройти. Момент, коли все зникає, а сам ти зливаєшся з мокрими простирадлами та дешевими шпалерами на цих вбогих стінах. Момент, коли її рот витягає з тебе душу. Так.

По блуду. По патетиці. По Дністровому, про якого я тоді і не підозрював. Без жодного розуміння того, чим ти заслужив подібне. Мовчиш. Засинаєш. Через декілька годин.

На ранок прокидаєшся поруч з нею і намагаєшся втекти. Повз її великі груди, що розкинулись по обидва боки тіла. Повз величезний плакат Майкла Джексона та кімнату поруч. Повз вахтерів, які здивовано проводжатимуть тебе поглядами, намагаючись ідентифікувати твоє заспане нахабне обличчя хоча б з кимось із місцевих. Хуйня. Добре пригадую, як вилетів тоді на вулицю. Вдихнув шмат весни, перечепився об коріння дерева, таки втримав рівновагу, усміхнувся і повільно пішов. Інша людина. Зовсім інша. Людина без минулого. Без поганого минулого. Пішов як Бог. Зуб даю. До кінця.

… Конференц-зал готелю «Україна». Світло і просторо. За шосту вечора. Я майже не нервую.

Повітря на вулиці сухе і холодне. Луцьк в передчутті першого справжнього снігу.

Переді мною 7 трупів. Живих. Щоправда. Один труп затримується. Перша партія тих, кого збираються приспати з нагоди кінця світу. Не беру близько до… Дивлюся на об’єктів своєї роботи, як патологоанатом на об’єкти своєї. Вони різні, але всі помітно нервують. Схожим чином поводить себе партія туристів, які печуться під палючим небом липня в нетерплячому очікуванні автобуса, який відвезе їх в напрямку моря. Ну що ж, мені випала честь бути водієм, бортпровідником та чорним ящиком всього цього.

Підіймається перший. За сорок, з сивими вусами, в картатій сорочці та втупленим в землю поглядом. Процедура проста.

- Назвіться, привітайтеся з присутніми… - Я на робочому місці. Серйозний. Владний. Компетентний. До непристойності офіційний і стриманий. Мабуть сексуальний. Місцями. Шкода, що зараз поруч немає тих, хто міг би оцінити мене в такому ракурсі. Немає тебе, яка бачить мене з вчорашньої ночі наскрізь. Яка роздягає мене коридорами і вранці не відпускає з ліжка свого. Шкода.

- Я Петро Миколайович. – Чоловік нервує. Жив би краще. І не парився прелюдіями.

- Присядьте. Можете розповісти для всіх присутніх коротко про себе і те, з якої причини вирішили лишити цей світ раніше звичного. Це обов’язковий елемент нашої передсмертної терапії. Прошу… І ще – будьте максимально відвертими – для власного морального комфорту. Домовились?

Тиша. Чоловік мнеться. Кидає непевні погляди то на мене, то на присутніх. Решта мовчазно сидить. Без найменших спроб комунікації між собою. Після невеликої паузи вусань починає говорити.

- Я Петро... Останні десять років займався тим, шо ганяв з Германії буси. Вчився правда на архітектора, але з тим всім нічого не склалося, а дружина і дві дочки хотіли якогось достойного життя. Самі розумієте. А мене моя совість завжди мучила, що сидячи тут, роблю я для того життя замало… Планували жити у Львові, але так і осталися в Луцьку. Вдома я буваю рідко, але коли буваю, то роблю все, щоб чим побільше побути з сім’єю…

Чоловік говорить все впевненіше і до мене приходить вже призабуте з часів останнього місця роботи відчуття, що все під контролем. Що навіть якщо це якийсь глибоко продуманий фарс, то йому надали кардинально переконливих відтінків серйозності. Алла, чуєш мене?)) Кінець світу ще в силі? Ходять чутки, що це чергова найобка. Дивися, щоб бізнес не прогорів.

– Але сталася одна нехитра для моїх років штука… Я влюбився в подружку своєї старшої дочки. З жінкою останні роки було дуже вже важко. Скрипіла вона на кожному кроці. Самі розумієте. А коли молода кров перед очима грає, голова з плечей летить сію мінуту… Любов. Велика любов. Ми часто бачилися з нею в останній рік. Старалися все це приховати. Але все вилізло… Ще мій дід казав – все сховане навіть в найглибшу землю рано чи пізно вийде під сонце. Ми ніжилися з Гелькою в готелі біля Луцька. І все було добре. В ту ніч після всього просто заснули. Коли я проснувся зранку, її голова лежала в мене на грудях. Якось так зовсім непорушно. Каменем. Відчуття було таке, що в грудях у мене глибока і холодна яма… Я почав її піднімати. Вона не відповідала, не ворушилась.... Тільки за пару хвилин я поняв, шо Гелька не дихає. Гелька вмерла. Не міг нічого поробити, приїхала скора... Констатували все. Я розгрібався. Міліція була. Ще там хтось… Без підозр лишніх, інфаркт як не як…

Вусань замовкає. На якусь зовсім коротку мить. Чутно як монотонно гуде ноутбук на столі. Як напружено тиша завмерла під стелею залу.

– Додому я вже вернутися не міг. Провалитися під землю хотілось. Навіть поговорити не було з ким. А то вже, знаєте, найгірше, коли ти сидиш сам на сам зі стінами і навіть немає кому подзвонити. В мої то роки, не дуже то і молоді. Стидно то стидно, але Гельку вже не вернути. Далі смислу хоч в чомусь я не бачу. Самі розумієте… - Очі чоловіка опускаються в підлогу. Сценка звершується.

Піднімається ще один. Років 30-ти. Затасканий Дікапріо у вельветому піджаку, окулярах та з айфоном у руках. Боязко оглядається на присутніх. Чухає носком ковбойського черевика литку іншої ноги.

- Діма. Я гомосексуаліст. З Луцька.

Хтось важко зітхнув. Хтось гучно почухав потилицю. Я згадав про маму і її потріскані від роботи на городі руки. Шорсткі і приємні на дотик. Справжні і близькі до природи святого…

- Все було тупо ніштяк. Поки якісь придурки не заспамили мою сторінку «вконтакті» темами, шо я підар. Погрози, залякування. Спочатку нічого. Далі з роботи попросили піти. Потім Ваня, мій бойфренд, після однієї бійки біля нашого будинку сказав, шо зі мною бачитися небезпечно. Бо рано чи пізно його просто втопчуть в асфальт. Сцикло рівненське. – Діма характерно дере нігті на пальцях рук. Нервує. – Останній тиждень це просто атас… На мене три рази напали. Йобані гомофоби. Фашисти футбольні.

- Правильно зробили. – Петро Миколайович навіть на відірвав очей від підлоги.

- Ооооо!.. Ви всі тут такі, всі… мужлани заводські. Не лишаєте найменшого шансу на життя. Да я кінець світу чекаю як друге пришестя Христа. Вам цього ніколи не зрозуміти, як це бути іншим… І я не бачу смислу хоч комусь хоч шось доводити. Треба достойно піти звідси. Благородно.

- Якщо ти думаєш, що Христос виявиться в тренді… підарасом, то помиляєшся. – Бородатий хлопака, крайній зліва, у куртці кольору хакі. З Біблією в руках. З хворобливо-єхидним смішком. – Це я тобі авторитетно заявляю.

Піднімається жінка. Років тридцяти з лишком. Волосся нефарбоване. Коса до пояса. Вираз обличчя геометрично-суворий. Пальці сухі і довгі. Сукня древня і абсолютно асексуальна.

- Інга. Мені 34 роки. Я вчителька німецької. Мені дуже соромно зараз про це говорити, але я і досі цнотлива. Про шлюб, дітей та все інше і мови немає. Я просто втомилася тягнути на собі всю цю жовч. А мені хотілося так мало…

- Для початку попробували б волосся пофарбувати в щось цікавіше… - Гей Діма помітно оживляється. – І макіяж нормальний зробити. Шанси б зразу виросли. Даю гарантію.

- Блядь... Підарка тут не хватало ше. – Петро Миколайович втуплений в підлогу.

- Шановні. Давайте утримаємося від образ та своїх оціночних суджень. Тут вони нікого не цікавлять. Нагадаю вам, що ви готуєтеся померти. Тому зосередьтесь на виконанні своїх безпосередніх завдань. – В залі знову запанувала тиша. Інга спраглими ковтками заливає собі в рот мінералку і чутно як та, плюскаючи, падає кудись в саму глиб її цнотливого єства. Петро Миколайович активно масує собі скроні. Діма-гей копирсається в айфоні. Бородань з Біблією в руках підіймається із стільця.

- Я Тарас. Сам родом із Ковеля. Вірю в Христа, не вірю в кінець світу та в існування смислу життя…

- Огого… - Діма весь в айфоні. – Філософ, йопамать!..

- Рік тому я вийшов з психлікарні. Щасливою людиною. Вільною. Руки вже не тряслися. Хоча до того мене часто питали, чи щасливий я… Я завжди відповідав ствердно. Коли вдома на тебе чекає кучерява донька, хороша дружина, цікаве хобі в підвалі будинку, почуваєш себе добре. Але коли в один нічим не особливий день ти намагаєшся їх вбити… з міркувань, що їм загрожує нагла смерть від демона з витяжки, життя перевертається. Мене могли і посадити. Але тільки закрили. Від мене відвернулися всі… Батьки, сестра. Дружина з дочкою мене бояться і я не маю права навіть наближатися до них. Хоча часто здалеку бачу, як Маринка йде із школи. Вбити себе хочеться. Мої очі. Христос мене тримає в руках. Але мені вже хочеться чогось іншого. Я тут і я не знаю, чи є інші варіанти…

- Мені вас дуже шкода. – Інга теж втуплена очима в підлогу. Я намагаюся не виказувати жодних емоцій, хоча нутром відчуваю як майже матеріальними хвилями від стіни до стіни переливається між нами концентрована напруга. Так буває зранку в переповненій маршрутці, коли людяність в нас ще спить, але тваринні інстинкти змушують нас вперто прокладати шлях вперед. До виходу. Чи до входу. Броунівський рух підсвідомого. Штовханина агресивних флюїдів у рухомих коробках.

Під стелею стільки відчаю, крайнощів і болю… Тримай себе в руках, мен.

- Я Васька. Приїхав сюди з Закарпаття. Вже давно. – Наймолодший з присутніх, смуглявий хлопака років 23-х. Вираз обличчя абсолютно збайдужілий. Джинси затерті. Черевики брудні. Телефон дешевий. Зуби вкрай жовті. – Чотири роки тому я закохався. Вона була школяркою. Гарною, цікавою, не такою як всі… Я просто студент. Без особливих перспектив. Без багатих батьків і потенційної спадщини від тітки з діаспори. Я втратив з нею цноту…

- Не пізнувато, Васік? – Діма-гей скрутно хитає головою.

- Ринву прикрий. – Петро Миколайович чіткий. Категоричний і майже чуйний.

- Вона теж свою невинність втратила… - Ваську шкода. Чомусь. Першого з усіх присутніх. – Ми з нею вперше спробували все, що могли спробувати двоє голих молодих людей.

- Давайте без подробиць… - Інга говорить майже благальним тоном.

- А потім… потім вона поступила в Київ. Ми переписувалися, зідзвонювалися. Часом бачилися на вихідних. Але ставало все важче і важче. З довірою, з ревнощами, з усім цим злоїбучим емоційним болотом. Мені так її не вистачало, що я переставав розуміти самого себе. Хотів кинути все і переїхати в столицю. Але обставини не давали такої можливості… А вона поводилася з кожним наступним тижнем все підозріліше. Якось після чергової нашої телефонної сварки я подзвонив серед ночі… трубку підняв якийсь пацик. Я попросив Юлю. На питання хто це був, та відповіла, що просто одногрупник, який допомагав готуватися до іспиту. Її голос дрижав і в ту секунду я ще вловлював останні нотки її любові до мене… замішаної на жалю. На ранок я не відчував і того. Далі провал повний… ні роботи, ні життя, нічого. Один раз в реанімації. Перебрав. Вижив. Далі хочу, щоб все надійно було. Ну ви зрозуміли. Самі сюди не на екскурсію прийшли.

- Так, так… Коли там вже чин по чину все робитимуть? – Петро Миколайович пильно дивиться на мене. – Алла Андріївна якось дуже туманно пояснювала.

- Слухати треба було чимось іншим… - Діма-гей поводиться занадто розкуто як на живого трупа. – Алла казала – пара зустрічей, розмов, лекцій і нас повідомляють куди і з чим прибути.

Двері легенько прочиняються. До залу заходить 8-ий труп. Жанна. В грудях щось дуже боляче стискається і я розумію, що ситуація таки виходить з-під контролю. Що всі ці сценарії вже давно лежать на столі небесного режисера. І максимум, що ти можеш, це заздалегідь попіклуватися про свій костюмчик, зачіску та колір труни. Життя прекрасне? Давайте поговоримо про це в наступному житті. Ви ж вірите в реінкарнацію? О так. Як і я. Особливо коли в землю ховають твоїх близьких і ти кидаєш пару грудок землі в яму, стоячи на її непевному краю… Я певен, що в ті секунди ти тільки і думаєш про те, в якому куточку світу наступний раз отямиться чиясь заживо закопана душа.

Тримаю себе в руках. Жанна нічим не видає нашого знайомства. Спокійна, гарна і майже рідна.

- Мене звати Таня. Я з привокзалки. В мене ніколи не було батька. Тільки мама-алкоголічка. – Таня помітно пошарпана. Бліда. Волосся фарбоване в якийсь гидкий жовтий колір. Корені смолисто-чорні. – Мама не хотіла ніде робити. Я ледве вивчилася в університеті. Правда без толку. Роботи нема. Підробляла на базарі. І всьо… Жити не хочу. Щоб якось зводити кінці з кінцями, мамка здає мене як шлюху своїм мужикам. Ті платять за мене, трахають і йдуть. Ми маємо шо їсти і чим за комуналку платити. Мені противно, але я привикла… перший раз таке було в 13. Тьотка хотіла мене забрати від мами, але я її люблю. Хоч вона і алкоголічка кончена. Я тут… підзбирала трохи бабосіків, хочу просто ушитися звідси… Але параша ше та. Певно подихати буду, але ніколи не забуду як моя мама лежить обригана на дівані, а троє її дружбанів стоять і дрочать над нею. Так стидно було…

- Боже мій… - Інга закриває обличчя руками.

- Я бачу, тут нічого так тусовочка підібралася. – Жанна усміхається. – Курити тут можна?

- Ні. – Мені здається, що потім ми говоритимемо по-іншому.

- Не будь таким серйозним… - Жанна задирає очі до стелі і відкидається на спинку крісла. Спокій.

Часом мені видається, що цей світ не врятує жодний кінець. Навіть Христовий.

- Я Павло. З Львівської. Я до останнього був вірний собі і своїм принципам. Мама не раз казала, що мене не переперти. Що я ше той козел, впертюх і просто пердло. А тепер мені стидно потикатися до батьків… і до будь-кого, в принципі. Я холостяк. Сам по собі. Мав квартиру. Трохи грошенят. Рішив козирнути. Ризикнути і всі діла. Підсадив мене один дружбан давній на МММ…

- О їбать ти плуг… - Діма-гей коситься на Жанну. Коситься пальоно і не по-гейськи. Я майже ревную. Хоча вона і моя подруга. Хоча в мене десь є Іра, яка зараз відпочиває після роботи під хорошу музику і якісь благородні рядки. Знала б вона, в якому пеклі я зараз. На що підписався і з якими психопатами зв’язався.

- Продана квартира, всі гроші… Те, шо я мав отримати, дозволило б мені змахати з цього паскудного міста. Надоїло тут. Одні недоноски заздрісні. Але… Мавроді, сука, погорів. – Обличчя Павла перекреслює дика гримаса і той починає ридати. Я вперше за цей вечір опускаю очі донизу. – Цей Луцьк... Це брудна, гнила, болотяна анаконда. Ви вийдіть на вулицю. Відчуйте ці погляди, як вас вимірюють з ніг до голови. В чому, в кому ви… Хто ви! Придивіться. Вони тільки і чекають твоїх невдач, спотикань… щоб поржати над тобою, поглумитися, плюнути і розтерти. Вони сидять по своїх кухнях, перемивають один одному кістки, тримають по підвалах своїх переляканих дітей. Вони стидаються своєї гнилої крові….

- Чувак, та в тебе серйозні проблемки з головою… - У Васьки голос байдужий, але з нотками непідробного, майже наукового інтересу до ситуації.

- Тут, по ходу без проблемок ні в кого не обійшлося… - Тарас перекидає з руки в руку синій томик з золотавим хрестом на обкладинці.

- Навіть в нашого куратора… - Жанна дивиться прямо на мене і я відчуваю, що погляди всіх присутніх зійшлися на мені. Брудні, липкі, слизькі, гидотні…

- Я не хочу більше ні такого міста. Ні таких людей. Ні такого життя… Мене наїбали. Більше я не поведуся. Ні на світ, ні на Мавроді, гори він з усіма своїми нащадками до десятого коліна в найчорнішому пеклі цієї країни. Якщо кінець світу таки станеться, я точно знатиму, хто його в наші краї накликав.

Переводжу подих. Намагаюся абстрагуватися. Згадую, як на якомусь таборі, в Карпатах, лежачи в лісі, вночі, в теплому спальному мішку, між високими хвойними і звуками їх граційних погойдуваннь, я рахував зорі. То була така дивна пора. Я міг в одну мить лишити все і кинутися на край світу. І нічого, що той край був за якихось 300-400 кілометрів. Втікав я значно далі. Понад вершинами гір, босоніж, через долини і кам’янисті річки, мчав я навипередки із ранковим сонцем… Весь світ зі мною говорив тоді мовою чистого космосу. Начитаний Бердником, натхненним трохи потьмареним Дерешем і окрилений першими вдалими зляганнями з богинями з старших курсів, я смакував життя з посекундною тарифікацією щастя. Лежав поночі, рахував зорі і міркував, де буде та лінія, переступивши яку, я вже ніколи не буду тим, ким є зараз… І це було так важливо.

- Я Жанна. Бідова дівчинка з Луцька. Пишу, співаю, багато курю. Намагалася кинути, але нічого не вийшло. Люблю засинати на диванах не роздягаючись, дивитися старі голлівудські фільми і робити вигляд, що мене впирає вся ця вінтажна романтика. Один раз мене насильно виїбала парочка фанатів русского року. Знаєте, такі убогі імбецили, вічно немиті, у футболках «арії» чи ще якось там підзаборної туфти третьосортної. Упороті своєю міфічно-нафталіновою протестністю. Паршива історія. Згодна. Я просто не розібралася із своєю кармою. Була занадто горда. Не велася на тих, на кого мала б повестися… Я пробувала знайти цей смисл. У музиці. В людях. В роботі. Навіть в цій чудовій осені. Осінь, до речі, красива, правда?..

- Осінь одна з кращих з початку 2000-их… - В голосі Інги нотки апокаліптичної ностальгія і кричущої безнадії.

- Мені треба ще один хороший секс. Так, щоб на ранок я прокинулася як в старі добрі часи. З мішком надій, що все може скластися якнайкраще. А там можна і у вирій. Я тут, а значить рішення для себе я прийняла. Дякую за увагу. – Жанна відкидається очима в стелю.

В залі стає надто спекотно. Зараз мій вихід і я бачу як 8 пар широко відкритих очей за якусь мить починають допитливо вивчати моє обличчя. Навіть Жанна зараз дивиться на мене так, наче бачить вперше… і я починаю розуміти всю глибину цього моменту. Вони чекають. Живуть останньою надією, що я скажу їм щось таке, що змусить їх встати і піти – до рідних, чужих, знайомих і незнайомих. Що змусить їх жити. Заробляти гроші, кормити сім’ї, трахати своїх бойфрендів, робити авантюрні ставки і пропалювати свої літні роки в готелях під Луцьком. Але я їм нічого не скажу. Мені їх не шкода. Хіба Жанну, життя якої розпорядилося своїм рухом без її на те згоди…. А можливо?.. Ні. Ні, і ще раз ні. Винятки тільки і існують в контексті загальних правил.

Зараз я маю почати говорити, що все плинне. Наші емоції, переживання, роки. Наше життя. Що є лінія. За якою вічна тиша. Пустка. За якою всі ті, риси облич яких ми вже встигли призабути. Кому лишаємо на Святий вечір перед Різдвом на своїх кухнях миску з кутею та чистими ложками, накриваючи все це рушником. Що там у нас не спитають про наші борги за квартплату та непогашені кредитки. Нам не згадають про коханок і першу післяшлюбну брехню. Безтілесні примари, ми рухатимемось від краю до краю з надією, що в якийсь момент двері відкриються і нас впустять назад. Минатимуть цілі вічності, в яких ми проситимемо КОГОСЬ дати шанс хоча б на кактус в африканській пустелі чи день життя колорадського жука, якого найближчим тижнем знищать на картопляному полі десь під Гомелем. Я мав би все це сказати їм… Але.

Слова летять стрілами в молоко розіпнутих як вітрила грудей.

Музика звучить, десь глибоко-глибоко, розтікаючись по капілярах у найдальші закутки.

Стіни всотують цю первісно-розхристану напругу між заживо похованими.

Очі горять вогниками жертовного божевілля.

Серця гучно б’ються.

Десь між всім цим протягнулася тоненька ниточка надії.

Рубаю. Світ. Цілий світ переді мною. В їх обличчях. В їх болячках і надіях.

- … і це буде правильний вибір. Дайте собі ще один шанс на свободу. Відпустіть світ. Відпустіть всіх. Відпустіть себе врешті. Рано чи пізно, але ця екскурсія скінчиться. За краще вийти з автобусу на найближчій зупинці. Скинути джинси, костюми, черевики і піти ближче до річки. А там, за течією, ви вийдете до свого місця призначення. Не бійтеся. Чагарники і сміття хай вас не лякають…

Я вже давно, дуже давно перестав розуміти в чому фішка цього всього. Де серйозність, а де просто гра. Чому помирають одні, а народжуються інші. Чому йому все, а їй тільки крихти зі столу. І в кого, в кого скажіть мені, запитати - КУДИ все дівається???? В Бога, в сонця, в гугла чи яндекса? Чи може в американського президента, в країні якого вже стільки років поспіль на весь світ продукують велику рожеву мрію? Можливо. Хоча, якщо чесно, мені плювати. Я прожив майже 25 років… суцільні стріли в молоко. Якщо кінець світу таки станеться, єдине, про що я жалкуватиму, так це про те, що ми зустрілися з тобою так пізно. Про гуртожитки, ірокези, розбиті носи, зламані пальці, розбиті серця і кружки я не жалкуватиму. Я пройшов ті точки на мапі свого життя достойно.

… В залі тільки я і Жанна. Між нами ті самі метри відстані. Тиша.

- Ти нічого не хочеш мені пояснити?

- Ні, мен. Ти сам не раз казав, що життя прекрасне.

- Так, в тому то й річ…

- Невже ти не хочеш, щоб я нарешті відчула це?

- Тобі давно не 16-ть, щоб гратися в ці ігри для бідолашних.

- По ходу процесу присутні тут додіки давно виросли з цих вікових розкладів.

- Тут присутні не знають чого хочуть.

- А я знаю. Давай пройдемося Луцьком… Життя осягаєш тільки в смерті. Древнім я вірю більше.

- Обіцяй мені…

- Жодних обіцянок, мен. І не ускладнюй. Тішся тим, чим маєш можливість тішитися.

Я кусаю губу зсередини. Відчуваю терпкий смак крові. Відчуваю як Диявол в мені втихомирює розбурхане єство і просить абстрагуватися. Як сивіють волосинки в мене на скронях. Мої перші.

Луцьк в передчутті. Перший сніг не за горами і на вулиці вже по-святковому гамірно. Багато дітей, сміху і заклопотаних облич. Не схоже, що хоч хтось на цих вулицях думає про кінець. Звичні ритми помірних широт. ЦУМ доробляють. Всі охоче підіймають погляди на його монументальний фасад. Так наче, в тому є щось більше, ніж склобетон чи ще щось… Хочеться загубитися у зустрічному натовпі. У спільних хороводах пазлів минулого, тривожних звуків теперішнього і таємничих зблисків майбутнього. Я завжди заздрив тим, хто не задавав зайвих питань. Хто просто жив. Від ранку до ранку. Дайте два. І півкіло мандарин…

Жанна в ці секунди світиться янголом. Мені здається, вона права. Як буває права жінка, яка керується не глуздом, а правічним голосом підсвідомого. Яку ведуть маяки. Далекі зорі.

От тільки дайте знати, що я відпущу її в безпечні руки. Будь ласка. Це дуже важливо.

Далі буде….

розділ ПЕРШИЙ
розділ ДРУГИЙ
розділ ТРЕТІЙ
розділ ЧЕТВЕРТИЙ
розділ П'ЯТИЙ
розділ ШОСТИЙ
розділ СЬОМИЙ
розділ ВОСЬМИЙ
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 11
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Це серйозні пред'яви моїй голові
пішла
Відповісти
Зачекався я вже наступного розділу. Пацаняча проза!Ю
А скільки частин має бути?
Відповісти
на новий рік фінішую.
Відповісти
якось Луцька поменшало в рядках, але всеодно дуже сильне письмо
Відповісти
Обожнюю історії, останнє речення яких просто зриває емоції!
Відповісти
Гарно, Сергію, дякую щиро.
Відповісти
Після кожного прочитаного розділу задумуюсь про щось важливе, на що переважно часу не вистачає..надіюсь після закінчення "життя прекрасне" не перестанеш писати, буду чекатиму нових слів в яких вбачаю сенс
Відповісти
а чи буде можливість почитати тебе після нового року (окрім Колос.Рядки і звуки)?
Більше того,хочу ще дещо сказати ідеалові.Вразив ти мене до чортиків.КРУГАМИ та АКУРАТНИМ ТРИКУТНИКОМ!але то таке.
І ще.В ім'я моєї цікавості.Яку книгу ти б порадив прочитати?будь ласка.згадати з прочитаних не так важко.
Відповісти
дякую) думаю що писатиму далі. в будь-якому випадку)
а книгу.. блін. я останні роки читаю Паланіка з Кінгом. хоча перечитав Дністрового і той дуже сподобався своїм реалізмом. і ще якась різна невідома фантастика.. не можу нічого конкретно порадити.
Відповісти
з сумом вловлюю між рядками розуміння того стільки всього я пропустила в своєму житті. зовсім не цінуючу головного,ховаючу в собі справжні почуття.
логічне продовження попередніх розділів, мені подобається..
Відповісти
роздуми.... про те як сама відносишся до свого минулого... теперішнього... слова написані серйозні... серйозно і сприймаються... легко про вічне яке закінчується...
Відповісти