Додати запис

Різдвяна історія

Львів. Зима. Холодно і ніжно. Багато людей на алейці перед театром. Ялинка. Висока-висока переливається, перемигується з перехожими, виблискує у вечірніх сутінках такого казково-зимового міста. Всі роблять знімки, всі щасливі.
Алейка. Сніг. Іскристі сніжинки падають на запатлане волосся, яке змійкою повиповзало зпід теплої шапки . Любила в дитинстві коли сніг падав на волосся, якось зачаровано так було, відчувала себе дорослою. Тримаю тебе за руку, в варішках тепло, так затишно поруч з тобою, незважаючи на те, що мете зима, падає сніг. Романтично-ніжно.
Ідемо по алейці перед драмтеатром, куча різних магазинчиків, ярмарка, тут є все від теплющих в’язаних шкарпеток до підсвічників з малюнками на різдвяну тематику. Тут і гарячий шоколад і навіть хот-доги продають. Ну хто як може. Ми ідемо вздовж цієї новорічної метушні, як ніколи спокійні в своїй закоханій аурі. Проходимо все далі і далі, тут магазинчик з кожушками в наступному продають мед і медовуху. А тут якась дибела тіточка запрошує скуштувати пиріжки. Нам на зустріч ідуть прекрасні леді, які продають на своїх підносах цукерки-півники, завжди подобався такий одяг, вони жіночні, неприступні, загадкові. І нічого, що це все лише через цукерки.
Ідемо далі. Вибивають монети і як їм нехолодно?! написано: «Львів. Різдвяна ярмарка 2010». Тобі подобається, вибиваєш і собі. Це не перша наша монета, в нас це вже як традиція. Повільними кроками ідемо вперед, глиняні глечики, кухлики і всяка-всячина.
Змерзли. Дорога назад злилася в різнобарвну пляму з ліхтариків.
Відчула в руках щось тепле. Глінтвейн. Нічого не гріє так тут у Левові, тут біля ялинки, як твоя присутність і гарячий глінтвейн. Один ковток, протікаючи теплом по всьому тілу, по кінцівках, стало так тепло і затишно.
Ти приніс мені цукор, новий стік, такого в мене ще немає, буде 50-й. Подобається коли всі мої знайомі привозять мені цукор з різних країн, з різних міст і містечок, так важливо, коли знають чого ти хочеш і що ти любиш.
Ти дивишся на мене, мабуть, бачиш як мені зараз стало тепло і затишно. Твої очі такі безмежно глибокі, наче бездонна прірва почуттів, я бачу, я знаю, ти мене кохаєш. Дякую тобі, рідний, за все. Так важливо відчувати себе коханою. Допиваємо цей гарячий, солодко-алкогольний напій і вирушаємо далі, намагаємося втекти від шаленої метушні передріздвяної людської невблаганності.

Тікаємо. Кидаємо все позаду себе, розуміючи що знову повернемося сюди. Cьогодні чи завтра, чи наступного тижня, чи місяця обо року, а можливо і наступного життя, чи у своїх сумно-меланхолічних снах, але обов’язково повернемося...
Вирішили піти, побігти на Високий Замок в надії, що там немає нікого, адже падає такий сніг. Ідемо. Прохолодно. Під ногами рипають замерзлі сніжинки. Сковзанка. Хочу посковзатися. Ти звісно, як завжди говориш, що я наче дитинка. Вилажу на сковзанку, сковзаюся, падаю. Ти підбігаєш і шалено обіймаєш мене. Ми вдвох лежимо на засніженій гірці, такі розчервонілі і такі щасливі. Ти цілуєш мої щічки, носа, очі, розтоплюєш своїм подихом сніжинки, які знайшли свій спокій в мене на віях, перетворюєш їх у капельки води. Цілуєш в губи, так солодко і так ніжно.
Встаємо і вирушаємо далі, ловимо на собі дивні погляди перехожих. Обтрушую сніг!

Піднімаємося під гору.
Ну що ж, малюк, на нас чекає нелегке випробування по засніжено-замерзлому підйомі вгору до мети. Ідемо вперто і наполегливо. Ловимо один одного на слизьких доріжках і щиро сміємося. Я давно так не сміялася. Тут людей немає зовсім. Мабуть, лише ми настільки божевільні. Врешті досягаємо вершини. Сніг мете і боляче вдаряється в перепону у вигляді мого обличчя, колеться, б’є cніжинками і тане віж нашого уривчастого, киплячого дихання.
Львів з Високого Замку божественний. Ми наче потрапили в якийсь інший вимір і нам дозволили літати над містом, спостерігаючи за його Новорічним настроєм та нестримним потоком машин і людей, які спішать у свої домівки до сімей яких люблять. Здається ми тут вже вічність ось так тримаємося за руки і літаємо над Львовом. Ти поцілунком повертаєш мене назад на землю, відчула твої холодні губи і тверду поверхню під ногами. Говориш, що потрібно іти назад, белькочеш щось про холод і що сніг все більше і більше падає. Невідчуваю. Мені так легко, я така вільна і зовсім нехочу назад. Сваришся, береш мене за руку і тянеш іти вниз.

Мабуть, я була безмовним теплим тілом, закутаним у товстий шарф, бо зрозуміла лише те, що ми вже сидимо у якісь кав’ярні, розглядаю по сторонах, нерозуміючи що відбувається. Тут тихо, спокійно і все так поземному. Бачу тебе, дивного такого і з червоними щічками, милого. Ми замовили каву, гарячу, чорну, смачнющу каву із самого серця Левова.
Розповідаєш щось про своїх друзів і про те, як ти вперше приїхав з мамою у Львів, як тобі тут сподобалося . Я мовчу. Незнаю що сказати. Я хочу поглинути в себе цей момент, без слів, лише слухаючи тебе, щоб він закарбувався в моїй пам’яті ще на досить тривалий час. Ти розпитуєш про те, коли я вперше приїхала у Львів, і чи мені сподпбалося. Здається, я змогла видавити з себе монолог довжиною у декілька речень про те, що вперше у Львові була з своєю групою на другому курсі коледжу і він мене захопив своєю величчю, своєю загадковістю, архітектурою. Говорю, що я закохалася у Львів з першого погляду. Ти смієшся, так щиро і безтурботно. Чашка з кавою непомітно пустіє, приносять ще одну, так затишно.
Спостерігаю за людьми, тут їх небагато, але всі такі різні. Ось дамочка яка сидить і гордо, егоцентрично споглядає за всіма відвідувачами. За іншим столиком інтелігентний чоловік, років так під 60, він смакує життя, мабуть, завжди був у вищих колах жителів цього міста. Парочка тінейджерів, які весело розмовляють про те, як святкуватимуть Новий рік. А он сидять чоловік з дружиною, йому десь років 30, вона виглядає на 25, він ніжно тримає її за руку і дивиться так закохано, до них підбігає дівчинка років 6-ти, така мило-симпатична, з довгими тепними косичками. Всім єством відчувається турботливість і відданість один одного у цій нетиповій львівській сімї.

Ти щось розпитуєш про книги. А мені так нехочеться говорити, зараз.

Піднімаємося, ти подаєш мою яскраво-блакитну куртку, я закутуюся тепліше шарфом і ми вирушаємо далі у нашу різдвяно-новорічну казку. Сніг, здається, почав падати ще більший і такий лапатий-лапатий, лювлю сніжинку, роздивляюся її візерунок. Мабуть, ельфи на північному полюсі багато працюють над тим, щоб сніжинки були такі різні і такі чудові. Спасибі жителям тих холодних місцин.
Ти кудась зник. Чую свист у глухий удар сніжки десь у спину, обертаюся, за долю секунди зліплюю сніжку і жбурляю її у відповідь в тебе, ти відхиляєшся. Знову повторяючи процедуру розуміючи, що влучити мені вдасться лише зненацька. А ти ніколи непіддаєшся. Виховуєш мене сильною дівчинкою. Знову отримую удар десь у зоні пояса. Безнадійно намагаюся потрапити в тебе. Тікаю. Ти біжиш за моною. Доганяєш і цілуєш своїми вже промерзлими крижаними губами.
Нерозумію, чи у Львові я ще, чи вже десь у раю.
Ми всеж ідемо далі. Милуємося містом, коханим містом для мене, ловимо сніжинки, кидаємося сніжками, п’ємо глінтвейн і намагаємося розгадувати незворушні маски на обличях перехожих львів’ян.

Хтось штурхає мене в бік. Сестра. Неможу зрозуміти що вона тут робить. А вона з щасливим виразом обличчя мене будить, бігає по хаті і кричить, що вже настав День Св. Миколая. Повільно приходжу до тями. Прокидаюся значно пізніше. Поглянула на сестру, щаслива. Показує подарунки. В кімнату зайшла мама, сонна, дивлюся на годинник – 6 год. ранку. Злюся на сестру, що вирвала мене з казки . Вітаю з Днем Св.Миколая. Сміх. Подарунки . Запах мандаринок. Ранок.
Ти зник. Розчинився у сні. Залишився у тому іншому вимірі, де ми літали над містом, де ми були щасливі разом. Дзеленкотить телефон. Телефонує він, він інший, не такий як ти. А я у всіх постаттях , поцілунках і обіймах намагаюся знайти хоч частинку тебе, а запах твоїх парфумів ще досі зводить мене з розуму. Але тепер ти лише у сні. Розтанув як сніжинки на моїх віях у нашій новорічно-різдвяній казці.
Він кличе виглянути у вікно. Виглядаю. Там падають лапаті сніжинки, такі як у моєму сні і так багато снігу, давно, пригадую, небуло такої зими. Казкової. Вона всім своїм єством намагається сказати, що тепер все поіншому. Що все змінилося і що я теж буду щаслива. Боже, він під вікном з кучою різнобарвних пакетів і в шапці Діда Мороза. Який же він милий і такий закоханий. Гукаю його додому, ставлю чайник, готую чай. Все змінилося.
А ти мені снишся. Ти далеко, незнаю куда закинуло тебе життя сьогодні і з ким ти зустрічаєш нинішній День Св. Миколая. Ти, мабуть, щасливий. Все змінилося. Ми змінилися. Нехочу, щоб ти знав, що ти мені снишся.
Стук у двері. Прийшов він.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.