Життя прекрасне. РОЗДІЛ 14

останній) дякую всім, хто читав і розумів.

Життя прекрасне. РОЗДІЛ 14 Так зимно в повітрі. Вже навіть і не пригадаю коли було так востаннє…

Хоча ні, якоїсь зими я лежав у спальнику десь на півночі Рівненщини в хаті з пробитим дахом і спостерігав як крізь пасмо місячного світла на мене падають сніжинки. Повільно і феєрично. В ті секунди я був дуже близько до Бога. Чесне слово. Ближче, ніж в момент, коли рідна тітка за волосся витягнула мене з-під води на кар’єрі у мої безтурботно-нігілістичні чотири. Суттєво ближче. І навіть якщо то був не Бог, я бачив у польоті тих сніжинок з прірви поліського неба щось дуже ВАЖЛИВЕ. Щось вкрай значиме в масштабі людського життя.

А тут тихо і самотньо. Чую, як десь глибоко всередині мене б’ється серце. Спокійно і чітко, рівномірно розлітаючись у найдальші закутки мого тілесного Я приємними коливаннями. Чітка пульсація кожної найменшої частини тіла. Відчуваю як легенько вібрують нервові закінчення на мочках пальців. Як плавно здіймаються і опускаються груди. Як струменить артеріями та венами чиста і свіжа кров. Дивлюся високо-високо… Еееееййййй!.. Я тут!

Не знаю чому, але сьогодні я в кедах. В своїх кращих «конверсах», які придатні як для битого асфальту 40-го, так і для перисто-купчастих хмар десь на окраїнах небесної імперії. Вже за кроків двадцять відчуваю як дубіють пальці на ногах. Одягнутий відносно легко і мама точно сказала б, що я забувся голову вдома на полиці у ванній, коли спросоння чистив зуби. Моя чудова мама - жінка, жертовності якої могли б позаздрити кращі армії ХХ століття. Жінка, яка боялася думки інших, але вчила мене не бути такими як вони. Чи гордиться вона мною? Певен, що тільки так.

На мені джинсова куртка (ви могли мене в ній бачити останньої весни на вулицях нашого міста, вічно розхристаного та з високо піднятим комірцем), під нею сорочка в клітинку (в мене ціла колекція таких – тенденції тенденціями, але клітинка робить наше життя вишуканішим) та улюблені, злегка подерті на коліні правої ноги джинси. Нічого зайвого. Потрібні були роки, щоб навчитися так одягатися. Потрібні були роки, щоб одяг став не просто одягом, а логічним продовженням твоєї сутності. Тсссс…

Помаленьку адаптуюся до низької температури. До такої кричущо-ясної свіжості.

Пусто, хоча на вулиці полудень… Ні телевізорів, ні гудіння дротів, ні музики з привідкритих кватирок. Ні дітей з квартир навколишніх будинків, ні автівок які стабільно літають по Гордіюк, ні літаків у небі. Саме небо чисте і ясне. Сонце низько і водночас дуже далеко. Кучугури, притрушений свіжим сніжком лід під ногами. Інтер’єри цьогорічного грудня вражають своїм мінімалізмом та чистотою барв. Рипіння снігу під ногами відлунює гучним ехом від навколишніх стін із панельних блоків і селікатної цегли.

Не хотілося б, що все це спливло водою. Не люблю процес танення в грудні. Ох, як не люблю…

Хукаю в долоні і виходжу до дороги. Зупинка. Пригадую, як пару місяців тому відстоював тут честь і гідність свого природнього права на побачення з жінкою мого життя. Як потім боліла голова і тряслися в маршрутці руки. Як потім шукалися потрібні слова і як в результаті вони були знайдені, але це виявилося зовсім не тим, що було потрібно насправді. Бо хто ж його знав, що слова створені для книг і пісень, а в житті за краще спілкуватися дотиками? Чому мене ніхто не попередив? В школі, університеті? Чому нас вчили всьому чому тільки могли навчити, але не вчили жити?.. Кожен сам по собі? Гаразд, гаразд.

Стою декілька хвилин на зупинці. Та ж тиша. Ні маршруток, ні людей… птахів теж немає. Зима владна і рідна. Добре, що не забувся плеєр з навушниками. З тишею в мене не вельми складається: надто багато простору вона лишає для думок і сумнівів. В той час як музика бере тебе абсолютно непомітно і просто вириває з умовностей твого сьогоднішнього Я. Або доповнює. Часом нагадує про тих, кого немає поруч і тих, хто лишився далеко в минулому. Часом нагадує про мрії, які ти викинув на смітник за рогом Совісті з власної боязні опинитися якось з ними віч-на-віч.

Ледь вловимий порух вітру шмигнув афішами незграбно поклеєними на магазині. Заглядаю всередину. Спокій. На одній з афіш Мік Джагер з якоюсь білявкою. Однією рукою тримає за гриф гітару, іншою міцно стискає цицькату дівчину в червоному купальнику і усміхаючись говорить: «Сміється той, хто сміється завжди». Десь я вже це чув… Невже Джагер завітає в наше місто з концертом? Щось не віриться. Не до Джагера зараз Луцьку, коли навколо такі кучугури та через мороз ідуть у вимушені відпустки-канікули школи. Прогорять хлопці, зуб даю.

Рухаюся по Гордіюк в напрямку «Фуршету». Перехрестя з Кравчука, де колись на моїх очах у році 2006-му з будинку кинулася дівчина. З криками про любов і зраду. Звук, з яким її тіло гепнулося об асфальт, нереально порівняти з жодним іншим, які мені доводилося чути. Удар був м’яким і глухим. Це були крайні точки цих характеристик. Глухіше і м’якше об асфальт за людське тіло вдаряється тільки дитяче людське тіло. Я ледь не проблювався тоді від того, що десь зовсім поруч у ці миті був Бог; був, а робив вигляд, наче його тут нема. Я певен, щоб якби на ранок експерти ретельно відслідкували поверхню калюжі крові, яка лишилася по бідоласі на асфальті, вони б знайшли там його сліди. Про це світ мовчить. Завжди.

… Подекуди на асфальті та газоні починають з’являтися темні прогалини. Сніг тане. Легенький вітерець, який дує в обличчя, тепліший за повітря в мене за спиною. Не хочу оглядатися. Прогалини повні сміття. Недопалки, пляшки з-під пива, упаковки з-під чіпсів і бляшанки «рево». Тут по-іншому ніколи і не було. Тут по-іншому ніколи і не буде. І Бог тут точно ні причому.

Дістаюся перехрестя. Тут снігу немає зовсім. Земля поруч з тротуаром вогка і в’язка. Десь зовсім поруч, на якійсь із цих лавок, що по ліву руку від мене, я мав колись чудові поцілунки з однією леді у сукні кольору кави з молоком. Знаєте як це, коли рука вперше пірнає їй під сукенку, губи пристрасно цілують шию, кусають її ніжні вушка, а сама вона здригається так, наче на вулиці -7 і ми сидимо у чому мама народила? Мабуть, знаєте. Коли вона каже, що такі вечори не мають права на фініш, а таке щастя не вмістити в жодні смс та розмови з подругами до ранку. Як я її розумію.

Повертаю на Соборності. І тут тиша. Дорожня розмітка, погнуті знаки, самотні вітрини, силуети посірілих від своїх господарів будинків. Графіті. Вузли і знаки оклику. Карикатури на карикатури. На деревах починають з’являтися перші бруньки. Повітря свіже і пекучо-п’янке. Березнево-посоловіле. По лівий бік 4-ий гуртожиток. Місце, де я смакував молодість. Де переступав одні з перших своїх меж незнання та поборював дитячу боязнь висоти. Де вчився контролювати своє збудження та тинявся по брудних коридорах у пошуках спонтанних життєвих сценаріїв.

Поворот на Молоді. Я рухаюся далі прямо. По вузенькому тротуарі понад дорогою. Дерева тут вбрані в зелені шати. Від них віє приємною прохолодою та свіжістю. Трава смарагдова. Дихає і тягнеться вгору. Травневе, наркотично-ейфоричне повітря. Пісні пишуться, серця розбиваються, межі зникають, а кількість слів «назавжди» і «ніколи» на один квадратний метр перших зустрічних стосунків перевищує будь-які допустимі норми. Тут буяє життя. Скидаю куртку, усміхаюся.

Еййййй! Зафіксуйте це на камери. Для історії. На цих вулицях можна усміхатися. Можна…

Десь за «Фієстою» я колись прожив з господинею півроку свого студентського життя. Курс другий. Пиздив її котлети, нахабного кота; написав свою першу пісню; ходив у кедах, які одна приємна галичанка привезла із Франції та пофарбував волосся начорно. Говорив з місцевими тіпулями, які любили зависати на лавках біля під’їзду, лузгаючи насіння з пивом. До рукоприкладства у нас тоді не дійшло: якогось хріна вони сприймали мене за свого, хоча підстави на те мали мінімальні.

Між тим, стає все тепліше… Сонце пригріває і я кайфую від контрастів сьогоднішнього дня. Не надаючи значення причинам та наслідкам. Усвідомлюючи, що жодні кеди посеред зими просто так не одягаються. Що в цій, мої теперішній системі координат, час втратив будь-яку вагу. Все злилося в одне ЦІЛЕ, і я не здивуюся, якщо тут, поруч з «Там-Тамом», в обличчя мені спантеличено дихає відверто-збудлива весна, а десь біля Лучеська в цей час невтішний вітрюган останніх днів жовтня зриває залишки листя з дерев.

Де ти, моя люба Іра? Де ти, мій гордий друже, Макс? Де ти, смілива і запальна Жанна?.. Аууууууу! Тиша… Тільки шелест листя у спокійному і самотньому Луцьку. Ми з ним один на один. Ведемо спокійні бесіди і мовчимо про те, як з кожним наступним роком змінювалися його обриси. Як заретушовувалися правдиві риси. Як завішувалися новими вітринами старі рубці. Як шпаклювалися зморшки і зафарбовувалися вроджені плями. Тсссс… більше ні слова.

Десь по ліву руку, в напрямку льодового катка, на якому я так і не встиг покататися (через відсутність досвіду перебування на ковзанах), є один невеликий схил, порослий завжди акуратно постриженою травичкою. На ньому я зустрів не один ранок, тримаючи в руках вологий від роси записник та погризену ручку. Та і днями любив там полежати, смакуючи хрумкою «там-тамівською» випічкою та кефіром, годинами втикаючи в небо і відчуваючи як залазять мені під одяг дрібні комахи.

Тоді обличчя часто змінювалися, лишаючи по собі запахи парфумів і чергову порцію натхнення від спільних хвилин. Тоді легко було пообіцяти гори любові і сім дітей, а на ранок втекти на тиждень в Карпати… Тоді дуже легко було поцілувати на вулиці незнайому дівчину і легко на ранок не згадати імені тієї, що вчора підносила тебе до сьомих небес. Як же легко тоді було.

Міст. Зупиняюся, дивлюся на залізничне полотно. Пусте і тривожне. Запах креозоту. Його я завжди любив, хоча самі потяги ніколи не належали до мого улюбленого виду транспорту. Надто мало особистої свободи в них та надто велика концентрація не найприємніших запахів. Що там казати, вся наша країна це потяг Ковель-Сімферополь, з безсмаковою мішаниною культур, одна з яких тяжіє до заможного Заходу, а друга вперто не може позбавитися звички дивитися на розпусно-п’яний схід;, з Луцьком, який на цьому відрізку дороги стирчить як апендикс, - якась суцільна географічно-транспортна недоладність.

Пригадую зимові поїздки до Карпат, осінні мандри до Києва, весняні тури на схід, літні вояжі до Львова… Скільки людей лишилося в тих історіях. Скільки сценаріїв розтеклося на всі боки всесвіту трильйонами потічків і в якийсь момент з’єдналися в одне потужне річище, формуючи мінливе обличчя цієї планети! Серед всього того десь є і я. Махаю вам рукою! Бачите?..

Ось він… мій давній знайомий десь з Житомирщини. Вокаліст і гітарист однієї популярної в певних колах банди. Почав займатися цим авантюрним ремеслом, бо йому не вистачало уваги жінок. Його не цікавило нічого окрім їх поглядів, привітних усмішок, захоплених зненацька сердець та розставлених ніг. Він говорив, що рок-н-ролл ніколи не був іншим та й люди ніколи особливо не змінювалися. Все по колу. Гітари, пози, останні абзаци книг…

Вона. Живе у старому будинку майже в центрі Львова. Простора квартира з високими стелями та тисячами книг: в кімнатах, на кухні, в туалеті, біля ванни і навіть на кліматично нестабільному балконі. Вона ними живе, тратить на них всі гроші, говорить цитатами і зрештою пахне всіма томами Достоєвського. Я не певен, що вона стала жінкою, але я чомусь на все життя запам’ятав її слова, що є один спосіб зрозуміти сенс життя – не дати собі перестати бути дитиною.

Він… понад усе любив свій древній шкіряний диван, старі картини, хороший саунд із колонок і довгі вечірні бесіди про французьку містичну поезію позаминулого століття. Я міг би сказати, що з нього змальовували себе тисячі наших хіпстерів, але не скажу нічого такого… Він любив віскі. Східних дівчат. Старий соул. Нові інтер’єри. Він не любив грандж. Готів. Блондинок. Він говорив, що гроші вирішують багато що, але ставку потрібно робити на те, як ти цілуєшся. Як довго не кінчаєш. А ще він любив концерти невідомих груп і дівчат за барабанами. Справжній мен.

А ось вона… Могла за вечір на пустій кухні випити пляшку горілки. Висмалити пачку «парламенту» і написати три вірші, читаючи які на ранок можна було розпороти собі живіт з відчаю. Одні говорили їй, що вона стовідсоткова шльондра, інші відносили її до рангу небесно-янгольського воїнства. В інші дні вона подихала на дні свого ліжка, не знаючи чим себе зайняти. Питання «що я тут роблю, хто я?» щоразу заводили її в той самий куток і штовхали на карниз відчуження. Суспільство мовчало. Демони спокусливо шептали за спиною про можливі варіанти кінця. Одного дня вона зібрала речі і пішла в монастир. Мені, як між іншим, сказала, що життя надто цінний подарунок, щоб передаровувати його темені.

Що ж, пам’ятаю і його… Всі вчителі в школі говорили йому, що він стане президентом. Що за ним майбутнє потягу Ковель-Сімферополь. Він навіть став депутатом якось там міфічної молодіжної ради і на якихось виборах відмивав гроші якогось бикуватого кандидата. Потім йому відбили нирки. Вибили всі передні зуби. Викинули бездиханне тіло за містом у 17-градусний січневий мороз, після чого у нього вже не вставав. Спочатку його півроку приводили до тями. Лікували. Потім тримали в психушці, де той поважно ходив коридорами і говорив про боротьбу за президентське крісло. Зараз він живе в якомусь селі і розкидає гній по полях, вигрібає з-під свиней і часом згадує про теорію еліт Маски. Мені він якось сказав, що бажання влади труїть. Що всі політики потенційні параноїки і латентні шизофреніки. Що сантехніки це благородно, а доярки це як мінімум чесно.

І врешті вона… Художниця з великим серцем та постійними життєвими катаклізмами. Це вона в дитинстві випала з чортового колеса і за рік після того її збила на переході «швидка». Це вона знає на пам’ять добру сотню віршів Єсєніна, але постійно плутає дату маминого народження. Це вона одного разу вкусила мою губу так, що та місяць не могла зажити і вона ж сказала мені якось на вокзалі у Львові, що я людина, в якій можна народитися і так ж раптово і абсолютно неочікувано здохнути. І за це вона ладна мене вбити. Це вона хотіла жити на окраїні світу, малювати пейзажі незайманої планети, забутися про інтернет, телефони і потребу в публічності. Це вона в результаті з маленького містечка на заході переїхала до столиці, де вийшла заміж за якогось приємного хлопчика і померла в тисняві станції метро «золоті ворота». Це вона якось сказала мені, що це Маяковському було важко бути собою, а нам немає на що нарікати. Нам тільки малювати, творити нові реальності і вірші. Жити, блядь.

І це вони… Секта любителів ранкових смс. Туса панків і помішаних на 90-их рейверів. Обличчя зливаються, але я пам’ятаю лінії, на яких ми перетиналися. Пам’ятаю тих, хто любив Грєбєнщікова і дико ненавидів Керуака. Хто волів бути пристойним офісним працівником вдень, а ближче до ночі перетворювався на безалаберного пияку. Хто вважав всіх ідіотами, а себе Девідом Боуі. Хто казав, що я добрий, і хто мішав мене з брудним снігом 33-го. Хто приймав іслам і відхрещувався від дзен-буддизму. Всіх тих, хто боровся за аполітичність, космополітизм і заробляв гроші на виборах. Всіх фанів «Волині», фашистів, антифашистів і просто генетичне сміття обвішане брендами. Я всіх їх люблю і ненавиджу.

Музикант з Житомирщини, дівчина яка пахне книгами, любитель віскі і східних дівчат, авторка кричущо-відчайдушних віршів, божевільний президент, поглинута столичним людом мертва художниця із заходу, секта любителів ранкових смс і фанати Гаррі Поттера. Це все я. Мозаїка моєї сутності. Вашої сутності. Кліматична карта моїх душевних поривів. Ваших поривів. Топоніміка падінь і провалів, піднесень і перемог. Космологія можливого… Ми завжди були єдиним цілим. Ми взаємно відповідальні за все те, що відбувається з нами і після нас. Всі бумеранги потрапляють вціль. Всі цунамі біля японських берегів, спричинені поламаними голками кактусів у пустелях верхньої Африки дістаються пункту призначення.

Я теж дістався. Тут добре. Помахайте мені рукою згори. Чи навпаки. Все. Тсссс..

Проспект Перемоги. Цвітуть каштани. Десь ближче до «Авангарду» росте пара китайських кленів біля істфаку. Моїх рук справа. Будинок побудувати не встиг. Сподіваюся і сина по собі не лишив. Не хотілося б, що він без мене робив перші кроки у цьому світі. Чесне слово. Раптом, не приведи небо, він почне слухати не ту музику)..

На мить я опиняюся десь далеко… Біжу босими ногами по прохолодній траві. Піднімаю шматок кременю. З однієї сторони він жовтувато-білий, з іншою синій… з міріадами зірок, із картою далекого космосу. Теплий шматок живого каменю. Ховаю в кишеню. Бабуся, пластмасова зелена гойдалка на антонівці у садку. Розхитує мене… Вище і вище. Сміється. Я боюся. Відпускаю руки, лечу… Здається, ось ось і буде край. Тільки здається, бо падіння ТЕ вічне.

Мен!! – крик з нічого в кудись. Тисячі голосів злились в один. Я слухаю. Я чую.

Рухаюся до «Променя». Повз Меморіал, де колись з одногрупниками ми любили святкувати свої дні народження. Були надто різними, щоб відчувати одне одного, але інтуїтивно завжди намагалися бути кращими. Швидко розбіглися опісля, так наче тих 5-ти років і не було. З іншого боку стадіон… Для такого містечка як Луцьк це ціла національна ідея. Не Ковель-Сімферополь по масштабності, але теж значимо.

Біля «Променя» початок липня. Фонтани працюють. Голубів немає. Лавки пусті. Колись на одній з них я довго говорив про те, що як би мне прагнули змін, ми не здатні змінити навіть себе… А очі навпроти то плакали, то сміялися і ніяк не могли вкласти собі в голову, що все скінченне. Цей день, рік, перебування в цьому місті, стосунки і саме життя. Ці родимки. Це волосся, яке вічно плутає вітер… Чи хоч щось з того, що було виявилося випадковим? Ні. Мозаїка склалася. Пазли лягли.

На Винниченка серпень. Ближче до центру стає зовсім спекотно, але зрівнявшись з ЦУМом, і рухаючись в напрямку пам’ятника Тарасу, я відчуваю перші прохолодні подихи вересня.

Центр Луцька як завжди сумний. Незграбно-безгармонійний. Як і все наше покоління. У спробах бути кращими, але з постійними поверненнями до провінційно-боязкого нутра. Я люблю цей асфальт і навіть до бруківки встиг звикнути. До нових фасадів та стін, які не мінялися роками. До людей, у яких мінялися тільки зачіски і шузи. До валютчиків і продавців квітів. До міських бежевільних і партійних агітаторів. До ялинок і драмтеатру. До дзвонів собору і черг у «вопаку». Десь між тим всім лишилося чимало моїх слідів. Чи міг я претендувати на щось більше?..

Життя прекрасне. Мамо, вибач, що я на відміну від героїв голлівудських фільмів, майже не говорив тобі, що люблю тебе. Іра вибач, що я виявився таким до неможливості короткочасним. З привітами в моє останнє…

***

Мені завжди подобалося спостерігати за людьми. Виходиш надвечір на проспект Волі у Луцьку, за декілька годин до заходу сонця над драмтеатром, вибираєш вільну лавку, вмикаєш музику і абстрагуєшся…

Луцьк не вельми гамірний; кількість авто на вулицях та типовий міський шум тут більше нагадують саунд-трек до спокійно-ванільного голлівудського фільму, ніж дихання цивілізації ХХІ століття. Все в міру. Ночі тут ідеальні в плані тиші. Майже. Що не скажеш про людей. Що не скажеш про себе, власне.

З позицій вільної лавки на проспекті Волі та музики у вухах, десь ближче до центрального корпусу умовно «рідного» університету, люди видаються відверто смішними. Але цікавими.

Але людей сьогодні немає. Музика в моєму плеєрі стихла. На годиннику вічність і за декілька хвилин поруч зі мною сяде Жанна. Певен, що і Макса з мандрів дочекаємося. Ще не знаю, що робитимемо, але чаю в «кораблику» я б точно випив. Пошвендяв парком і з’їв би морозива.

До справжньої осені лишилося зовсім мало. До каштанів під ногами і таємничих туманів цього химерного міста з широкими вулицями. Хоча на завтра я не проти прокинутися в ще одному такому грудні. І ще раз обійняти тебе – таку закохану і з ямочками на щоках. Часом мені більшого і не було потрібно.

Але завтра більше немає…

Немає мене.

І тільки вам, тільки вам, тихенько, по секрету, сидячи на лавці біля пам’ятника Тарасу, в променях призахідного сонця скажу – Я Є і Я БУДУ. Завжди. Поки живі мої сліди. Зафіксуйте це на камеру.

Тут були колись ми.

КІНЕЦЬ.

розділ ПЕРШИЙ
розділ ДРУГИЙ
розділ ТРЕТІЙ
розділ ЧЕТВЕРТИЙ
розділ П'ЯТИЙ
розділ ШОСТИЙ
розділ СЬОМИЙ
розділ ВОСЬМИЙ
розділ ДЕВ'ЯТИЙ
розділ ДЕСЯТИЙ
розділ ОДИНАДЦЯТИЙ
розділ ДВАНАДЦЯТИЙ
розділ ТРИНАДЦЯТИЙ