Шоу на букву «Х»

Від СТБ-шного «найграндіознішого шоу країни», франшизу однойменного британського телепродукту, фанатіють реально мільйони. Високі рейтинги і нагороди – одне з підтверджень цього. Навіть кому не до вподоби такі речі (такі люди називають їх «гавно-шоу») – все-одно про них знають. От наприклад сукенки звабливої ведучої варті того – вже привід, щоб хоча б раз взяти до рук пульт і клацнути на потрібний канал.

Другий сезон «Х-фактора» розширив (переконана, умисне) вікову амплітуду учасників – наймолодшому 15, найстаршому - 71 рік. Підозрюю, це додало до армії прихильників телепроекту батальйони небайдужих пенсіонерок.

…Тож коли у Луцьку з’явилися афіші з фейсами фіналістів другого сезону, для багатьох щирих вболівальників та «відправляльників» смс-сок питання «йти чи не йти» на концерт у «Промінь» - навіть не стояло. І більш ніж тисячний кіноконцертний зал таки довів: навіть квитки у 350 грн. (верхня цінова «планка») – не проблема для фанатів.

Звісно, наївно було сподіватися, що бідненьку сцену «Променя» перетворять на ту, яку показувати по телевізору. Однак, пригадала тамтешні концерти Кузьми Скрябіна, «ТІКу», «Океану Ельзи» - і таки припускала, що навіть з луцької сцени можна зробити «канахветку» - передусім класним світловим оформленням. Все ж не «шонібуть», а «революційне шоу», тож «рєбята» не підкачають – сподівалася я.

«Рєбята» старалися. На совість, без будь-якої «звьоздності». Живе виконання, як переконувала афішка, повний склад доживших до фіналу співаків та й сам фіналіст, двічі-мільйонер Віктор Романченко продемонстрував свій тенор-самородок.

Але заважала атмосфера якоїсь надмірної скромності, економності, я б навіть сказала, убогості. Бідненьке світло, поганенький звук.

Склалося враження, що молодих іксфакторівців прислали відпрацьовувати дивіденди: ми вас «на помойке нашли», годували, одягали, стилізували, візажували, людям показали, тепер будьте добрі, відробляйте.

На виконавцях простенькі костюми – здалося навіть, що переважно свої – із власного гардеробу. Хіба на групові номери перевдягалися під тему пісні. Та йто - навіть тут зекономили. Пам’ятаєте пісню «I love you baby», яку виконували фіналісти в образах кіногероїв – сімейки Адамсів, Дракули, Едварда Руки-Ножиці? У прямому ефірі грим та костюм Аркадія Войтюка були просто бомбезними! Зрозуміло, що возити за собою по Україні групу професійних гримерів – це було б занадто. То привезли б хоча б «руки-ножиці»! Натомість Войтюк був одягнений в шкірянку-косуху, а замість гриму трагічний вираз обличчя і бровки «доміком».

Два слова про балет. Класика: два мальчика + дві дєвочки рівня студентської (замєттє, не шкільної!) дискотеки, ну в кращому разі перший курс університету культури Поплавського. Сердито? Зате дешево.

Про виключно «шкурний інтерес» туру фіналістів свідчило й те, що взяти автограф чи зазнімкуватися з улюбленим виконавцем можна було лише придбавши у фойє футболку з логотипом «найграндіознішого шоу». І знову в «яблучко» – бажаючих було повне фойє.

Вела концерт, звісно, не Оксана Марченко. А фіналістка першого сезону «Х-фактора» Ірина Борисюк. Щоправда, із сукенками у Білого Діаманта, як називав її продюсер Сосєдов, не склалося – ведучу вбрали у класичний чорний костюм у чоловічому стилі. «Як бомж» –жартувала надміру самокритична (ах, я така некрасіва!...) і дещо «затягнута» ведуча.
З Борисюк теж не панькалися: вона не тільки вела концерт, а й співала. (А чого? Хай паше…)

Коли Борисюк виконала першу ж пісню, стало зрозуміло, що «іноді краще співати…».

Після павільйону, звідки транслювалися прямі ефіри, концертна зала «Променя» нагадувала сільський клуб. Навіть програма побудована якось по-колгоспному: виходить ведуча – зараз виступить… – йде за лаштунки – виходить виконавець – співає – йде за лаштунки – виходить ведуча – кілька жартів (ха-ха-ха) – а зараз виступить…

Але концерт на сцені холодного «Променя» зал сприйняв «на ура». Може тому, що велика частина глядачів – діти і підлітки, завжди найвідданіша і найемоційніша публіка.

Немає за що дорікати й естебешникам – після казки про гидке каченя творчий молодняк кинули під танки, «шоб жизнь понюхали». І правильно зробили. Артист повинен уміти працювати на будь-якій сцені і при цьому викладатися на всі 100. Усі волинські народні артисти (у десятки разів талановитіші, про багаторічний досвід я вже мовчу), перш ніж потрапити на сцену столичного Палацу культури «Україна», попоїздили по холодних сільських клубах, школах і навіть колгоспних фермах. Такі концертні тури – справді хороша школа для «начінающіх звьозд».

Однак за публіку все ж образливо. Ставка на те, що волиняни прийдуть на земляка Войтюка, домогосподарки на «мужнього красеня» Кензова, а малолєтки – на харизматичного Вєремєйчика дійсно спрацювала. Не зупинила навіть ціна квитків.

Чи вартувало побачене тих грошей – моя думка однозначна: ні, не вартувало. Подивитися виступи улюблених учасників можна в You Tube, - сидячи в теплі в обнімку з філіжанкою кави, переглядати хоч по сто раз. «Зачем платить больше?».

Але ж були у залі й ті, хто, заплативши гроші, прийшов подивитися на ШОУ. Звісно, не таке феєричне як по телевізору, але хоча б технічно якісне.

Натомість протягом усього концерту було відчуття, що на сцені гоцають самодіяльні артисти (загалом так воно і є, називатимемо речі своїми іменами), а учасників хотілося пошкодувати і… нагодувати бутербродами…

P.S. Пригадався «бородатий» анекдот про те, як мужик в магазині вимагав повернути йому гроші за браковані повітряні кульки. Продавці, так і не знайшовши браку в товарі, попросили пояснити – в чому ж проблема. «Не радують», – пояснював дядько.