«Іларія, ілюзія»: вибрані розділи. Частина четверта

ПЕРЕСЕЛЕНЦІ-УКРАЇНЦІ

Тільки-но група емігрантів із Західної України, яка польським пароплавом «Баторій» дісталася з Гдині до Буенос-Айреса, узяла курс із аргентинської столиці на парагвайську колонію Фрам, до неї дійшла звістка: їхня батьківщина тепер – не частина Речі Посполитої, вона влилася до складу великої України.

Що робити?

Повертатися на Волинь?

Продовжувати шлях до Парагваю?

Серед втікачів був і мешканець Заприп`ятки Семен Назарчук.
Часу на “Баторії” Семен мав багато, тож надумав вести щоденник.

“Пливемо ми далеко за океан — у парагвайську пустелю. І ось яка причина нашого від`їзду. Тимчасово окупувавши західні області України й Білорусії, польські магнати, капіталісти, або, як їх називають у наших областях, пілсудчики, не давали нам вільно дихнути. Запрягали в ярмо, видушували усі соки податками та штрафами. Ми піднімалися проти пілсудчиків, повставали за свої права, боролися за свою національну незалежність. Допомагали нам у цій боротьбі звістки з Радянської України, листи від наших братів про їхнє щасливе життя на вільній від експлуататорів землі. Поступово створювалася КПЗУ, Комуністична партія Західної України”, — записав олівцем.

Хвильку подумав: “Згадувати чи не згадувати?”

“Але не всі наші товариші були надійними. Польські шпиги, проплачені поліцейські агенти, проникали у кожен осередок. Кращих людей забирали в тюрми на катування! З одного тільки нашого села десятки найвідданіших товаришів томилися у Ковельській, Луцькій тюрмах та у Картузькій Березі. Рукою польського ката Ожоловського убитий один із юних товаришів – Іван Назарук. Польський уряд був не спроможний зупинити боротьбу українського населення за незалежність. Вони приступили до розорення сіл, а нас виселяли на хутори, під ліси, щоб ми ні про що інше, окрім як про тяжку працю, не думали. А кращі землі зайняли куркулі”.

В Аргентині Семен додав новий запис:

“Далеко позаду — європейський помірний клімат, чудова європейська природа. Навколо нас — гори і долини, ліси і степи Південної Америки. Ось на маленькій карті відмічена чорною цяточкою польська колонія Фрам у Парагваї.
Кажуть, що Фрам — це непрохідні ліси, віковічні дерева різних порід, очерет. Ліси там настільки чорні, страшні і густі, що навіть пташиного щебетання не чути. Тільки закрякає інколи папуга або ж подасть голос дивовижний птах тукан. Говорять, що замість доріг там стежки, витоптані дикими кабанами. А в очереті біля таких стежок, вистежуючи кабана, ховаються тигри...”

Семен Назарчук прочитав і витер лоб. Стало страшно від своєї ж писанини.

“По деревах там повзають чорні вужі і удави, а по землі — або ж розтягнуті, як мотузки, або ж скручені у вогниво гримучі кольорові гадюки! У таку от пустелю польський уряд кинув наших емігрантів!”

Але ж немає уже пілсудчиків на їхніх землях!

Повертатися?

Залишатися?

У 1939-му українською говорили і в Бразилії, і в Уругваї, і в Чилі, і в Аргентині, і в чи не найбільш відсталій державі Латинської Америки – Парагваї.

Ця країна не лякала поліщуків: “Віковічні непрохідні ліси? Ну то й що?! Наші поліські теж не призначені для прогулянок з панночкою під руку. Спекотний підтропічний клімат? Не знаємо, як там у Парагваї, але у нас в косовицю справді спекотно! Ягуари? Анаконди? Тигри? Теж Божі створіння”.

Та чим-чим, а здоровенним мачете поліщук у себе на батьківщині не махав.

Тут же є місця, у яких без мачете, шаблюки із широким та гострим лезом, не ступиш ні кроку.

* * *

“Кожен емігрант прорубує стежку до своєї ділянки землі за допомогою мачете, — почав Семен третій запис у щоденнику. — Вирубає людина шматок лісу, поставить “ранчу”, тобто буду, і селиться жити зі своєю сім`єю у цім непрохіднім лісі.
Ночами розкладаємо великі вогнища, щоб до наших хат не підходили тигри.

Познайомилися з новими переселенцями з України. Коли темніє — перегукуємося, збираємося на вечорниці, співаємо пісні, виконуємо національні танці. Німу і глуху парагвайську пущу наповнюємо українським гомоном.

А оце, розкорчувавши ліс, побачили “палаци” інших наших емігрантів, накриті пальмовим листям.

Там, де був ліс, посіяли місцеві культури: бавовну, кукурудзу, мандіоку.

Дітлахів, котрі ходили до школи у Польщі чи в Польщі народилися, тут до школи, навіть до початкової, не приймають. Кажуть, вони чужоземці. Боїмося, що діти залишаться неграмотними. Отак і виходить: ми для цієї країни стікаємо потом, викорчовуючи ліс, а вона називає нас чужаками...”

— Поживемо в лісах біля дикого звіра, то й самі здичавіємо, — зітхнув Семен Назарчук. — А дикунам грамота навіщо?

Парагвайський уряд заселяв втікачів із Західної України у найменш благодатній південно-східній частині країни. Там розташовані невеликі міста Енкарнасьон, Коронель Богадо, Кармен-дель-Парана та колонії Домінго Бадо, Фрам, Сандова, Урусупукай, Куатро Потреро, Адьборадо та Ель-Дорадо.
Частинки цих колоній завдяки українцям незабаром отримали свої назви: “Нова Україна”, “Богданівка”, “Нова Волинь”. Звідки емігранти – таке й ім`я.

Частина колонії Фрам, на якій заселилися багато емігрантів з села Дубова Ковельського повіту, отримала назву “Нова Дубова”. Як справжні українці, мешканці її були дуже співучими. Не раз і не два лунало над Новою Дубовою:

“В Америці добре жити, є що їсти, є що пити,
Мандіока росте, як коров`ячі роги,
Ще й до того гострі піки лізуть людям в ноги”.
А цю переважно співали молодиці й дівчата:

“Ой Америко ти люба, Америко мила,
Не одного чоловіка з жінкой розлучила”.

І вірили вони у своїй Новій Дубовій, що вже немає панів, і не вірили. Одні говорили: “Ну як у таке повірити, що усі рівні? Навіть в Америці не всі рівні, хоч тут ніколи польських панів не було!”

Інші казали: “Вірте, вірте!” Складали і тут же співали пісні, у яких висловлювали бажання “послухать пісню солов`їну, пожити ще у тій хатині, яку маленьким я покинув”.
Ті, хто вірив у щасливу радянську Україну після 17 вересня 1939 року, переважно були симпатиками КПЗУ. Вони втекли у Латинську Америку від кийків польських жандармів. Зрештою прихильники соціалістичної ідеї вирішували: “Встигнемо поїхати! Там і без нас збудують щасливе життя. Як ми можемо допомогти українцям і білорусам тут?”

На парагвайських землях почали формуватися, розвиватися, діяти культурно-просвітницькі організації.

В Енкарнасьоні з ініціативи братів Павліків та Єфремова стала діяти культурно-освітня організація “Слов`янин”.

Пізніше “Слов`янин” відкрив філію у Кармен-дель-Парана.

У місті Коронель Богадо і на колонії Домінго Бадо запрацювала культурно-просвітницька “Українсько-білоруська бібліотека”.

За ініціативи Івана Нестеровича “Україно-білоруська бібліотека” була відкрита і на колонії Фрам. А поруч з нею — кооперативне товариство “Уніан Чакарера”, тобто “Рільничий Союз”.

Українці, поліщуки доводили: хоч як далеко закине їх доля, вони не розгубляться, кожного дня усе тісніше згуртовуватимуться і усе більше розвиватимуть національну культуру.

Знали б емігранти з числа симпатиків КПЗУ, що у тій радянській країні, в яку вони мріяли повернутися, за намагання розвивати українську національну культуру розстрілювали...

А поки що над колонією Фрам лунає пісня:

“Ой моя ти Батьківщина,
ой мій рідний краю,
ой якби, якби мав крила,
летів з Парагваю...”

...Коли звістка про напад гітлерівської Німеччини на радянську державу долетіла й до цієї країни, дехто з емігрантів ішов до управлінь українських культурно-просвітницьких організацій і просив переправити його просто на фронт.

На заваді стояла океанська далечінь.

Читати попередні вибрані розділи повісті:

ДОЛЯ ВОРОЖКИ

ПРИРОДА ПОКІРНОСТІ Й СТРАХУ

ЕМІГРАНТКА

Від редакції ВолиньPost:

Чотири місяці Ігор Чуб лікується від страшної хвороби - внутрішньо-мозкової пухлини скроневої ділянки головного мозку. Він проходить курс терапії у Рівненському онкодиспансері. Пухлина реально загрожує життю журналіста, тому Ігорю, як ніколи, потрібна допомога.

Звертаємося до усіх небайдужих людей: якщо є змога, допоможіть нашому колезі!

Гроші прохання переказувати на цей рахунок:

Отримувач: ПриватБанк
Назва банку: ПриватБанк
Номер рахунку: 29244825509100

МФО: 305299
ОКПО: 14360570

В призначенні платежу необхідно вказати: для поповнення на карту 4405885827601300
ІПН 3112603624
Кому: Бура Ірина Вікторівна.

Номер карти повинен вказуватися без пропусків, обов'язково вказувати ІПН та ПІБ.