«Коли ти поруч» Світлани Талан

Якщо ви мене запитаєте чи варто читати цю книгу, я однозначно відповім, що так. Вона про життя і смерть, про любов і зраду, про сміх та сльози, про тепло і холод. Про те, як ці протилежності з’являються у нашому житті, час від часу змінюють одна одну і назавжди залишають свій слід.

Про те, що не одноразово ми робимо поспішні висновки, не вникаємо в саму суть, не переступаємо через свої переконання.

Про те, як часто ми не розуміємо близьких нам людей і як вони не розуміють нас, що врешті-решт призводить до втрати зв’язку між найріднішими.

І як іноді безглуздо люди зникають з нашого життя, а ми переконуємо себе, що так буде краще і нічого не робимо, щоб їх повернути назад.

Після кожної прочитаної сторінки, огортає сум за безслідно прожитими днями, які могли бути найщасливішими в нашому житті. Ми постійно кудись біжимо і за щоденними турботами не помічаємо неповторності кожного дня.

Ми тратимо свій час на злість і злобу, забуваємо, що краще прощати і йти далі. Що дарувати свою любов набагато приємніше, ніж наповнювати серце ненавистю. Бо любов - це найпрекрасніше, що тільки міг нам дати Бог.

Книга розповідає нам історію життя молодої дівчини Дарини, яка у розквіті сил дізнається, що хвора на СНІД. Заразилася вона під час аварії, коли надавала першу допомогу потерпілим. З однієї сторони вона рятувала життя іншим, а з другої – не змогла врятувати своє. Найтрагічнішим є те, що від неї відвернулися найрідніші люди – батьки, друзі, коханий та колеги по роботі. Кожен з нас знає, якою важливою є турбота близьких людей, коли ми хворіємо. Їхнє тепло та підтримка надають сили боротися з недугою. А Даша залишається сам на сам зі своїм діагнозом, який в перші дні звучав як смертельний вирок.

Для батьків, які жили в селі, стало більш вагомим аргументом те, що подумають і скажуть люди, ніж хвороба і страждання єдиної доньки. Рідний брат перестає спілкуватися із сестрою, подруга дитинства відвертається і обриває будь-які зв’язки, наречений просить його забути, а з роботи у престижній клініці звільняють. І головній героїні у розпачі здається, що виходу вже нема, що "СНІД назавжди зруйнував її непохитний замок щастя, який вона будувала, в якому збиралася жити довгі роки, народжувати дітей, виховувати, дарувати їм свою любов, потім чекати онуків". Але як виявилося, не таким і непохитним той замок був.

Шкода, що стереотипне уявлення, людська необізнаність, небажання, незнання про СНІД - руйнує життя не лише хворих, але і їхніх рідних. Здавалося б в такому переповненому інформацією світі не може бути подібних проблем, але більшість людей і досі до кінця нічого не знає про цю хворобу, шляхи зараження і яким чином вона не передається. В Україні темпи поширення ВІЛ-інфекції чи не найвищі в Європі. Але кожен думає, що з ним такого трапитися не може. Часом безпечність людей губить їх самих.

Та при будь-яких обставинах слід пам’ятати, що СНІД – це лише діагноз, а не смертельний вирок. Що "всі ми ходимо під Богом і ніколи не знаємо, в який момент нам доведеться залишити цей світ". Ця хвороба вражає тіло, але не душу. Тому не слід відвертатися від ВІЛ-інфікованих лише через те, що вони такі.

Дарина своїм прикладом показує, що не треба втрачати надії і продовжувати жити далі, бо світ не без добрих людей. Дівчина вирішує допомагати іншим – таким же хворим як і сама. Дарувати їм свою любов, ділитися теплом і багатством своєї душі, виконувати їхні бажання, проживати з ними останні хвилини життя. Вона знаходить в собі сили і розуміння того, що "не можна у своє серце впускати зло – воно погризе, як хробак, тебе зсередини". Чим більше віддаєш, тим більше отримуєш. Вона не задумується про те, скільки їй залишилося, а радіє і цінує те, що має, живе одним днем, не дає сумним думкам ані найменшого шансу поселитися в її голові. Бо кожна хвороба – це випробовування, яке хоч не хоч, а треба пройти.

Чомусь лише хвороба або якась біда допомагає людині переосмислити життя і навчитися його цінувати. Коли ми здорові і щасливі, то не задумуємося про цінність кожного прожитого дня і марно витрачаємо свій дорогоцінний час. Подібні книги дають змогу згадати про швидкоплинність нашого життя, зосередитися на тому, що справді є важливим, що пора вже врешті-решт почати жити, а не відкладати на потім, яке може і не настати.

То ж поспішаймо жити, любити і бути щасливими.