Куди «летіти» - у велике місто чи туди, де тепліше?

Прочитав «Метелики» нічного Луцька» за авторством Сергія Нескажу. Класно.

Спочатку хотів поділитися своєю думкою з цього приводу під публікацією. Але коментар, як на мене, вийшов трохи завеликий. Тому й вирішив трохи висловитись на продовження теми в окремому дописі.

Не знаю – можливо це також може бути предметом для дискусії.

Так ось. Коли я чую про бомжів, бачу в новинах про бідових пенсіонерів з мегаполісу в яких у квартирі грибок, холод, відсутність елементарного і купа рахунків за послуги, я пригадую історію, яку кілька років довелося почути в автобусі.

Розповідала якась жіночка іншій. Суть така. Десь, я так зрозумів, в кінці 90-х, в її знайомої з Ковеля помер чоловік. Залишилася з сином (вже досить дорослим – 18-20 років, судячи з опису). Не алкаш і вона, ніби, не якась там.

Але. Роботи – немає, грошей – також. Була, здається, пенсія. Одне добре – 2-кімнатна квартира. Перебивалися страшно. Там, і сусіди деколи хліб їм купували за свої гроші, ще хтось допомагав.

І, розказує та жіночка, зайшла вона якось туди в гості. Поклала на стіл дві буханки хліба, якийсь шмат сала (відразу господиня в холодильник заховала), трохи картоплі. І банку солених огірків поставила.

Ну, і прийшов син. Так він ті огірки з хлібом ТАК їв! Одне слово, треба було чути, як вона описувала. Мовляв, це якби на рік наперед наїстися хотів.

А якраз проїжджали повз с. Запруддя (я в Камені живу – якщо хтось не в курсі). А там село – мало не половина хат пусткою стояло і продавались за копійки.

От я слухаю це і думаю. Ну, як так? Чого ж ти одне з другим сиділо в тому Ковелі і з голоду пухло? Та продай ту квартиру (я розумію – і тоді і зараз є ризик. Але ж можна було з родиною, друзями підстрахуватися, щось придумати одне слово), купи, за нещасних 20 км. від міста, хату з добрим шматом землі під городину. А грошей залишилося б і на ремонт, і на меблі, і на господарство, і, ще й, на таке-сяке авто вистачило.

Що тебе там тримає? Тільки й слави – в «городє живу». І пенсії тоді б вистачало на більше. Які там ті витрати в селі… Машина є – таксуй, чи, може, роботу знайдеш в Ковелі – 20-30 км. не така й відстань.

Ні! Сидітиме голодне, але в місті.

Так само про тих бомжів. Та їдь кудись на села! Знаю, зараз і селяни не дуже толерантні до подібних елементів, але все-таки швидше зрозуміють. Живи по-людськи. Помаленьку придивляться й допоможуть. Картоплі мішок-другий не пошкодують - спочатку прохарчуватися, а потім і на розсаду дадуть.

Навіщо ті притулки? В нас, наприклад, село Ставище є. Був не так давно по справах. Там десяток-другий обжитих дворів. Вільних помешкань – достатньо, землі – також, а природа! Живи, радій! А скільки таких населених пунктів в області, в країні? Море!

Можливо, краще замість вбахування грошей в малоефективні притулки, пункти обігріву, тощо, держава викуповувала б оті хатинки в неперспективних селах? І запропонувала б: усі, хто хоче - з бомжів чи соціально незахищених - їдь, обживайся, вилазь з ями.

Але де тобі він поїде! Це ж стосується і згаданих пенсіонерів. Не тряси тими нагородами (я не для сарказму кажу і не хочу когось образити), не нагадуй державі про свої заслуги і пільги – все одно нічого не досягнеш.

Підстрахуйся якось, збувай ті нещасні квадратні метри в столиці чи губернії і їдь на село (чи хоча б в райцентри, де житло на порядок дешевше і, той самий, город майже кожен мешканець має). Там також і газ і електроенергія і вода в крані буде. За гроші, що залишаться від продажу плюс пенсія і на землі робити нічого не треба, якщо вже так не хочеш "рук бруднити" чи здоров'я нема. Купиш молока, м’яса, овочів. Самі люди до хати приноситимуть. До того ж дешевше віддадуть ніж будь-де в місті.

Ні – сидітиме в Києві, з стелі капатиме, замерзати буде, хворітиме, а з місця не рушить.

Не розумію. Ні, чесно, я цього просто не розумію… Можливо, в мені говорить моя глибоко сільська натура, і мені не збагнути менталітету корінного жителя мегаполісу (хоча й прожив у Львові 5 років). Але скажіть хтось, де я не правий у тому, що написав вище?