Мамы разные важны, мамы разные нужны

А я зараз можу собі дозволити порефлексувати на різні теми, які не стосуються аж так гостро злободенних навколополітичних та навколоекономічних новин.

І зараз хочеться поговорити про роботу. Про її вибір, наявність та відсутність в українських реаліях. Тобто, про ту роботу, про яку існує казка: з усмішкою йти на роботу і з усмішкою повертатися додому. Всі про таке чули, та рідко хто (а, може, й ніхто, ще й за теперішньої погоди) бачив. Якщо говорити про себе, то працювати я почала з 20 років, лаборантом рідної кафедри, після чого була і практикуючим хіміком, і вчителем, і радіоведучою, і журналістом, і редактором в газеті самого Олександра Мороза, довелося очолювати і обласну громадську організацію, бути автором творів для дітей, а зараз я просто мама і фрі-лансер. Хочу репетиторствую, хочу - казочки пишу, а хочу - нічого не роблю і нічого не заробляю. Звісно, для широкого поля діяльності однієї освіти мало, довелося довго і настирно вчитися.

Але зараз я не про те. Давайте, спочатку про вибір. За 11 років викладання в українській школі я була свідком дуже сумного факту. Найбільше власним дітям долі псують батьки. Прикладів, коли дитину-гуманітарія чи відвертого технаря відправляють на економіку чи юриспруденцію - престижно ж бо. Дійсно, престижно, тільки яка любов до роботи буде в людини, що 10 років захоплювалася Бетховеном чи перемальовувала Моне, а тут раптом - банківська справа.

Інший варіант: "танці (спорт, музика, філологія тощо) - це не професія, підеш, куди скажу!" І займають студентські лави та державні місця в університетах люди, які щиро ненавидять свою майбутню спеціальність. Вони, швидше за все, або ніколи не навчаться тієї роботи, або покинуть, як тільки отримають дипломи, микаючись світом у пошуках заробітків.

Можна згадати і про незастосовність деяких спеціальностей в Україні, як у, щиро кажучи, країні третього світу. Це переважна більшість екологів, психологів, істориків, політологів... Список неповний, але спеціалістам вище названих професій доводиться йти або на низькооплачувану паперову державну роботу, або міняти профіль. Звісно,є випадки і нормального працевлаштування, але, частіше, це виключення, а не правило.

Вчора я говорила з людиною, яка працює на цікавому, творчому, динамічному місці. Робота якої у післяпологовий період була тим, що викликало сум за суєтою життя, за рухом. Аж ні, сумує, не те. А чому? Роботи за омріяною і отриманою спеціальністю в нас нема, хто зна, чи колись буде, творча душа, прагнучи свята, влаштовується на зовнішньо замінну посаду, а воно не те.

Багатьох, особливо, жінок, не влаштовує робота в офісі з "дев'ятої і до паркану" - діти, побут, краса вимагають часу. Сюди накладаються проблеми з керівництвом, неприємності дома, сірість навколо і невелика зарплата при значних видатках.

Зрозуміло, що все це рефлексії, думки на папері, точніше, в моніторі. І в мене нема рецепту для ощасливлення більшості українців, а то й землян. Тільки чомусь люди, незадоволені своєю роботою, закостенівши, по інерції біжать далі, замість того, аби щось змінити - вивчити якусь іноземну мову, навчитися малювати або знахабніти і відіслати на конкурс власне оповідання.

А воно ж як? "Один щасливий день" - це сьогодні, а завтра може ніколи й не нас