вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  
Додати запис

Мамы разные важны, мамы разные нужны

А я зараз можу собі дозволити порефлексувати на різні теми, які не стосуються аж так гостро злободенних навколополітичних та навколоекономічних новин.

І зараз хочеться поговорити про роботу. Про її вибір, наявність та відсутність в українських реаліях. Тобто, про ту роботу, про яку існує казка: з усмішкою йти на роботу і з усмішкою повертатися додому. Всі про таке чули, та рідко хто (а, може, й ніхто, ще й за теперішньої погоди) бачив. Якщо говорити про себе, то працювати я почала з 20 років, лаборантом рідної кафедри, після чого була і практикуючим хіміком, і вчителем, і радіоведучою, і журналістом, і редактором в газеті самого Олександра Мороза, довелося очолювати і обласну громадську організацію, бути автором творів для дітей, а зараз я просто мама і фрі-лансер. Хочу репетиторствую, хочу - казочки пишу, а хочу - нічого не роблю і нічого не заробляю. Звісно, для широкого поля діяльності однієї освіти мало, довелося довго і настирно вчитися.

Але зараз я не про те. Давайте, спочатку про вибір. За 11 років викладання в українській школі я була свідком дуже сумного факту. Найбільше власним дітям долі псують батьки. Прикладів, коли дитину-гуманітарія чи відвертого технаря відправляють на економіку чи юриспруденцію - престижно ж бо. Дійсно, престижно, тільки яка любов до роботи буде в людини, що 10 років захоплювалася Бетховеном чи перемальовувала Моне, а тут раптом - банківська справа.

Інший варіант: "танці (спорт, музика, філологія тощо) - це не професія, підеш, куди скажу!" І займають студентські лави та державні місця в університетах люди, які щиро ненавидять свою майбутню спеціальність. Вони, швидше за все, або ніколи не навчаться тієї роботи, або покинуть, як тільки отримають дипломи, микаючись світом у пошуках заробітків.

Можна згадати і про незастосовність деяких спеціальностей в Україні, як у, щиро кажучи, країні третього світу. Це переважна більшість екологів, психологів, істориків, політологів... Список неповний, але спеціалістам вище названих професій доводиться йти або на низькооплачувану паперову державну роботу, або міняти профіль. Звісно,є випадки і нормального працевлаштування, але, частіше, це виключення, а не правило.

Вчора я говорила з людиною, яка працює на цікавому, творчому, динамічному місці. Робота якої у післяпологовий період була тим, що викликало сум за суєтою життя, за рухом. Аж ні, сумує, не те. А чому? Роботи за омріяною і отриманою спеціальністю в нас нема, хто зна, чи колись буде, творча душа, прагнучи свята, влаштовується на зовнішньо замінну посаду, а воно не те.

Багатьох, особливо, жінок, не влаштовує робота в офісі з "дев'ятої і до паркану" - діти, побут, краса вимагають часу. Сюди накладаються проблеми з керівництвом, неприємності дома, сірість навколо і невелика зарплата при значних видатках.

Зрозуміло, що все це рефлексії, думки на папері, точніше, в моніторі. І в мене нема рецепту для ощасливлення більшості українців, а то й землян. Тільки чомусь люди, незадоволені своєю роботою, закостенівши, по інерції біжать далі, замість того, аби щось змінити - вивчити якусь іноземну мову, навчитися малювати або знахабніти і відіслати на конкурс власне оповідання.

А воно ж як? "Один щасливий день" - це сьогодні, а завтра може ніколи й не нас
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 7
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Займатися тим, що до душі - це прекрасно, але гроші ще ніхто не відмінив, і для того щоб жити потрібні саме вони. Не хочеться повторювати банальності, але десь жити, щось їсти і одягатись - необхідно, а для цього потрібно заробляти гроші. Спорт, танці, малювання, співи і т.ін. справді можуть прогодувати далеко не всіх хто цим захоплюється, тому нормально, що батьки хочуть щоб дитина мала більш "надійну" професію. Писати оповідання, вчити мови і брати участь в конкурсах - прекрасно, але можливо коли маєш постійний і стабільній дохід.
Відповісти
Наталю, вона ще дитина...
Відповісти
Як мені відомо, у неї добре заробляє чоловік. Для чого працювати тоді???
Відповісти
фу, плітки і пліткарки - це так огидно. А ви точно оце про неї знаєте?
Відповісти
А це ще нічого не значить.Якщо за кожних 10 грн."Дай мені,будь ласочка,а я тобі за це така вдячна буду!",то далеко не кожну жінку це влаштовує.Ось тоді і виявляється, що згодна не на те, чим цікаво займатися (без грошей),а на те, за що якраз гроші платять,часто - хоч які-небудь.
Відповісти
Пошуки свого покликання можуть тривати півжиття. Але потім той кайф - від роботи, яку ти любиш - доповнюється грошима, які ти заробляєш, отримуючи кайф :)
Шкода, що небагато людей займаються тим, що їм дійсно подобається, бо тоді було б більше якісної роботи і щасливих людей!
Відповісти
А півжиття, поки тривають пошуки покликання, сидіти на батьківській шиї, ноги звісивши, чи хтось інший годувати і одягати весь цей час зобов"язаний?
Відповісти