Совкове хамство

Я дуже не люблю конфліктних людей. Намагаюся їх уникати. І страшенно не люблю потрапляти у випадкові конфлікти сама. Колись мені здавалося, що зробити зауваження у маршрутці людині, яка вкрай нечемно себе поводить, – це правильно. Мабуть, так воно і є. Але я намагаюся не втручатися у чужі суперечки і не повчати сторонніх людей. Хто я така, щоб комусь вказувати, як поводитися?

Але коли до тебе зі зневагою ставляться там, де тебе повинні принаймні привітно (не обов’язково щиро) приймати, я терпіти не можу. Ще більш образливо, що ти нічого не можеш довести, якими б аргументами не оперував.

8 серпня сестра попросила допомогти їй вибрати окуляри. Вона вже надивилася оправи у двох оптиках, але з моєю допомогою хотіла визначитися остаточно. Ми спершу пішли в один магазин на вулиці Лесі Українки. Там сестра обміряла все, що зацікавило. Пішли у ще одну оптику на тій же вулиці. Магазин виробничо-торгової фірми «Медсервіс-оптика». Але там нас чекала несподівана неприємність.

Спершу роздивилися, який є вибір, дочекалися, поки продавець обслужить інших клієнтів, а потім сестра попросила показати кілька оправ. Поміряла одну, другу, третю. Дивиться в дзеркало, думає, придивляється, намагається визначитися. Продавець мовчить, нічого не радить. Я прошу: «Покажіть ще цю, дорожчу, і будемо визначатися». Власне у нас було бажання підібрати оправу і замовити окуляри саме в цьому магазині, бо у Луцьку тут найнижчі ціни. Але, на моє здивування, продавець заявила, що не дасть, мовляв, вистачить з вас, вибирайте з того, що вже показала.

Я в шоці! Запитую: «Чому? Ми ж хочемо вибрати. Як нам інакше визначитися?». Пояснюю далі: ми хочемо вибрати таку оправу, яка пасуватиме. І тоді вже замовляти окуляри. Ну, а як інакше? Кажу їй: «Я півтора року тому у вас купувала окуляри. Вибрала оправу, перемірявши все, що мені сподобалося. Відразу пішла до вашого окуліста і визначилися з лінзами».

Але продавчиня одразу накинулася і роздратовано заявила, мовляв, ви прийшли без рецепта і хочете щось вибрати. Причому рецепт був, але, знаючи, що в магазині є окуліст, ми були впевнені, що він допоможе. Я пробую їй це пояснити. Прошу дозволити вибрати оправу, прошу показати одну-єдину, яка нас ще цікавила. Як об стінку горохом. Продавець заявила, що окуліста у них нема і взялася обслуговувати інших клієнтів. Я ще кілька разів попросила показати оправу, зробила зауваження з приводу того, що вона нас не обслужила. Не допомогло.

Сестра ображено каже, що вже нічого не хоче тут купувати. Я розумію, що як звичайний клієнт нічого не доведу. Дістаю журналістське посвідчення. Демонструю, представляюся. Вмикаю диктофон. Кажу: оскільки на звичайних покупців ви не зважаєте, мене ця ситуація цікавить як журналіста. Бо це дійсно так. Продавчиня реагує бурхливо, перебиває, не дає можливості висловитися. Таке враження, що людина тебе просто не чує. Але самоповага не дозволяє мені поводитися так, як вона. Я просто продовжую вимагати того, на що маю право.

– Ви користуєтеся тим, що ви – журналіст! До вас і після вас люди обслуговувалися правильно, а ви починаєте свої права качати! Свої права встановлювати… Я знаю, хто над журналістами… Ви мене не зліть!

– Дайте, будь ласка, книгу скарг!

– У нас немає!

– У вас немає книги скарг? То мені звертатися в інспекцію захисту прав споживачів?

– Добре. Звертайтеся!

– Ну, дайте, будь ласка. Вона у вас є.

– Ви їм розкажете спочатку, як до вас обслуговувалися люди і після вас. А ви починаєте користуватися своїми правами! Чому ви на мене, в три рази старшу жінку, починаєте?..

– До чого тут вік?

Знову прошу дати книгу скарг. Продавець знову каже, що немає. І продовжує розмовляти з іншими клієнтами. Але тепер підкреслено ласкавим голосом.

– Ви негарно ставитеся. Ви починаєте мене лякати своїми журналістськими… Ви що хочете почати зі мною війну? Ви портите мені настрій. Мені, хворій людині. Чому ви починаєте? Я вас гарно обслужила. Я зрозуміла, що ви хочете.

Пробую щось сказати, але продавець мене не слухає і не дає сказати ні слова. Та ще й каже, що я надто багато говорю. Нема слів!

– Ви дуже багато як для журналіста говорите. Я дуже рада, що ви гарно і багато…

– Не повчайте мене, будь ласка!

– А чому ви мене вчите, старшу людину? Ви повинна бути вихована людина.

– При чому тут старша? Ви відмовилися нас обслуговувати.

Тут жіночка зізнається, що директор категорично заборонив давати усе міряти клієнтам. Так, я розумію, це спеціалізований магазин. Так, бувають різні покупці. Але при чому тут ми з сестрою? Що ми зробили чи сказали не так?

Потім продавчиня взагалі почала мене переконувати, що я не представилася і почала її лякати. Та невже? Добре, що є диктофон, який справно працює. Врешті-решт на моє останнє прохання дати мені книгу скарг і пропозицій, виявилося що вона у директора. А він буде на місці завтра.

– Де книга скарг?

– В директора. Тому що дуже багато пишуть таких, як ви! Прийшла дєвочка, бо захотіла посваритися!

– Ні, я прийшла допомогти сестрі вибрати окуляри.

– Зараз дуже важкі клієнти. Книгу скарг дають, якщо дійсно щось не так. А я вас добре обслужила.

Зрозумівши, що сенсу доводити свою правоту немає, я вирішила прийти наступного дня. Але вже до директора. Так і зробила. Наступного дня зайшла, привіталася, запитала, чи є директор. Продавчиня мене відразу впізнала і спрямувала до директора. Йдучи до його кабінету, у слід пролунало зневажливо: «То ця скандалістка!». Нехай.

Знайомлюся з директором. Любомир Ковалишин. Впізнаю його. Колись доводилося брати у нього інтерв’ю. Приємний чоловік. Кажуть, гарний лікар. Переповіла йому ситуацію. Відчуваю, що мені він не дуже вірить, але просто хоче гарно залагодити непорозуміння. Це приємно і мудро з його боку.

«За прилавком сидить спеціаліст. Ви даєте рецепт. Він дивиться, які там розміри. Бо міжцентрові розміри і діоптрії – це важливо. Він дивиться на вас, на зрачки і вже бачить, що вам варто радити, а що – ні. І він вам дає поміряти дві-три оправи, які вам підходять, підказує, що вам пасує. Майстер має сцентрувати центр ока до центру оправи», – спокійно пояснює він.

Гаразд, але чому продавець нам із сестрою цього не пояснювала? А просто «на автоматі» показала мовчки три оправи і відмовилася дати четверту? Чому нічого не порадила? Чому не запитала одразу, які окуляри ми хочемо? А потім просто відмовилася обслуговувати і дати книгу скарг? Чому зневажливо до нас поставилася?

Директор зізнається: місяць тому клієнти зіпсували дорогу оправу і він наказав підлеглим не давати багато міряти. Каже, що продавці тепер бояться давати всі оправи, аби не «залетіти». Переконує: продавець не хотіла нікого образити. Може, й не хотіла, але образила. Директор далі мені заявляє, що не варто було демонструвати журналістське посвідчення, мовляв, «не пантуватися». Дивуюся!

Так, я була із сестрою. Звісно, я заступлюся. Але якби я спостерігала за такою ситуацією зі сторони, то як журналіст маю повне право (і навіть обов’язок) втрутитися і запитати, чому в магазині порушують права покупця. Тільки цього не розуміє ні директор, ні продавчиня.

Коли свого часу я вибирала окуляри і запитувала у людей, що мають проблеми із зором, то мені радили цей магазин, бо там нібито найдешевше в Луцьку. Але кілька людей попереджали: там не завжди привітно ставляться.

У цьому я, на жаль, пересвідчилася особисто. І при великому бажанні я таки не стала писати свої враження у книгу скарг, не звертатимуся в інспекцію захисту прав споживачів. Просто не хочу витрачати на це свій час. Але, може, цей текст читатимуть люди, які працюють у сфері послуг, і для них це стане зайвим нагадуванням, як не треба поводитися. Мені б цього дуже хотілося.

Такі от люди, такий сервіс, такі «права»…