Дев’ять кіл пекла до… посвідчення водія

Нарікати на свою долю — прикметна риса майже кожного українця. Та все-таки, коли ми вже називаємо себе «Європою» (тут без лапок аж ніяк!), то мусимо щось робити, аби хоч трохи бути причетними до цієї частини континенту. Бо нещодавно, отримуючи водійське посвідчення, мені випала нагода в котрий раз переконатися у нікчемності наших порядків...

Коли на першому курсі університету я читав «Божественну комедію» Данте Аліґ’єрі, то і в страшному сні не сподівався побачити на власні очі оті дев’ять кіл пекла…

Отож, почнемо з найцікавішого — ціни. За два місяці навчання в одній із автошкіл Луцька я заплатив майже 3000 гривень (2900+банківські витрати). Загалом сума, здавалося б, не така й велика. У крайньому разі, коли є гроші на авто і його експлуатацію, то й на навчання має вистачити. Хоча, як виявилось, згодом це — лише «квіточки».



Теоретичні заняття проводилися о 18:00 двічі–тричі на тиждень (точний графік попередньо узгоджувався із викладачем).

Так минув майже місяць. Але сам смак, як кажуть старші люди, я відчув, коли за навчальним планом розпочалася практика водіння автомобіля з «інструктором». Нас завчасно проінформували, що уроків має бути щонайменше п'ятнадцять, тому порадили не відтягувати з першим виїздом. За півтори години водіння ми віддавали 50 гривень на бензин. Не важко порахувати, що за весь період треба було викласти близько 100 доларів. Тож маємо уже 3800 гривень витрат.

Але як би ж то тільки у витратах була справа! Вас, либонь, цікавить чому «інструктор», як і «Європа», у мене написано у лапках? Власне, через те саме: яка «Європа», такий і «інструктор». Звали його Петро Васильович (ім'я зі зрозумілих причин змінене). Наше знайомство я, напевно, запам’ятаю до кінця життя. Чоловік уже в літах, досить таки огрядний, із синюватим носом та цибаком у зубах. А, забув ще про плетений капелюх з написом «Мальборо»! Ну не всі ми Ален Делони, тож я змусив себе не зважати на перше враження, адже головне для мене було навчитися керувати автомобілем.

Власне, у Правилах дорожнього руху (ПДР) зазначено, що «початкове навчання їзди проводиться на закритих майданчиках». Здається зрозуміло: коли учень не знає де педаль «газу», а де педаль «зчеплення», то як же можна виїжджати на проїжджу частину. Виявляється — можна!

Мій інструктаж тривав не більше трьох хвилин, після чого я почув гучне: «Заводь!». Я завів. Варто сказати, із перемиканням передач у мене великих труднощів не було, чого не скажеш про початок руху після зупинки. Адже «Жигулі» року випуску десь так, мабуть, 1970–го треба відчувати, як гарячу норовливу дівчину: вона сама не знає, що буде через якусь мить. Дякувати Богу, опанував себе і справився.

Так ми покружляли на тому «закритому майданчику» ще п’ять–сім хвилин і благополучно виїхали у місто (на дорогу з трьома смугами руху у кожному напрямку). Знаєте, я подумав, що, може, так буде краще. Оскільки і плавати навчився тоді, коли ледь не втонув.

Ситуація, чесно кажучи, виявилась майже ідентичною. Перші декілька сотень метрів все було спокійно, а потім я ненавмисне втрапив у вибоїну на дорозі і тоді почалось! Дізнався про себе багато захоплюючих подробиць. Такої ретельно відібраної простонародної лайки і банальних матюків я не очікував почути. Ми практично і знайомі не були, і він чудово знав про мої нульові навички водіння (бо ж декілька хвилин тому особисто показував мені, де яка педаль). Очевидно, я все-таки не дуже здібний учень. Ну нехай.

Петро Васильович «люб’язно» розповів мені, як треба їхати, обминаючи ями, вибоїни, стежачи за дорожніми знаками, розміткою і автомобілями, що рухаються досить хаотично (адже всім відомі механізми отримання водійських посвідчень в Україні), а також до кінця натискати педаль «зчеплення», аби перемкнути передачу, після чого плавно, але впевнено відпускаючи, натискати на педаль «газу». При цьому дивитися вниз забороняв, мовляв «привичка ху..ва виробляється». Може, й так. Але важкувато було, позаяк найбільше намагався не заплутатись у тому всьому.



Ви скажете: «поганому танцюристу…» і я з вами сперечатися не буду. Але для чого тоді я заплатив такі гроші (як для студента)? Хіба не для того, щоб мене навчали професіонали своєї справи на нормальних справних автомобілях, а не на раритетах, в яких задля ввімкнення задньої передачі треба, повертаючи перемикач вправо, провалити його вниз, потім різко повернути на себе і вправо?

Так минув перший урок. Що ж, у кожного з нас є невдалі дні, тож я сподівався, що наступного разу все пройде спокійніше. З кожним наступним уроком намагався враховувати помилки, виправлятися. Не завжди, звичайно, це вдавалося. І ще не раз Петро Васильович красномовно висловлював мені своє ставлення до дурнів, на кшталт мене. А я, у свою чергу, не хотів йти на відкритий конфлікт, тому обрав позицію «тихіше будеш — далі заїдеш».

Як ви вже зрозуміли, ті ідеалізовані сцени, які ми уявляємо, коли чуємо про автошколу: водій з наляканими, але захопленими очима, підтягнутий інструктор, який тримає руку на пульсі всього, що відбувається, нове авто з наліпками «У» — то казочки! До речі, про «У».

Насправді там мала бути буква «Т», бо я по суті працював таксистом. Не те, що мені шкода було когось підвести, та коли в машині троє друзів інструктора і кожного треба чекати поки він свої справи владнає, то це напружує. І часу в мене також не греблю гати, щоб чекати бозна-кого по півгодини. Але такі реалії.

Непомітно прийшов час іспитів. До речі, щоб їх скласти, треба мати Правила дорожнього руху (ілюстровані — 20 гривень), також Екзаменаційні білети з ПБДР (70 гривень!), коротку пам’ятку з надання першої медичної допомоги (я її не купував). Окрім згаданого, була вимога заплатити 250 гривень як організаційний внесок, 35 гривень за страхування і ще 30 за бензин.

У загальному рахунку, щоб отримати права, треба офіційно заплатити понад 4000 гривень. Але це ще не все. Після успішної здачі комп’ютерних тестів з ПДР, виявилось, що з нашої групи майбутніх водіїв чесно пройшли іспит лише двоє людей, один із яких я. Інші оплатили ще одну неофіційну і незаконну послугу — допомога фахівця з боку. За чутками, ця послуга, разом з іспитом на практику водіння, коштувала 700 гривень.

Не важко здогадатися, що інструктор вельми пильно стежив за усіма моїми рухами, тому здати практику водіння з першого разу мені не судилося, та й і з другого теж.

І от після всього пережитого задаю собі запитання: «Яка ще Європа?». Чи ви собі можете уявити таку публікацію на сторінках європейських видань? Ясно, що ні, бо там про таке, я певен, навіть не чули. Нехай це буде дивно з мого боку, але скажу правду — умови такі створені, принаймні у нашому місті, що неможливо посвідчення водія отримати чесно. Та й чи взагалі варте доброго слова «навчання» з такими автошколами, інструкторами, автомобілями і за такі гроші?