Нововолинський присмак вугільного пилу

Попри декларовані «сімейним» урядом на чолі з Азаровим заяви про вливання у вугільну галузь мільярдних коштів, шахтарі Нововолинська на власному досвіді знають, що це не що інше, як чергові облудні обіцянки. Вугільна галузь не лише не розвивається та не модернізується, а й навпаки – через недолугі реформи та корупційні схеми втрачає свої провідні позиції як власний енергоресурс нашої країни. Підтвердженням цього є деструктивні процеси, які відбуваються на шахтах Нововолинська.

Головною проблемою є періодична невиплата заробітних плат. І лише коли шахтарі починають погрожувати страйками та перекриттям дороги, її починають вирішувати. Ще донедавна шахта №10 боргувала більше шести місяців своїм працівникам 15 мільйонів гривень. Відповідне звернення надійшло й до народного депутата України Євгена Мельника від первинної профспілки шахтарів ДП «Передпускова дирекція шахти №10 «Нововолинська». Під час години запитань до уряду він поцікавився у міністра вугільної промисловості Едуарда Ставицького заборгованістю шахтарям, а у відповідь почув: «У вугільній галузі України заборгованост з виплат заробітних плат немає».

Ця відповідь змушує проглянути два аспекти. Перший – уряд бреше та свідомо замовчує існування прихованої заборгованості. Другий – уряд таки перераховує гроші, але вони, через існування корупційних схем, імовірно, осідають на депозитах осіб, наближених до будівництва шахти №10. Так, нещодавно ДП «Дирекція по будівництву об'єктів» (замовник) та Генеральний підрядник ВАТ «Західвуглебуд», що в місті Червонограді Львівської області, отримали три мільйони гривень на погашення заборгованості із зарплатні.

На жаль, керівники цих підприємств Віктор Дук та Олег Мандрик чомусь забули про шахтарів ДП «Передпускова дирекція шахти №10 «Нововолинська» і погасили заборгованість тільки на своїх підприємствах. А волинським шахтарям знову залишились обіцянки та побажання триматися мужньо. Мовляв, колись виплатимо. І дійсно виплатили, але лише після погроз перекрити дорогу.

В ДП «Волиньвугілля» – теж не краща ситуація з виплатою заробітної плати.

Іншою кричущою проблемою є реалізація вугілля. Так, станом на 31 липня 2013 року на складах всіх трьох діючих шахт ДП «Волиньвугілля» зберігається близько 150 тисяч тонн вугільної маси. Вугілля просто нікуди реалізовувати. А все через недолугу приватизацію теплоелектростанцій, на які воно йшло раніше. Проблема в тому, що, крім електростанцій «Західенерго», куди входять Добротвірська та Бурштинська ТЕС, – нікуди збувати вугілля. Ці електростанції були побудовані спеціально під вугілля з Львівсько-Волинського басейну, а не для Луганська та Донецька. Там є свої електростанції.

Здавалось би, потрібно лише переглянути систему збуту вугілля на ці теплові електростанції, зобов'язавши їх купувати вугілля із Львівсько-Волинського басейну. Проте ці електростанції приватизовані компанією, що належить Ринату Ахметову, який теж володіє шахтами в Донбасі. Саме тому на електростанції їде вугілля зі Сходу, в той час як волинське лежить на складах. Через відсутність реалізації вугілля ДП «Волиньвугілля» боргує перед «Волиньобленерго» за спожиту електроенергію.

Крім того, збагачувальна фабрика у селі Соснівка Львівської області зупинила роботу й не бере волинське вугілля на збагачення, що є додатковим приводом для електростанцій відмовити у закупівлі вугілля, яке не пройшло збагачення.

Закриття трьох нововолинських шахт – №1, 5, 9, іще раз свідчить про те, що реформи вугільної галузі не є ефективними, а урядові програми, які то оголошують про модернізацію шахт, то про їх закриття як нерентабельних – ніколи до кінця виконані не були.

Але чи є шахти нерентабельними? Це питання – до фахівців, які повинні сказати, чи є в них вугілля, чи немає. За даними Конфедерації Вільних профспілок України, вугілля для всіх енергетичних потреб України вистачило би на 400 років уперед – його поклади перевищують 46 мільярдів тонн. Порівняно з цим, запаси нафти й газу є мізерними. Тож закриття шахт може призвести до того, що в перспективі Україна залишиться без достатньої кількості власного вугілля.

Аби так звані «збиткові шахти» стали рентабельними, необхідно побороти тіньовий ринок вугілля, а це 7 мільйонів тонн на рік, а також припинити його імпорт. Також зрозуміло, що шахти не можуть бути вічними, але має бути поетапний план їх закриття. А, як видно з урядових постанов, він не конкретний, а розмитий. Жодних програм, які би говорили, куди ж звільнені шахтарі мають піти працювати, немає.

До прикладу, ліквідація шахти №9 та шахти №1 ДП «Волиньвугілля» здійснюватиметься у разі відсутності потенційних інвесторів та за умови ухвалення КМУ відповідного рішення, і це передбачається на 2015 рік. А щодо шахти №5, то вона прискореними темпами йде до закриття вже цього року. Інше питання, яке є дотичним до ситуації з імовірним закриттям шахти №5, – це підтоплення присадибних ділянок вулиць Шкільна та 40-річчя Перемоги села Грибовиця Іваничівського району. Зараз підтопленою, внаслідок ліквідації шахти №2, є вулиця Ювілейна села Нова Лішня.

Найгірше те, що після закриття шахт містечко та селище, в яких живуть шахтарські родини, переживають депресію. Наприклад, селище Жовтневе з населенням у 5 тисяч жителів поступово перетворюється в пустку. Шахтарі, які працювали на нині закритих шахтах №6, №7, перейшли на шахту №5, а вона теж іде під закриття. Що чекає у майбутньому селище Жовтневе – важко навіть уявити.

На моє переконання, якщо влада таки наполягатиме на закритті шахт, необхідно зробити декілька простих речей:

1) Не допускати формального узгодження проектів ліквідації шахт і забезпечити раціональний підхід до цього питання;

2) Залучити місцеві органи влади до розробки екологічних заходів при закритті шахт та здійснення контролю за їх виконанням;

3) Припиняти дії та бездіяльність, які суперечать інтересами територіальних громад;

4) Здійснювати процес реструктуризації при постійному узгодженні та регулюванні за участю органів місцевого самоврядування;

5) гарантувати соціальний захист та створення нових робочих місць усім, хто втратить роботу внаслідок майбутнього закриття шахт.

Складну ситуацію маємо і з будівництвом шахти №10 «Нововолинська». Єдина шахта, яка будується в Україні, – перетворилася на золоту жилу для відмивання грошей. Для того, аби у 2014 році запустити в експлуатацію першу чергу шахти №10 «Нововолинська», з держбюджету потрібно виділити 679 мільйонів гривень, із них 240 мільйонів – у 2013 році.

Кабінет Міністрів України затвердив будівництво шахти №10 «Нововолинська» на загальну кошторисну вартість 2 мільярди 137 мільйонів 034 тисяч гривень. Про це йдеться у розпорядженні уряду від 3 червня 2013 року № 371-р. Забудовником об'єкту виступає державне підприємство «Дирекція по будівництву об'єктів». Та чи добудують нарешті найдовший в Україні довгобуд – невідомо.

Також нестабільною є ситуація з керівним складом ДП «Волиньвугілля». За 2012 – початок 2013-го років профільним міністерством було замінено чотири генеральні директори підприємства, що має певний вплив на стабільність робочого процесу. А зміщення генерального директора тягне за собою й зміщення директорів шахт і керівників обслуговуючих підприємств, які входять до складу ДП «Волиньвугілля». Загострилася останнім часом і ситуація з постачанням на шахти комплектуючих матеріалів, запчастин до механізмів, мастильних матеріялів та лісової продукції.

Україна офіційно видобуває близько 80 мільйонів тонн вугілля щороку. І за кожен мільйон доводиться платити двома людськими життями плюс десятками скалічених гірників. Так, 14 липня під час робіт по кріпленню лави, внаслідок обвалу породи, загинув гірник очисного вибою на шахті №9 «Нововолинська». Варто згадати, що більшість шахт в Україні побудовані в 50-70-ті роки минулого століття, і схеми провітрювання, транспортування, дегазації вугільних пластів, які запроваджували тоді, давно застаріли. Техніка фізично зношена, а модернізації вуглевидобувної галузі ніхто не проводив.

Також аби отримати регрес – гроші з присмаком пилу – шахтарям, які мають інколи й по 40 років підземного стажу, доводиться не з лікарськими довідками його добувати, а хіба проплативши хабаря МСЕК…

З такими реаліями, на жаль, щодня тепер зіштовхуються шахтарі Нововолинська, для яких День шахтаря – не лише професійне свято з присмаком вугільного пилу, але й щоденна боротьба за кровно зароблену заробітну плату, збут вугілля та збереження робочих місць.

Володимир ВЛАСЮК,
депутат Нововолинської міськради від фракції ВО «Свобода»