По той бік раю...

Постійно чую фрази: «Він поїхав в Америку – круто…. мені б так», або «Класно їй, вона в Італіїї, напевно, одежі має цілу купу, а їсть тільки делікатеси». Як хочеться інколи спитати людей: «А ви знаєте, чи це так насправді?»

У цій статті мова піде про емігрантів-заробітчан. Так, саме про них. Я хочу розвіяти багато міфів, які існують у суспільстві на цю тему, і на прикладі однієї жінки розповісти, а що ж по той бік раю… І чи це рай насправді.

Я не можу сказати, що така ситуація є всюди і зі всіма, але у більшості випадків воно так. Заробітчани їдуть в іншу країну, працюють там як негри на плантації, терплять злидні, нелюдське відношення, а все задля того, щоб прогодувати сім’ю, бо іноді в Україні це зробити дуже важко, а іноді просто неможливо.

У мене наступне запитання до наших політиків: яким чином організувати державу так, щоб люди масово тікали закордон у пошуках кращого життя?

Невтішні умови життя та праці мігрантів (взято із сайту http://kvpu.org.ua/uk/news/6/2275/pro-dolyu-ukrainskikh-zarobitchan-rozpovidayut-cifri): «Міжнародний незалежний експорт з питань зайнятості та міграції Франческо Панзіка радить звертати увагу на те, як українські заробітчани витрачають зароблені кошти. Тоді можна зрозуміти й причини їхньої міграції.

А статистика засвідчує, що на прожиття більшість тратила 25% своїх зарплат, і лише 3% - понад половину заробленого.При цьому жінки загалом ощадливіші, ніж чоловіки. Тобто зароблені кошти заробітчани витрачали для того, щоб прогодувати свої сім’ї й пересилали кошти в Україну. У 77,5% вони йшли на придбання продуктів, одягу й оплату послуг.

Про те, що українським мігрантам живеться несолодко, говорять не тільки невеликі витрати на прожиття, а й дані про тривалість їхнього робочого часу. У 2010-2012 роках 62,6% працювали по 41-60 годин на тиждень, 18,9% - ще довше, і тільки 17,8%- до 40 годин. При цьому в Німеччині,де, як вже згадувалося, українці заробляють найбільше, доводиться й працювати довше - 86% мігрантів трудилося по 41-60 годин на тиждень.» Ось такою є реальність.

Про таке нелегке заробітчанське життя розповіла мені наша співвітчизниця, лучанка Світлана Георгіївна Соловйова.

Живе зараз пані Світлана у Пізі (Італія). Щодня жінка думає про Батьківщину, живучи як за гратами. Важко їй як фізично, так і морально. Світлана працює доглядальницею за старими немічними людьми, котрі не можуть наїстись самостійно, та що там наїстись, вони навіть у туалет самостійно не ходять.

Виїхала заробітчанка більше 10-ти років тому для того, щоб допомогти дітям та внукам. Приїхавши, вона не мала притулку, жила, де ніч застане… холод, холод і сльози щодня. Але ця жінка наділена талантом – вона поетеса. Почала писати Світлана Георгіївна ще у школі. Припинила, але почала тільки виїхавши з України. Прочитайте один з її віршів, він тематичний. Ось так авторка описує закордонне життя.

Закордонне життя


Боже, дай мені терпіння,
Трохи, може, того вміння,
Щоб я змогла ще трошки потерпіти
Цей закордонний рай, де маю жити.

Рай тим, хто їде відпочити,
Погуляти, щось купити.
А тим, хто тут працює, –
Повірте, раю не існує!

Рай багатим, а не нам,
Гасло нове – все панам.
Вони бідні так «працюють»,
Цілу ніченьку гарцюють!

На бомондах, раутах, прийомах – така праця,
Щоб сподобатись, показати, яка цяця.
Так хоробрість ще потрібна, щоб не обікрали,
Все в єдинім екземплярі – щоб усі знали!

Ну, а в нас – свої проблеми.
Все життя – одні дилеми,
Й ночі теж недосипаєм,
І стареньких доглядаєм!

Як маленьких миємо, купаємо,
На ранок «гостинець» у памперсі маємо,
Годуємо, як мале дитя, –
Отаке у нас прекрасне життя.

Ніч і день ми на припоні,
Кожну мить напоготові:
Тут подати, там прибрати –
Надоїло про них дбати.

Тиск поміряй, укол дай,
Приготуй і все подай.
А в подяку плюють в душу –
Не витримала б, але мушу.

Коли сама ти, на біду, ще захворіла
Чи щось та десь недогляділа,
То тут ти вже і непотрібна.
Хоча була роками їм як рідна.

Мушу терпіти, мушу не спати,
Бо хочу про старість свою я подбати,
Дітям, онукам дарунки купити,
Тому і потрібно ще нам терпіти.

Ще трошки – і повернусь я додому,
Не хочу більше цього дурдому.
Забуду швидко закордонний рай.
О, Господи, прости й терпіння дай.


На кінець, нагадаю лише народну приказку: «Добре там, де нас нема». Пам’ятайте це!