Покоління байдужих

Для початку розставимо крапки над "і": я школярка. "Школоло" - як люблять казати не надто обізнані у термінології "дорослі".

Що ж, нехай так, я не ображаюсь. Суть взагалі не в цьому. А в тому, що мене обрали Міністром червоного хреста (для людей, незнайомих із шкільним самоврядуванням, поясню, що це - особа, котра завідує проведенням всіх благодійних акцій), і я задумалася.

Звісно, я задумувалася над цим і раніше, проте ніколи ще не бачила всієї суті проблеми. А полягає вона у тому, що, здавши дві гривні на "благодійність" (насправді, жоден по суті не знає, куди саме пішли його горезвісні гроші), кожен вважає себе таким собі незрівнянним філантропом, гідним поваги, наслідування і бурхливих овацій.

Віддавши сиротам "останню", уже давно маленьку на вас, запрану і затерту футболку, думаєте, що стали для них царем і Богом в одному лиці. Намагаєтеся відкупитися від власної давно уже зогнилої совісті непотребом, який самим уже точно не згодиться. "На тобі, небоже, що мені негоже". Чесно? І вона ведеться?!

Невже незрозуміло, що дітям (як по суті, і бездомним тваринам. В меншому степені, але все-ж) потрібне спілкування? Підтримка, любов. Хоча сумніваюся, що хтось із цих горе-благодійників знає істинне значення хоч одного із цих слів.

Звісно, навіть така допомога у безкінечну кількість разів цінніша за її повну відсутність, проте невже неясно, що цього мало?! Хіба приємно Вам самим було б жити, почуваючись покидьком, відходом суспільства, про який згадують лише в разі необхідності підтримати свій благородний соціальний статус. Хоч хтось розуміє, як воно, жити без сім'ї сереж таких же, як сам, сердег, без будь-якого шансу на щасливе дитинство. Не кажу, що я розумію. В цьому плані мені пощастило. Але я принаймні намагаюся.

А тепер настав час обізвати ці рядки словниковим поносом юного графомана і піти бавитися з новеньким смартфоном, продовжуючи робити вигляд, ніби все гаразд.