Дівчинка-осінь

Дівчинка осінь

Осінь по місту
кидає листя.
Жовто-зелене,
часом, на мене.
Ну, і червоне
вулицям сонним
дівчинка-осінь
листя розносить.
Дівчинка стильна,
В барвах осінніх,
Куртка картата,
Наче на свято,
Шалик барвистий,
Ніби у місті
Дівчинка осінь
Листя розносить...

Це так. Ліричний відступ. А, взагалі, я сьогодні про свята і традиції рідного народу. Скільки живу, стільки стикаюся з незрозумілим мені прагненням обхаяти "сусідське": не так живеш, не так святкуєш, не так картоплю саджаєш, не так дітей виховуєш. Оце всування носа не у свої справи, я сказала б навіть демонстрація власної зверхності (я ж бо умію краще, у мене і жаби жирніші, і діти щокатіші), характерне українцям, мене дуже дивує.

Так от. Осінь, дівчинка осінь, традиційно багата святами. 1 вересня, день учителя, річниця Великої жовтневої революції (яку ми зараз ще жовтневим переворотом звемо), обжинки, свято осені, поклоніння сонцю у день осіннього рівнодення, Покрова, Чесного Хреста, поминальниці. Тобто, всього намішано. А загадаємо ще вечір усіх святих, що забрів до нас у вигляді богомєрзкого Геловіну, а ще Сенксгівін дей, котрий День подяки з печеними індиками. Одним словом, розгул фантазії. І, як завжди, щоразу є той, хто скаже: а ми це не святкуємо (з релігійних, антирелігійних, патріотичних і т.д. переконань). І якщо з жовтневим переворотом все зрозуміло, (хоча, кому яка різниця, хто що святкує і чому поклоняється?), то все стає важче з фрейдівською нелюбов'ю до дня знань, наприклад. І вже геть зовсім погано, якщо якийсь самотній українець, на своє лихо, виріже дома дітям із власноруч вирощеної гарбузи ліхтар Джека. Хто не знає, то це ті веселі і страшні морди на гарбузах.

"Як можна? Поганське свято! Ще й не наше!", "Поклоніння сатані!", "Єретики", "Ми своїм дітям прививаємо зовсім інші цінності" - це короткий перелік того, що почують вище описані самотні українці на свою адресу. Є ще довгий. Хтось благодушно пожурить, мовляв, розумію, розумію, у всіх бувають розумові відхилення. Хтось скаже, що не розуміє цього, але за тобою ще послідкує.

Але суть. Мало існує людей, які, замість порадіти з тим, хто святкоує, не висловлювали свою вкрай важливу думку про свято. Хтось не святкує День дурнів (забуваючи, що почуття гумору - одна з вагомих ознак інтелекту), комусь не до смаку восьме березня, як пережиток комуняцького минулого (підозрюю, що ще й як небажання напрягати п'яту точку в напрямку зробити свято комусь іншому хоча б принагідно, бо про свято щодня я вже наслухалася і давно не вірю). Хтось не відмічає Великодня, а ще хтось Хануку.

Питання одне. Чому замість сказати: от, клас, гарні святкувальники! - кажуть: от, гівно, а у нас зовсім інші цінності. Ніби чужі цінності вкупі з чужими тарганами становлять таку вже важливість, що ними не лише необхідно добродушно похвалитися, але й нав'язати...

Чому так? Здавалося б: у мене діти добрі, а в тебе не гірші, у мене корова дає добре молоко, а в тебе свині тлусті, ти святкуєш, а я за тебе радію. Чи це не життя у мирі з усім миром? І чи це не запорука щастя?

До чого я це все вела? Та, ні до чого особливо, може, хтось би задумався. І ще. Ми от, Геловін-Хеллоуін святкували. А на цьому слові бувайте здорові.